Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 71

• Предыдущая
• 71/102
• Следующая

Слов'янин розчулився i цмокнув папугу в його зелену скуйовджену голiвку. I зразу ж розколов кавун та найсмачнiшi кусник подав папузi на кiнцi ножа.

Алi взяв половину кавуна i полiз до «свого» румака. Скакун не менше папуги зрадiв кавуновi, та сказати про це не мiг, а тiльки хапав губами Алi за пошматовану джуббу i тихо iржав. Проте Алi не було часу з ним гратися –руббан недарма сказав наладнати зброю i начиння.

Вiн запалив лампу, якимось дивом уцiлiлу в нiчному пеклi, й почав перебирати свої гаразди.

Крiзь похропування i рiдке тупотiння коней Алi почув, що слов'янин нiби гострить щось на оселцi. Вiн прослизнув через вузенький прохiд i визирнув з-за коня. Той сидiв скулинiг i, примостивши на колiнi оселку, ретельно направляв лезо сокири.

Алi був вражений не тим, що слов'янин направляє сокиру, а тим, що насадив її на предовгий держак. Слов'янин побачив здивування Алi i, пiдхопивши сокиру за топорище, помахав нею. I лезо сокири по всiй довжинi вiстря вiддзеркалило червоний вогонь лампи.

- Сокира у моєму краї – i зброя, i начиння. Ворога б'ємо сокирою, ведмедя, човни довбаємо, дерево рубаємо, дошки тешемо!

Слов'янин посмiхнувся i викинув руку вперед. I сокира, крутонувшись кiлька разiв, iз дзвоном вп'ялась у щоглу.

Алi захоплено захитав головою, а слов'янин пiдняв палець угору, мовби говорячи: «Отак i треба – без похибки бити».

Що вiн здатен зробити сокирою, раб показав на початку другої трьохгодинки пiсля пiвночi.

Руббан тихо свиснув у срiбний сюрчок, i зразу ж усi, кого вiн попередив, примчали на корму.

Всi ж iншi спали мертвим сном i не знали, що замислив руббан.

На кораблi не мигав жоден вогник, усi свiтильники були загашенi. Блакитне свiтло мiсяця падало на зосередженi обличчя тих, хто примчав на поклик.

Обличчя руббана було в чорному затiнку. Алi не бачив, як розкрилися його вуста, i не бачив, на кого вiн дивився, коли почав свою промову:

- Мої хлопцi! До цього дня лише оцей худющий проноза називав мене му'аллiмом. Для всiх iнших я був або руббан, або шейх! Тепер усi можуть сказати, що я му'аллiм. Принюхайтеся добре до вiтру – ви почуєте, що вiн несе аромат зеленого лiсу, солодкої води. Принюхайтесь добре! Станьте лiвою рукою до Високопоставленої i ловiть запах берега! Хто чує?

Алi принюхався i першим вигукнув:

- О му'аллiме! Пахне… наче… наранджем!..

- О Аллах! Цей вискочка мене в саван спеленає! Дивiться ж, правовiрнi! –Руббан пiдiйшов до борту, потягнув за якусь линвочку i витяг з-за борту роздвоєну гiлку наранджу з трьома недозрiлими плодами.

Всi в один голос вигукнули:

- Аллах акбар!

- Тихше, хлопцi мої! Iншi нехай ще сплять! Тепер запам'ятайте – ми вiтрильник не затримували, нiчого з нього не брали! Тим, хто був на вiтрильнику,– вкоротити пiд корiнь бороди, лишити довгi вуса. В кого були довгi патли – втяти найкоротше. Хто був у сорочках – зняти сорочки! Змiнити все! Тобi, слов'янине, зараз чаклун пофарбує хною бороду й волосся. I ти вдягнеш арабську сорочку…

- Не буду вдягати сорочку! Я не був i не буду бабою!

- Дурень! Менi або треба тебе втопити, щоб нас не признали по тобi, або змiнити тобi всю личину! Ти це зрозумiв?!! Якщо ми без перепон ступимо на землю, я, клянусь дев'яносто дев'ятьма iменами Аллаха, вiдпущу тебе на волю. Прикликаю всiх присутнiх i Аллаха у свiдки – я дотримаю слова! – ледь не лускав вiд лютi руббан.

Слов'янин довго-довго мовчав, при цьому рука його мертво лежала на сокирi, зрештою вiн проказав:

- Що маю робити?

- Зараз тобi чаклун пофарбує i вкоротить волосся, а потiм ти розрубаєш рею на шмати, розколеш на смуги i зробиш iз них жердини. I все це до свiтанку! Iди вниз, Н'кумбi, мiняй личину слов'яниновi. Ми ж спускаємо рею. Ти, малий поспiшай до коней!

Рею обережно, гальмуючи через кожну сажень її рух, спустили на правий борт. Бо пiд лiвим бортом, у затишку спали хлопцi. Судно дало крен на правий борт, i поволi вiтер вiдносив його до невидимого берега. Всi кинулися до реї i почали вiдтинати ножами крiплення вiтрила, шматувати вiтрило на довгi смуги. Як не намагалися дiяти обережно, проте знявся добрий гармидер.

А матроси спали.

Ось iз трюму вилiзли двi дивнi постатi – обидвi майже голi, тiльки в однiєї на головi гостроконечна козяча шапка, а в другої вся голова загорнута якоюсь брудною ганчiркою.

Алi зрозумiв, що той другий – слов'янин.

Слов'янин пiдiйшов до реї, змахнув руками – i пiд свiтлом мiсяця пiвколом зблисла i впала вигострена сокира. Вiд удару вистояне дерево загуло, як барабан.

I зразу ж чаклун засвистiв у дудку.

Хтось iз морякiв прокинувся, пiдвiв голову, подивився безтямними очима, та, не побачивши вогню пожежi, не почувши вигукiв, галасу, а лише розмiрене цюкання по реї та гугняве свистiння сопiлки, знов безжурно захропiв.

- Спiвай «Фатiму»! – наказав стиха руббан оманцевi. I той завiв стиха «Фатiму».

Хтось другий пiдняв голову i спросоння забурчав заздрiсно:

Де в нього сили є ще виспiвувати, у чортового перевертня? Га?!-I так само, як i перший мулат-матрос, впустив голову на руку й закляк у глибокiм снi. А завинутий у запинало слов'янин кришив сокирою рею. А дерево ж було вистояне, в'язке й щiльне, як добрий буйволячий рiг! Одинак, коли на сходi над обрiєм заблищала яскрава вранiшня зоря – вiн уже розколював, розщеплював клином останнiй вiдтинок реї. Всi iншi жердини тi, хто не спав, i навiть сам руббан, обстругували своїми ножами.

I вся палуба шелестiла вiд стружок.

Ось слов'янин втер пiт з чола i покликав руббана:

- Му'аллiме! Я чув запах iншої води. Водорость.

- Присягаюсь Аллахом, хай iншi засвiдчать – слов'янин не раб! Тепер очистiть палубу, розбудiть хлопцiв– пiдступає час молитви.

Все зрушилося на вiтрильнику, всi кинулися прибирати, чистити палубу. Тiльки Алi не втримався – прослизнув на носа вiтрильника i почав принюхуватись до легкого вiтерцю. Нiчний легенький павiтер доносив з темряви зовсiм iншi запахи, нiж усi минулi днi. Наче пахло солодким ламаним стеблом, наче домiшувались якiсь струменi прiлої зеленi, часом пропливав тонкий запах пересушених, перегорiлих трав.

Алi стояв обличчям до сходу, але очi заплющив, а голову задер i все втягував i втягував через роздутi нiздрi струменi розплилих, нетривких, змiнних пахощiв.

Алi все ще стояв iз заплющеними очима, коли почув, як руббан виспiвує заклик до молитви.

Алi розклепив повiки i зиркнув на вранiшню блискучу зiрку Зухру – вона загасала в рожевiй смузi над чорним обрiєм.

Алi повернувся спиною до зiрки i став вибирати мiсце для молитви.

Корабель, при однiй щоглi, з побитими кормовими каютами i зi скособоченим стерном, при однiй кiтвицi, нiби застиг. I так стояв, поки його команда, повернувшись лицем до Мекки4, а спиною до вранiшньої зорi, ревно молилась.

А до сонця, що сходило, повернулися слов'янин, негри та чаклун. Кожен молився своєму богу. Та молитва у всiх була одна – щоб скорiше ступити на тверду землю!

Скiнчилась молитва. I викотилося з-за обрiю малинове сонце.

Вiтер вiд невидимого берега посилився.

Вiн тепер приносив такi сильнi запахи медових квiтiв i зеленi, що вже всi чули запах казкової iндiйської землi.

- Хлопцi!!! Слухай мене! На весла!!! Нам допоможе приплив!!!

Чаклун ударив у барабан, вiдступник-оманець задудiв у гугняву дудку.

Вдарили по зеленiй водi лопатi весел, i запiнилася навколо них золота пiна. Алi почала бити лихоманка. Вiн уже не знав, чи то вiн чує запахи казкових лiсiв Iндiї, чи йому здається. Алi помацав своє чоло – воно було холодне зовсiм i ледь вогке. Його трусила пропасниця нетерпiння, хотiлося побачити райську землю! Щоб старшi не помiтили його хвилювання, вiн то спускався вниз до коней, вкотре перевiряв їхнє начиння, то вилазив на палубу i обходив її, нiби був володарем корабля. Кожен зосереджено робив своє дiло, тому нiхто спочатку не помiтив хворобливого неспокою Алi.

Тiльки загорнутий у жахливо поплямоване запинало слов'янин на хвилю пiдняв голову вiд своїх дзвiнких жердин:

• Предыдущая
• 71/102
• Следующая