Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 74
- Предыдущая
- 74/102
- Следующая
Та матроси на чолi з керманичем пiдскочили до митникiв i видерли Алi з їхнiх рук.
Митники кричали, що Алi дорослий i має вiдповiдати, як i всi. А керманич i матроси кричали, що без кадi це питання не має права нiхто вирiшувати на власний розсуд .
Хто зна, чим би скiнчилася суперечка, якби не почувся бiй барабанiв та завивання труб, галас величезного людського тлуму.
Прибув сам раджа Калiкута подивитися на перший корабель цього року. Власне, не корабель, а коней. Цей вiзит звiльнив Алi та корабельну команду вiд подальших знущань.
Їх усiх випустили з митницi, i вони вишикувались разом iз руббаном бiля коней.
Раджа в золотому паланкiнi поплив до них через юрмище своїх танцiвниць, барабанщикiв, воїнiв i рабiв. Попереду котився тлумач, загорнутий у бiлу спiдницю.
За паланкiном раджi горою сунув розцяцькований слон. Його довгi iкла були подовженi гострими сталевими лезами. Хоботом вiн тримав нагайку-трiйчатку iз сталевих ланцюжкiв. На кiнцi кожного ланцюга висiла гранчаста сталева куля.
На чубковi в слона нiхто не сидiв i нiхто не виступав поруч нього,
Алi зрозумiв: цей слон у яскравiй шовковiй попонi –страж самого раджi.
Носiї паланкiна, велетнi-зiнджi спинилися навпроти коней. Застиг за палашем раджi слон-охоронець.
Алi вразило коричневе вусате обличчя раджi. Незворушне, наче вирiзьблене з каменю.
Очi велетенськi, чорнi, мов з полiрованого гагату, ледь вирлатi. Та не було нiякого виразу в них, коли раджа оглядав кожного коня окремо. А виводив перед його очi скакунiв фарбований слов'янин.
Наврочений кiнь шарпонувся i пiшов боком до раджi. Слов'янин завис на линвi, тягнучи коня назад. Та велетенський слон миттю вiдступив набiк з-за паланкiну i замахнувся сталевим нагаєм на коня. Кiнь злякано захропiв i порачкував назад, тягнучи за собою по пiску не менш переляканого слов'янина. Це Алi побачив по тому, як вiд лиця слов'янина вiдлила кров, i воно стало сiро-брудним.
Коли раджа споглядав останнього коня, навiть мiсцевi стражники i митники ледь стояли на ногах, так їх припекло люте сонце. I вiтерець з океану не приносив полегшення вiн був вогкий i пекучий, тiльки пахнув йодом, гнилими водоростями.
Нарештi раджа розтулив вуста i тонким голосом сповiстив, що конi цi припали йому до смаку i вiн забирає їх. Зразу ж iз почту раджi вибiг кругленький чоловiчок i подав руббану важкенький мiшечок iз золотом.
Руббан простягнув цьому чоловiковi два кiнських хвости.
- Це тi конi, що їх поглинуло море за сто фарсахiв вiд Калiкута…
- Ти що, руббане, невдоволений щедрiстю раджi?! – спитав чоловiчок, зловiсно всмiхаючись у тарганячi велетенськi вуса.
- Я всiм вдоволений i щасливий! Але кому я маю продати цi хвости?
Чоловiчок сказав щось тлумачевi, той сказав раджi.
Вперше i востаннє посмiшка ледь скривила точенi вуста раджi. Вiн щось швидко проговорив.
- Тлумач сказав цi ж слова товстенькому, i той уже переказав руббану:
- Найсвiтлiший повелитель ласкаво дозволяє раїсу митницi купити цих прекрасних скакунiв. Ти вдоволений?
- О наймудрiший, найщедрiший i найсвiтлiший повелителю, немає межi моїй радостi вiд твоїх щедрот! Але я прошу про велику ласку! Мiй корабель втратив щоглу i човен. Я прошу дозволу самому в лiсi вибрати i зрубати дерева! Дуже прошу твоєї ласки!
Тлумач переклав прохання руббана.
Раджа зробив знак рукою, що вiн зрозумiв прохання.
Довго тривала мовчанка. Всi умлiвали, лише раджа був незворушний.
Нарештi вiн розкрив вуста:
- Тiльки п'ять чоловiк можуть пiти в лiс. Дерево рубайте самi, а притягнуть його мої слони! – переклав тлумач i показав пальцями, що треба впасти навколiшки й дякувати.
Так руббан i зробив, а за ним i вся команда. I зразу ж чорношкiрi раби повернули паланкiн, i раджа, нiби визолочена статуя, поплив над натовпом. А за ним слон-охоронець зi сталевим нагаєм, щоб нiхто близько не пiдступав. Потiм посунули барабанщики i танцiвницi, вигинаючись, викручуючись у стрiмкому танцi. Далi загупали пiшi списоносцi й лучники. А за воїнами по чотири конюхи-ефiопи повели кожного коня. Тiльки наврочений кiнь не давався. Падав, вибрикував. I одним ударом копита розкроїв стегно конюху-африканцю.
Тодi до руббана, що висипав на плат монети i почав рахувати їх, пiдбiг вусатий товстун:
- Ти можеш щось вдiяти iз цим скаженим конем?
- Ось цi двоє можуть з ним упоратись! – I руббан однiєю рукою показав на фарбованого слов'янина, а другою на Алi.
Товстун кинувся до слов'янина, що посадовив собi знов на плече папугу i розмовляв з ним. Папуга все повторював те саме «Курвин син!» Алi хотiв спитати, що це значить, та все щось заважало.
Слов'янин показав на Алi:
- Вiн кращий, нiж я! Вiн довше був бiля того коня.
– Нiчого, пiдете удвох! – вирiшив товстун. I блискавично, мигнути вони не встигли, як бiля Алi стало двоє воїнiв iз шаблями наголо, а бiля слов'янина аж шестеро.
Хлопець i слов'янин поспiшили до коня – не посперечаєшся!
Алi не мав нiяких лакiток для коня. Не було й часу щось вигадати. Отож вiн, з гарячки, витяг недожований добрий шмат акулячого м'яса – єдине, що встиг вихопити в митникiв з-пiд рук.
Пiдступав до навроченого коня, простягаючи шмат солоної риби. А кiнь йому назустрiч,
Вхопив солону рибу i з насолодою почав гризти. Поки Алi огладжував тварину, слов'янин вихопив в одного з конюхiв вуздечку i накинув на коня. Тiльки спочатку не вставив вудило, звичайно.
Отак вони вдвох повели через усе мiсто норовистого коня.
Барабани били не дуже голосно, дудки тихо свистiли – певно, щоб не сполохати коней. Через те було добро чути дзвiн срiбних бубонцiв на ногах i на руках танцiвниць.
Через весь Калiкут разом з раджею, усiма його слонами й воїнами, сановниками, тлумачами та казначеями, музиками й танцiвницями пройшли Алi та фарбований слов'янин. Через усi його майдани, з'єднанi вулицями та кварталами рiзних вiр, мов i ремесел.
Куди не подивить – все тут було неймовiрне й цiкаве. Ось корови. Нiби якiсь сновиди, облiзлi, мишастi й половi, горбатi й ребристi, схожi на скелети й привиди, намагалися вони зайти до храму, чи потягти щось з лавки зеленяра.
На товстенних гiлках неймовiрно великих дерев довгохвостi, чорномордi мавпи здiймали страшенний гвалт.
На самiсiньких вершках галасували зеленi папуги, точнiсiнько такi, як папуга слов'янина.
Всi вулицi, опрiч того мiсця, де вiдбувався прохiд почту раджi,– все було заповнено тлумами людей.
I тут Алi побачив зовсiм голих чоловiкiв. Вони або куняли в затiнку, або сидiли на пекучому сонцi й дивились перед собою безтямними очима, ворушачи вустами, мовби читаючи якусь молитву.
Срiбний дзвiн наповнював вулицi, де мiдники й золотарi карбували, кували й лили вибагливi й дорогоцiннi прикраси.
Тонкi, гострi й сильнi запахи вiд тих всiх спецiй, овочiв, плодiв та коренiв, що лежали й висiли в лавках, чарували, паморочили голову хлопцевi. I в той же час iз рiзних завулкiв напливав хвилями сморiд вiд нечистот, бруду й смiття,
На одних городянах були бiлоснiжнi запинала, на других лише зотлiле смердюче шмаття.
Алi побачив i могутнiх оголених стражникiв, i напiвзасохлi людськi живi кiстяки. Цi недобитки тягли поїденi хворобами руки до тих, хто був здоровiший i щасливiший за них. Та Алi не помiтив за весь похiд жодного руху, щоб хтось щось простягнув тим, хто благав про помiч.
Були у мiстi й багатющi паланкiни. Звичайно, не такi великi й поцяцькованi, як у раджi.
Алi роздивлявся, та все ж боявся сильно крутити головою. Схоплював тiльки те, що траплялось просто перед очi.
Ось два пси на сходах храму завелися за якусь шкоринку. Догризають один одного, харчать в останнiх судомах. А полова корова, не корова – скелет ребристий, розбороняє їх рогами, намагається розкидати у рiзнi боки.
Он лежить, висохлий, немов мертвяк, зовсiм голий старець. Пiдклавши пiд голову кулак, ворушить вустами i краєм ока споглядає грифiв, що спустилися на вершок храму.
- Предыдущая
- 74/102
- Следующая
