Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 66

• Предыдущая
• 66/102
• Следующая

Алi стояв посерединi палуби бiля спущеної першої реї. I тiльки зараз побачив, що в руках у нього лежить принишкла пташина i навiть не збирається тiкати. Коли побачив, що з нею, злякався. Змило потом вiд страху. Почало трясти, мов у пропасницi. Ступаючи тремтячими ногами до драбини, кинув собi пташину за пазуху i миттю скотився вниз. Конi принишклi й водночас напружено настороженi. Алi вийняв пташку з-за пазухи i посадовив у затишне мiсце на брус. Птаха завмерла i не ворушилася. Здавалось, вона так само, як i конi, прислухається до грiзного гуркоту, що все ближче пiдступав до корабля.

Ось усе почало тремтiти. Грiзне стугонiння, глухе, глибоке. Воно наче йшло зсередини, iз глибини моря. Воно просочувало наче i дошки, i снастi, й тiло. Тепер Алi вiдчув – не страх тiпає його. Гуло повiтря. Гули хвилi, якi раптом почали здiйматися горами.

Гуло, рипiло й стогнало все тiло корабля.

В гудiння починали домiшуватись громи. Одна за одною спалахували блискавки. Алi поклав руки на шкiру коней i вiдчув з обох бокiв, що конi теж тремтiли, як i вiн сам. Але гудiння йшло i з повiтря, i з води. Раптом воно почало вiдходити кудись, пронеслося, нiби хвиля, перекотилося через корабель. I пiшло далi, далi.

Та грiм гахкав безперервно. Гуркiт розривав, розламував небо вже просто над головою, проникав у воду, проймав усе дерев'яне шите тiло корабля.

Висвiтлювали блискавки гострiше й чiткiше, нiж сонце у полудень мiсяця хазiрана4! I тодi ставало видно всiх коней. Навiть жилки на їхнiх шиях набряклi. Несамовито виряченi обiсiли очi. Роздертi в шаленому гоготi пащi, вишкiренi блискучi гострi зуби. Та не було чути гоготiння, не було чути нiякого Iржання. Все забивав безперервний гуркiт грому, настiльки сильний, що Алi здалося, нiби хтось йому встромив у вуха гострi нiгтi i ось-ось протне їх до мозку. I вже за якусь мить Алi був оглушений. Здавалось, раз i назавжди.

У пекельних спалахах громової ночi побачив, як над дiркою в палубi розтягують буйволячу шкiру. Вiн, власне, не знав, що це буйволяча шкiра, просто моряки затягували отвiр якимось цупким запиналом. Вони прив'язували його. Бачив, як нагорi в отворi моряки схилилися з линвами в руках, чiпляють петлi на стовпчики. В капiтана з голови злетiла чалма. Тепер при кожному спалаху блискавки було видно кучерявi, наполовину сивi коси, якi на тiменi тугим вузлом стискував широкий срiбний обруч. Рвучко схилявся i метеляв своїми мокрими патлами слов'янин. Нахилявся i затягував щосили петлi могутнiми руками чаклун. А пiдстаркуватий, мовчазний стерновий допомагав їм. I за якусь мить, так здалося Алi, було закрито шкiрою буйвола розiбране мiсце палуби. По драбинi спустився раб-слов'янин, вiн щосили тягнув линву вниз, а за нею шмат шкiри, навiть зубами вчепився, i ув'язав її до основи щогли, за опорнi бруси.

Зразу стало важче дихати. А при останньому спалаху блискавки Алi побачив, як тремтить в закутку птаха. А ще помiтив, що слов'янин запхав свого папугу за пазуху. I вiд шиї за пазуху тягнеться шворка, на якiй слов'янин тримав свого улюбленця. А папуга настовбурчив пiр'я, роззявляв кривого дзьоба i, певно, щось верещав. Що – Алi не чув. Бо все для нього замовкло, коли лупонув той, перший, вибух грому. Все для нього опустилося в тишу. Коли Алi побачив, що крiзь ляду спускається вниз слов'янин i тягне за собою линви, щоб в'язати волячу шкiру на ляду й закрити трюм вiд зливи i морської води, то одночасно опустив на товстiм мотузi клiтку. I коли знову блиснуло й усе засвiтилося слiпучою блакиттю, то вiн побачив, що це клiтка з голубами. «Ага! – подумки сказав вiн собi.– Капiтан боїться, що вiтер нагорi все розламає, навiть його каюту, i вiднесе в море цих поштових голубiв з того пограбованого iндiйського вiтрильника!»

В шаленому вихорi корабель закрутило, кидало з боку на бiк, пiдхоплювало i кидало днищем об хвилi. Основа, корпус i все начиння рипiло, трiщало, стогнало. Клiтка з голубами зiрвалася з балки, вдарилася об поперечину i розлетiлася на трiски. Голуби випурхнули i металися в темрявi, чiпляючи час вiд часу Алi крилами.

Весь дикий гуркiт, свист i трiск ще доповнювався якимось дрижанням. Воно йшло нiби iз середини,– наче з води, мовби з дна океану-моря, iз глибини. Таке бувало на кiнських ристалищах пiд Багдадом на ярмарку. Вершникiв ще не видно, а тiльки хмарка куряви над обрiєм. Та якщо прикласти голову де землi, то земля вже стугонiла вiд кiнського чвалу. Отакий чвал, отаке стугонiння зараз долинало в корабель i з глибин води. Тiльки в сотнi разiв сильнiше, нiж на кiнських перегонах.

Алi позакладало вуха, i вiн тiлом вiдчував неймовiрне тремтiння усього корабля й води за дерев'яними стiнами.

Нараз йому повiдкладало вуха, мов хто вiдняв би вiд його вух могутнi долонi, що перед тим стискали голову.

I вiн аж присiв – так йому вдарило у вуха дике гоготiння вiтру. Таке, що свистiло у всiх снастях, спiвало кожною щiлинкою, завивало кожною дiркою. Проникало в трюм, мов дудiння у величезну сопiлку. Тонкi струменi вiтру проривалися крiзь палубу до трюму i наче батогом вдаряли по живому.

Тепер Алi чув, як несамовитим голосом, схожим на голос божевiльного, кричав папуга, зрештою видершись з-за пазухи слов'янина.

Вiтер за якiсь митi розвiяв, провiтрив увесь трюм. Надув його свiжим, вогким повiтрям. Вивiяв, висмоктав задушливий дух кiнської сечi, солодкого поту i кiзякiв.

I в трюмi запахло йодистою морською водою.

Алi вiдчув, що все повiтря нiби насичиш якимось туманом, нiби в повiтрi завис прохолодний водяний пил. Хлопець облизав губи i вiдчув, що вони геть солонi.

По тому, як тремтiли борти корабля, в'язанi й шитi з кiлькох шарiв справжнього тикового дерева, дощок, Алi вiдчув, що корабель починає мчати, летiти все швидше й швидше.

То вгору рвався, то вниз опускався нiс корабля.

I Алi то падав назад, на коней, спиною, то зависав над кiнськими спинами, над слов'янином та його горластим папугою. Зрозумiв – вiтер переносив корабель через величезнi хвилi…

Що там робилося нагорi, чи хтось там був ще на палубi живий? Чи вже всiх позносило вiтром у воду?

Потiм корабель почало крутити i кидати з боку на бiк.

Нараз вiтер наче пiдняв корабель над хвилями. I корабель нiби завис у повiтрi. Затим почав падати, падати. Довго-предовго.

Алi вiдчув, як у грудях зробилася порожнеча, i серце наче збирається вискочити через горло.

Неймовiрне падiння у чорний колодязь, нарештi скiнчилось. I корабель, носом i днищем, з такою силою врiзався у воду, що Алi в очах застрибали зеленi кружала вiд удару в п'яти. Та руки просто вiдривало вiд тулуба, бо вiн схопився за линви, чимось било по ногах, по череву, по спинi чимось сiкло, мов батожжям. Поруч нього, десь наче в черевi коня, булькало i вирувало, нiби зашипiло в казанi. Iржання якогось другого коня перебивалося дзюрчанням рiдини. В трюмi поплив солодко-кислий сморiд блювотини.

Та його зразу ж прогнало протягом.

Кричав слов'янин:

- Конає третiй кiнь! Лiзь до нього!

- Пiдiйди ти! Я не пролiзу звiдсiля. Там лямки пообривало…

Слов'янин щось ще йому закричав, та в цей час з такою силою гупнуло, що Алi здалось, нiби його вдарили долонями щосили по вухах. Крiзь щiлини блимнуло червоним.

Засмердiло смаленим лоєм, ядучою сiркою. Знов почувся трiск, i щось завалилося на палубу.

Алi здогадався, що то зламалась щогла. I зразу ж гухнуло громом над самим рабом-слов'янином.

Крiзь щiлини тонкими голками полетiли червонi променi. В їх примарному свiтлi Алi встиг вздрiти – слов'янин осiдає бiля основи щогли.

Тепер Алi знов заклало вуха, та ще й стисло скронi болем вiд ядучого смороду, що всмоктало вiтром у трюм.

Потiм палуба затрусилася вiд ударiв. То згори вдарив дощ, i не струменi, i не градини величезнi, а ринули суцiльнi потоки води. Нiби падав з неба неосяжний водоспад.

Вода вдарила по вiтрильнику, по палубi, i аж вiдчув Алi, як вона притисла судно до хвиль.

Замiсть iаленого вiтру крiзь найменшi щiлини в палубi тепер вривалися гострi цiвки води.

• Предыдущая
• 66/102
• Следующая