Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 51

• Предыдущая
• 51/102
• Следующая

Цей канал Алi подолав без усяких перешкод i труднощiв i вилiз по хворостинах, мов по драбинi, на острiв свого рятiвника.

Вiн кинувся до плетеної хижi. Захопив свою їжу, одяг та стрiли.

Алi давився фiнiками, перебiгаючи по острiвцю. Ковтав не пережований наїдок i все придивлявся, де б сховатись. Зрештою вибрав мiсце – трава невисока, та й западина в стiнi берега найглибша. Навiть приступець є, щоб просто пiд корiння трави запхати свої гаразди.

«Мене вони шукатимуть у най густiших кущах, а тут зовсiм рiвне мiсце. А якщо раптом звiздар припливе? I вони йому влаштують засiдку?! Як його попередити? – замислився Алi, та нараз вдарив себе по лобi кулаком:– Пущу добрий дим!»

Вiн попорпався в корзинi, вiднайшов два кременi i порожнiй горiх iз трутом всерединi. Це був дарунок одного його приятеля з багдадського суку.

Точнi удари камiнцiв. Бризки оранжевих iскор. I трут у вiдкритiй шкаралупi горiха зажеврiв червоним вогником.

Що-що, а зробити вогнище – зi смiття, кiзякiв, кiсточок, шкаралущi –Алi вмiв краще, нiж будь-хто iз дорослих.

Вiн спочатку розклав невеличке вогнище в ямi i поклав таке паливо, щоб i вогник був малий, i диму щоб майже не давав.

По тому залiз на вербу i влаштував серед вiття вогнище з хитрiстю. Воно мало тiльки тодi запалати на повну силу, коли зiтлiють усi смужки тканини –на якi вiн розрiзав ганчiрку з хижi.

«Як для них мандеєць ворожбит, от їм i буде ворожба!»

Алi аж засмiявся вголос i почав злазити на землю. Вiн спустився, став на повен зрiст бiля стовбура, i його не було видно iз-за плакучого вiття. Проте ховатись тут не мiг-знав, що Абу Амар i мельник зразу ж кинуться до цих верб плакучих.

Алi присiв, а потiм плазом поповз до своєї схованки. Причаївся в нiй зарання i почав з насолодою їсти припаси, дарованi йому мандейцем, зовсiм забувши про пересторогу мандейця заощаджувати їжу.

Ось в далинi протоки, на самiсiнькiм обрiї з'явився човен з двома людьми.

Наче хтось начаклував – саме в цю мить з-за обрiю вибухнуло золотим сяйвом сонце.

«Сонце слiпить їм очi! Зараз пiде дим i буде знак мандейцю, що трапилося щось. Вони ж подумають, що Абу Амар не помилився i я сиджу й варю собi бургуль!»

Алi змiєю вилiз на берег iз схованки i навалив на вогонь заготованi фiнiковi кiсточки з хижi, хворостини. Згори кинув уламки старої корзини i завалив усе купою трави,

Потiм залiз у воду i вже з води пiднявся в схованку та причаївся, наче миша.

Лише висунув трохи голову, щоб споглядати протоку, по якiй наближався човен. Озирнувся – димок тонкою цiвкою пiднiмався десь наче з трави. Вище Алi не мiг пiдняти голову – його б побачили.

Повернувся лицем до протоки.

Човен гнала вправна рука – вiн рiзав гострим носом важке плесо води.

Алi вiдчув, як вода починає наче оживати, дихати там глибоко внизу, може, лiктях у шести пiд його схованкою. Вiн знов подивився iз захопленням – знання мандейця справжнi: сьогоднi справдi великий вiдплив. Але який тодi буде приплив? Чи не заллє схованку? Тодi як?! А нiяк! Випiрне iз схованки, а вiд них вiн втече – хто ж краще за нього пiрнав по всьому їхньому березi Тiгру? Не треба так уже боятися цього людожера! Треба вiрити мандейцевi – у нього є зiрка-захисниця! Алi обернувся – з-за кущiв трави починали пiдiйматись кiлька тонких пасм диму.

Човен наближався.

На деменi мельник загрiбав округлим веслом-правилкою. Вдягнений вiн був як звичайний ремiсник-короткi штани, груба сорочка, пiдперезана мотузкою, на головi вбога пов'язка. Абу Амар же мав вигляд матроса-гуляки – червонi широкi шаровари, шкiрянка без рукавiв, короткий плащ i чалма, вiльний кiнець якої щiльно огортав його засмагле лице. Якби Алi не знав так добре Абу Амара, то вiн i не впiзнав би його.

Озирнувся ще раз – дим наче перестав iти вгору, тiльки сльозилась юга над травою, склилось повiтря. «Ага! – злiсно зрадiв Алi.– От зараз-зараз попередимо! Пiд травою все пiдгорiло! Ану, ану! Подивимось, що ви проспiваєте, людожери!» Алi аж скреготнув зубами.

Та, звичайно, його переслiдувачi цього не почули.

Вони пливли вздовж берега, шукаючи, де б пристати. Та ще вода не пiднялася так високо, щоб можна було з човна вiльно переступити на берег.

Тому вони i спинили човна бiля плакучих верб. «О Аллах! Заклинаю тебе i благаю – тiльки нехай вони не помiтять зараз вогнище не вербi!» – волав подумки хлопець.

Весляр вхопився за корiння верби i наблизив човна пiд самiсiньку стiну берега. Абу Амар, не говорячи й слова, спритно вчепився рукою за вiття, поставив ногу на лiве плече мельника i, пiдтягшись за вiття, видряпався на берег.

Вiн нахилився i сказав униз мельниковi:

Ти поки почекай, може, я сам впораюсь.

Алi в останнiй раз обернувся до вогнища – воно починало клубочитись бiлим густим димом, i вранiшнi променi сонця зафарбували його легкою рожевiстю, мов розмита водою кров.

Дим зводився угору пухким стовпом. Чадiли й трiскотiли заплiснявiлi фiнiковi кiсточки.

Алi зi своєї схованки чув як загупали кроки Абу Амара. Вiн бiг до вогнища.

Над каналом народжувався чи то легкий туман, чи то юга розповзалася. Все заколивалось i в повiтрi, i у вiдбиттi рухливих вод.

Вуха Алi вловлювали два небезпечних шуми. Знизу все сильнiше наступала вируюча вода, а по острiвцю зовсiм поруч тупав i тупав швидкими кроками Абу Амар.

Прокляття на голову шмаркача! Диви, що вiн влаштував – розклав багаття на вербi! – лютував голос Абу Амара. Я зараз скину вогонь i вiдшукаю малого падлюку!

Брате! Не верзи дурниць – на вербу ти не вилiзеш – там вiття тонке! А димовище на вербi – то вiн комусь знак лишив.

Брате! Я струшу той знак у воду!

Не час змагатись iз малюком. Вiн дав знак i десь зараз поруч у засiдцi сидить i пiдглядає… Або десь тiкає протоками.

– Побоїться. Вiн знає, що сюди запливають акули i крокодили! – не згодився Абу Амар. Потiм вони щось тихо сказали один одному, Абу Амар опустився в човна, i вони швидко вiдпливли вузькою протокою.

А хлопець лишився ще на кiлька годин у своєму схронi, поки зрештою наважився виповзти з укриття i переплисти на сусiднiй острiв, де було кiлька старих височенних верб. Тут вiн розiклав на травi, в затишному мiсцi, одiж, наїдки i зброю, тобто стрiли. I перш за все виготовив футляр для стрiл –здер iз товстої зеленої гiлки кору. Якраз по довжинi стрiл i по рубцю прошив тоненькою обдертою лозинкою, а дно приладнав iз шматка очеретяної товстiшої трубки. Всi стрiли легко ввiйшли до саморобного сагайдака.

Сонце злетiло до самого зенiту i пекло його перемерзле за нiч i перемокле у водi тiло. Вiн розiклав на товстих гiлках свої вбогi лахи, щоб добре їх пiдсушити.

Наїдок весь змiшався, перекис i починав пахнути не зовсiм смачно. Тому Алi вирiшив усе пошвидше з'їсти, поки не зiпсувалося зовсiм. Вiн прикрив голову й плечi пiдсохлою сорочкою i вже над силу доїдав свої прокислi родзинки, розмоклi коржики та слизькi колобки буйволячого сиру, ще вчора твердого – претвердого. Зробивши кiлька ковткiв, не забував пiдвестися на своєму сiдалi, щоб обдивитися на всi боки – чи нема де якої небезпеки?

Та все ж вiн прогавив найголовнiше за цей день. А побачивши – ледь утримався на своєму сiдалi.

Згори, при повнiй водi, з протоки до каналу просувалась велика тарiда , прикрита згори здоровенною халабудою з пальмового листя. Вона занурилася своїми чорними боками по самий край у воду. Бiля бортiв притулились люди в чорних плащах болотних арабiв. Напружуючись iз усiх сил, занурюючи жердини майже з верхом у зводу, вони проштовхували лодiю до того каналу, в якому ледь не втопився Алi.

Алi страшно стало, що зараз лодiя – сумарiйя застрягне на мiлинi, i що ж тодi робитимуть?

I тут вiн забув про всяку обережнiсть i заволав з височини свого сiдала на величезнiй вербi:

- Правовiрнi! Обережно! Там обмiлини i багна по горло! Правте он туди, туди!!!

Вiн видерся ще вище, щоб його бачили, i показував рукою, куди треба правити.

З тарiди закричали йому, зразу ж його почувши, бо на суднi все робилося тихо, без галасу:

• Предыдущая
• 51/102
• Следующая