Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 69
- Предыдущая
- 69/102
- Следующая
Алi паморочилась голова, його стало нудити. Стало важко дихати. Пiт зачурiв по скронях, по лобi.
Вiн задер голову, щоб краще продихнути. I з жахом побачив, що високо, високо в небi кружляють шулiки. Малесенькi, неймовiрно малесенькi. Та вiн добре знав їх лет – над смiтником за багдадськими бойнями отак вони плавали по колу у височинi вiд сходу до заходу сонця. Алi не витримав I заволав з жахом:
- О му'аллiме! Є звiстка!
Вiн кричав, а руки його гатили щосили в барабан i вiн анi на мить не збився з ритму.
На крик хлопця руббан вискочив з ляди i в одну мить пiдбiг до хлопця.
- Не галасуй! Що за звiстка?!!
- О му'аллiме! П'ять шулiк кружляють угорi. Он подивись – на п'ядь вiд сонця на захiд!
- Тихше! Мовчи! – зашепотiв суворо руббан.– Не привертай увагу хлопцiв! Вони все одно не побачать, у них не такий зiр, як у тебе!.. Але всi показяться, а до берега ще далеко! Найменше це п'ять трьохгодинних переходiв при повному вiтрилi. Ми ж потроху осiдаємо, втрачаємо хiд. Iди проспись у кормовiм трюмi – там не так смердить –вiтер сюди все зносить. I мовчи! Я наказую! Не спокушай людей. Завтра вранцi, якщо Аллах допоможе, будемо в Калiкутi… Гей, хлопцi!!! – заволав капiтан до веслярiв.– Заспiваймо нашу йєменську корабельну!
Руббан перехопив калатала в Алi i заспiвав високим-превисоким голосом пiсню, пiд яку єменськi матроси тягнуть линви, переносять вантажi i гребуть, заходячи у вузькi затоки.
Коли Алi залiз у кормовий затишок, йому назустрiч пiдвiвся чаклун з насупленим, похмурим обличчям. Почервонiлi очi зиркнули на Алi недобре, та вiн нiчого не сказав i мовчки вилiз на смердючу палубу.
Засинаючи пiд паками з якимось начинням, Алi почув, що в ритм веселої пiснi, стукiт барабана ще додався пронизливо-гунявий свист сопiлки. «Значить, чаклун приходить до тями…» – подумав Алi i заснув.
Поки вiн спав, йому нiчого не снилось.
Сонце сiдало, коли Алi прокинувся. А прокинувся вiн, бо запахло чудесним запахом моханського бадьорого зiлля.
Алi прокинувся i миттю сiв.
Поруч стояв руббан, виймав iз паки зерна i сипав їх у мiдний невеличкий казанок.
- О му'аллiме! Я готовий барабанити. Втома минула!
- От i гаразд! Iди допомагай слов'янину чистити коней! Завтра вже нам їх продавати… Якщо Аллах допоможе! А про шулiк мовчи! Що б не помiтив, що б не побачив, спочатку скажи менi i тiльки тихо. Це мiй наказ!
- Добре, о му'аллiме!
Алi прожогом кинувся повз смердючi велетенськi паки з кiнським стервом, проскочив повз чаклуна барабанщика, прослизнув пiд руками водоносiв, що з одноманiтнiстю колеса-норiї3 виливали з трюму воду за борт.
У сутiнках трюму, зiгнувшись навпiл, бродив по колiна у водi слов'янин.
- Що шукаєш? – спитав у нього Алi.– Що згубив?
- Дiрка загубилась! Десь тут є дiрка. Її треба знайти. Iнакше смерть.
- Дiрки немає! Скрiзь щiлини! Зiнджi нiяк не можуть усi шви залiпити мiж дошками.
- Є таємна трiщина! Зiнджi не теслярi! Вони вправнi нурцi. А треба знайти таємну щiлину… Вона десь коло щогли. Трохи збоку. Я не можу так пiрнати, як зiнджi. Якби мiг – знайшов би щiлину. Вона праворуч кореня щогли!
- Ти добре знаєш?
- Я дерево знаю краще всiх вас! Мiй дiд башти з дерева рубав, удвiчi вищi вашої щогли!
- Тодi я знайду – я пiрнаю добре!
Алi, не роздумуючи нi хвилi, забувши про наказ руббана, роздягся. Обгорнув срамоту замизканим поясом i лишив на шиї ножа у саморобних пiхвах.
Слов'янин не встиг йому нiчого й сказати, як Алi вже видерся на палубу i з розгону перестрибнув через борт.
Ноги рiвною струною – руки вгору – i зайшов у зеленi теплi хвилi мов стрiла – без плюскоту, без бризок – тiльки бульбашки, лоскочучи йому лице, понеслися вiд його нiг угору. Вiн вiдкрив очi. Вода защипала, та сльози змили палення в повiках, i вiн побачив, як повз нього поволi сунеться опукле черево вiтрильника.
Та що це – нагорi корабель як корабель, а тут все в якихось кущах водоростей, що ганчiрками звисають з дощок. Ось видно законопаченi мастикою шви мiж дошками. Добра робота зiнджiв! Нiчого не скажеш. Алi вхопився кiнцями пальцiв за дошку i, колючи об щось долонi, почав по вузлах канатiв, якими були шитi дошки, по дошках, мов по щаблях драбини, спускатися вниз до самого центру днища. Вiн перевернувся вгору черевом, догори ногами, i лiз-лiз по крутому череву вiтрильника. Чого тiльки не було на вибiлених жирним мастилом-фарбою дошках. Водоростi, ракушки з гострiши лезами-скойками, якiсь водоростi, мов надбитi горобинi яйця, звiдкiля визирали якiсь вусики. Межи жмутками водоростей шмигали прозорi рачки з предовгими очицями-стеблами, то визирали, то кудись ховалися краби з ворсистими ногами-веслами.
Алi вiдчував, що повiтря йому поки що вистачає. Та примiрився, де ж вiн знаходиться, i зрозумiв, що скорiш ближче до стерна, анiж до щогли.
Алi добувся до киля i, хапаючись за нього обома руками й ногами, почав посуватися до форштевня. Тепер вiн обмацував кожний виступ i не поспiшав.
Вiн i не думав випливати на поверхню, коли пальцi лiвицi провалились у довгу i тонку щiлину. Хитра була щiлина – навкiсна. На стику дощок тонесенька – тiльки на товщину худющих пальцiв Алi. Обережно провiв по всiй довжинi щiлини – добрих лiктiв два з половиною. Тепер час нагору – дихання вже не вистачає…
Перша думка майнула блискавкою – випiрнути зразу. Та згадав – а якщо пiд весла потрапить?!
Алi поспiшив по килю до корми, щоб не потрапити пiд весла.
Ось у зеленiм склистiм коливаннi темна дошка стерна. Алi вiдпустив руки вiд киля, щосили вiдштовхнувся ногами вiд черева корабля i поспiшив на поверхню. Випiрнув далеко за кормою.
Який же гарний був корабель звiдсiля з води, знизу! Зруйнованих кормових кают не видно, пенька щогли теж. Смугасто помальована корма, бiле вiтрило,– все золотилося пiд променями опадаючого золотого сонця i вiдбивалось примхливими золотими й червоно– вохристими плямами на хвилях.
Алi помилувався досхочу кораблем, вiддихався i почав наздоганяти вiтрильник. Вiн поплив швидко i легко, бо ж вода сама викидала його, пiдштовхувала до руху! Це не каламутна вода правiчного Тiгру i не багниста гижа протокiв Шатт-ель-Арабу, що тягне тебе на дно!
Проте корабель не наближався до нього.
Тодi вiн ще зробив ривок! Плив швидко, не дивлячись уже на корабель, а опустивши лице у воду i щосили працюючи руками й ногами. Коли ж, за його розрахунками, вiн мав би вже подолати половину вiдстанi до корабля i пiдвiв голову, то побачив, що корабель ледь – ледь наблизився до нього. Тодi Алi ще пiддав швидкостi i через якийсь час знов пiдняв голову, щоб подивитись, чи наздоганяє вiд дхау? Дхау, золотосяйний, розправивши гостре крило – вiтрило, схилившись на один бiк на зворотi, мiняючи курс, вiддалявся вiд хлопця.
Жах перехопив дихання плавця. Вiн рвонувся якомога швидше з води, змахнув руками i закричав. Та замiсть крику лише щось пропискотiв. I ледь не захлинувся, занурюючись у хвилi пiсля пiдскоку.
Випiрнув i, не маючи нiякої надiї наздогнати вiтрильник, сам не знаючи чому, все ж поспiшив за судном.
Вiн плив i плив, рiвно, розмiрено рухаючи руками й ногами. I не вiдривав погляду вiд золотого вiтрила. Корабель все вiддалявся i вiддалявся. 3 часом Алi став його бачити тiльки тодi, коли хвиля пiдносила його на своєму гребенi.
Ось раптом корабель пропав за гребенем передньої хвилi.
Алi продовжував плисти в тому напрямку, в якому зник корабель.
Вiн не пiднiмав очей вiд води, тiльки дивився на свої руки.
Ось унизу в глибинi якiсь рибки пройшли темними стрiлами. Алi не став далi дивитись у глибину темряви. Вiн перевернувся на спину i поплив голiчерева. Над ним було дивне синє небо без жодної хмарки, i у височинi десь там, вгорi, вгорi пропливали поперек тому напрямку, що корабель, мчали по небу п'ять червоних, вогняних хрестикiв – розпластаних у вiльному летi чайок. «Не може цього бути! Дурниця! Це омана! До повної темряви не бiльше, нi, не бiльше години! Чайка денна птаха! Вона за годину – за пiвтори до заходу сонця спускається у гнiзда! Це менi все ввижається – тодi тут до берега не бiльше години лету чайки! Значить, якби поплисти за чайками, то тодi й без корабля я б приплив десь пiсля пiвночi до землi. Може, спробувати поплисти? А раптом бiля берега акули?!»
- Предыдущая
- 69/102
- Следующая
