Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 37

• Предыдущая
• 37/102
• Следующая

Нудота сплелася з болем, пiдкотилася до горла. I вiн смердючим струмися виблював кашу, що з'їв на Корабельному островi. Гидота полилась на його пласковидого мучителя i бризнула на подушки i на капцi рудобородого. Той пiдскочив, заревiв, як вiслюк пiд час злучки.

- Геть цього байстрюка!!! Геть смердючого шакала!!! Розправляйся з ним як хочеш! Тiльки без мене!

- Яка гидота!!! – Обличчя його виражало таку муку, просто бiль.– О паскудство! Тепер я маю пройти очищення, а в мене стiльки справ! О Аллах! За що такi випробування!!! Витягни з нього хоч клiщами правду про цей лал!!!

Як Алi виблював, дихання в нього вирiвнялося i пiт перестав чурiти. Лише ноги його не тримали, як i ранiше. I вiн завис у руках могутнього негра, для якого важив не бiльше, нiж кошеня в руках хлопчика. Отак жовтий наробив своїми очеретинами веремiї. Рудий пiдвiвся i пiшов геть, посилаючи прокляття на голови всiх iудеїв, Бен Сахла, усiх каббалiстiв, магiв, ворожбитiв i чорнокнижникiв, усiх вiдунiв Басри i всього халiфату.

Негр не зрушив з мiсця. Лишився i жовтовидий кат, оббльований з нiг до голови. I спокiйно почав всаджувати Алi пiд нiгтi правицi загостренi очеретини.

Коли вiн всадив пiд нiготь останню очеретинку, Алi знову стало млосно. I вiн обвис у руках негра. Наче й бiль пiд самими нiгтями зменшився, пригас, але дуже болiло пiд пахвами, болiло пiд лопатками, той бiль проймав тремтiнням усе єство, i знов пiт зросив його худе тiло.

I тут знову перед ним, власне, над ним став стражник з рiдкою кучерявого борiдкою.

- А тепер скажи ти менi щиро i по правдi – чому ти був у Бен Сахла?

- Я пiшов… йому… вiддати… борг…

- Який борг?

- Сказав вiн менi, коли шейх нагородять мене грошима за вiнки квiтiв, то щоб я прийшов до нього подiлитись монетами.

- I ти прийшов?!

- I я… прийшов! Як обiцяв… я тримаю слово…

- Добре! Нехай буде так! Але чого ти так довго сидiв у Бен Сахла?

- А вiн розпитував мене про хвору Айшу.

- Ну й що ти йому сказав?

- Я сказав йому, що вона лежить, i викликали Юсуфа лiкаря, i вiн таке й таке їй призначив.

- А ще що?

- Бiльше вiн мене нi про що не питав…

- А ти йому що розповiдав?

- Я не пам'ятаю…

- Може, згадаєш?

- Не пам'ятаю…– хрипко вiдповiв Алi, i все всерединi у нього тремтiло.

Пити хотiлося неймовiрно. Сморiд вiд власної блювотини паморочив голову, душив своєю гидотою. Алi хотiлося сплюнути. Та вiн боявся, щоб цi кати не почали його мордувати. А бiль поштовхами розходився по тiлу, наростав пiд нiгтями. Алi намагався, щоб пальцi не тремтiли i щоб очеретини вiд тремтiння не розривали сильнiше рани.

- А про якi справи ти з ним iще говорив?

- Не можу… згадати…

- Зможеш!!!

Тодi стражник мигнув жовтошкiрому плосколицему. I той натиснув на калами долонями тонких рук. Палички вп'ялися глибше пiд нiгтi.

Алi вiдчув такий бiль, що пронизав його руки, передався в хребет, в лопатки, в промежину. I вiн був зараз на межi того, щоб обмочитися, обкалятися.

Та жовтолиций зразу ж вiдпустив долонi, i бiль спав. (Певно, по зрошеному потом обличчю малого зрозумiв, що зараз буде).

- Пити…– ледь прошепотiв Алi.

- Скажеш, про що говорив – дамо пити! Скiльки захочеш! Згадуєш, про що говорив?!

- Я говорив про бiло-червону троянду…

- О! – вигукнув страж– Диви, яка в цього смiттяра витончена натура! Йому закортiло побазiкати з цiєю падлюкою про одне з чудес Басри? Ти не дуже думай про його щедрiсть та його чудеса… Це вiн вiд величезних грошей собi завiв цяцьку, щоб похитуватися перед iншими купцями! Вiн нiчого, крiм грошей, не любить!

- Дайте води.. ви обiцяли…– прошемрав Алi западаючи голосом.

Жовтолиций подав йому кухоль води. Хлопець сьорбнув кiлька разiв i ще хотiв, але страж забрав кухоль i проговорив до хлопця:

- Говори! Не будеш говорити – вiн тобi нiгтi буде колупати…

- Я просив Бен Сахла показати менi бiло-червону троянду.

- Це дурницi. Може, воно так i було… Тепер скажи – чого ти ходив до Кадарiї? Вона тебе посилала з перснем до Бен Сахла?

- Не посилала…

- А де вона подiла перстень?

- Перстень вона збиралась покласти у шкатулочку з черепахового рогу, а потiм певно, в тахт.

- Ти бачив, як вона поклала його туди?!

- Нi, не бачив… Я пiшов…

- Ти йшов вiд неї на переговори з iудеєм про перстень?!

- Нi, нiяких переговорiв не вiв!..

- Значить, ти не посланець Кадарiї до мiняйла?

- Нi я нiколи не був її посланцем…

- А чого ти вiд мiняйла знов прийшов до неї?

- Я хотiв у неї попросити грошей!

- Для чого тобi грошi?

- Грошi всiм потрiбнi…

- Добре. Значить, перстень з лалом був у Кадарiї?

– Був у Кадарiї!

- А зараз вiн у неї?

- I зараз вiн у неї.

- А чого ж Бен Сахл малюнок персня з лалом комусь надiслав iз своїм поштовим голубом?! I голуб летiв до Машрiку?

- Я голубiв у Бен Сахла не бачив. Бен Сахл нiяких листiв при менi не писав. I нiякого персня вiн не малював…

- Значить, це не його малюнок?

- Не його малюнок…– вiдвiював Алi.

- А чий тодi?

- Не знаю.

- А звiдки ж ти можеш знати, що це не малюнок мiняйла?!

- Я знаю.

- Ти нам, зрештою, скажеш, звiдкiль тобi вiдомо, що цей малюнок не мiняйло вималював?!!

Алi зрозумiв, що вiн знов загнаний в кут, i замовк.

Турок злегка вдарив по очеретинах. Вiд цього болю Алi хотiв крикнути, але крику не вийшло. Вiн тiльки засвистiв горлом. У нього потемнiло в очах i дихання йому перебилось. Голова впала на груди, i вiн уже бiльше нiчого не тямив. Знов повернувся до тями тодi, коли вiдчув, що його тягнуть за руки, а ноги його волочаться. I бачив вiн над собою в зеленiм мороцi височезного, мов чорний джин, негра. Бачив його здоровенну, мов корабельна щогла, руку, що вхопила його i волочить за собою, як вiхтик. Ще вiн побачив перевернутим догори ногами, що попереду спускається вниз страж. I тонка чалма вiльним кiнцем важко облягла його засмаглу волячу шию.

«Куди це вони мене тягнуть вниз?! Певно, задушити чи зарiзати й викинути кудись у болото…» I Алi й шкода себе не було, i страшно не було. Лише пекло диким болем все пошматоване тiло. Вiд кожного поштовху бiль спалахував з новою силою. Особливо коли його пальцi, вже без очеретин, чiплялись за спiдницю негра. Тодi бiль проколював, проймав усе його тiло. В очах розпускались зеленi й червонi кола. I вiн знов на якусь мить втрачав свiдомiсть.

Вони зупинились перед братами. Звiдкись виринув ще один чоловiк у коротких червоних шароварах. При поясi в нього висiв триглавий канчук iз свинцевими намистинами на кiнцях. Вiдсунулися з страшним скреготом грати. Всi вступили до темного, похмурого примiщення, дуже смердючого. Чулось, як неподалiк плюскотiла вода.

Забрязкотiли, задзеленчали ланцюги.

Зарухались купи якогось дрантя. I виявилось, що то почали пiдводитись в'язнi. Стражник виступив на середину i сказав:

- Ану! Вас сьогоднi годували вранцi? Хочете, щоб вечерю дали?! Я питаю ще раз – хочете?!

- Хочемо, хочемо,– прохрипiло кiлька горлянок.

- Ну тодi отак! Бачите ось цi лахи – штани i сорочку, пояс, хустку?

В'язнi мовчали.

- Малу нужду справте на них, тодi одержите на вечерю i їжу, i питво… Не справите нужду – i завтра без страви перебудете! Це я вам обiцяю.

Кинув на середину ослизлої кам'яної пiдлоги вбрання хлопця.

Алi обвис ганчiркою в руках негра. I лише чув, що робиться, а очi заплющив, щоб не бачити всiєї ганьби.

- Ану Селiме, вiзьми його i постав, хай вiн дивиться. А то i очi закотив! Ач, яка чутливiсть!!!

Коли негр поставив Алi й вiдпустив свої руки, хлопець не втримався i з розмаху впав на пiдлогу. Тодi сталося змiшання серед в'язнiв, i вони перепинили свою мерзотну дiю.

- Я вас на два днi лишу не тiльки їжi, а й води! – обiсiло загорлав страж.– I подивлюсь тодi – може, хто здохне? Щоб менi було менше клопоту з вами!

I в'язнi пiдходили до одягу Алi i поганили його.

• Предыдущая
• 37/102
• Следующая