Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 14

• Предыдущая
• 14/102
• Следующая

Тут розпутницi гуляли по вузенькiй вуличцi цiлими гуртами. I навiть були з вiдкритими лицями. Але у всiх обличчя буди наче личини – очi пiдведенi, губи пiдмальованi, пальцi рук вимазанi хною, на щоках червонiли яблука рум'янiв. Вони верещали, хихотiли, деякi навiть чiплялися до поодиноких матросiв, що ще задовго до ночi залiзли в це кубло грiха й розпусти, не витерпiли до темряви.

Алi стало страшно вiд такої кiлькостi вiдкритих облич, вiд жiночого лементу, якогось дикого, зовсiм невеселого смiху, вiд споглядання жiночої голизни. Бо деякi повiї стояли напiвоголенi на порогах своїх комiрчин, iншi визирали крiзь вiкна еркерiв, пiдперши руками оголенi груди, i закликали до себе соромiцькими словами чоловiкiв.

Алi не раз i не два бачив жiноче голе тiло на рабському торжищi. I ще коли християнки часом купались погожого вечора в Тiгрi. Однi були нещаснi, бо над ними була неволя. Другi тримались гуртом i до них нiхто з чоловiкiв i не подумав би наблизитись.

Цi ж кричали про себе найпотаємнiше i торгували собою.

Деякi розмальованi вiтались з господинею будинку, хоча вона йшла в глухому покривалi. Видно, її тут добре знали.

Одна з цих продажних гурiй ° навiть переступила шлях.

– Що, хазяйко всiх глечикiв, привела свого синочка, щоб ми тут його позбавили недоторканостi?! Ще й вирядила як на свято! I тобi, стара гiєно, скупердяга ти чортова, не шкода на нього такi грошi витрачати?

– Iди геть, лушпайко часнична, донька шакала! – огризнулась жiнка.

Худюща висока повiя плюнула, та промахнулася, а господиня пiшла швидше вперед. Виявилось, що вона здорова як мул. – Алi тiльки тримався за ручку корзини, бо господиня будинку тягла її сама.

Хтось iз дiвок дiйшов до такого нахабства, що висмикнув iз корзини кiлька троянд. Та господиня не стала здiймати галасу – вона поспiшала. Спинилася перед охайним триповерховим будиночком, завширшки на два вiкна.

Господиня вiдхилила запинало i постукала бронзовим фiгурним кiльцем у рiзьбленi дверi. I, не чекаючи, коди спитають, хто стукає, назвалася.

– Це я, моя прекрасна господине! Стара Айша! Прийшла до тебе в нагальнiй справi. Вiдчини менi!

З-за дверей почувся хрипкий дiвочий голос:

– Заходь, стара лисице! Дверi вiдчиненi.

Господиня Айша втягла за собою в будинок i важку корзину, i хлопця, бо вiн вчепився обома руками в ручку, щоб корзина не впала. Всi стiни невеличкої кiмнати прикрашали червонi вiрменськi килими, на пiдлозi прослалися золотавi хорасанськi лiжники.

Пiд стiною напiвлежала, обпершись на шовковi подушки, маленька дiвчина в яскравiй сукнi. Вона повернула широке, бiле, все в ластовиннi обличчя до гостей.

– О квiтка Басри найзапашнiша! Я б нiколи не потурбувала тебе, якби не надзвичайна справа! Один чарiвний красень, мiй гiсть, а до всього великий любитель витонченої гри на аль-утi, влаштовує вечiрку для знаменитих купцiв…

Айша назвала старшого i молодшого.

– Знаю їх, знаю! Два скупердяї! Старий ще й содомiт, а молодий вiд кожної спiдницi шаленiє. Теж менi любителi музики! Твiй теж такий?

– Мiй гiсть сказав: якщо ти не схочеш, то щоб ми вибачились i вiддали тобi оцi троянди! – Айша вийняла з корзини букет троянд i поклала на кипарисовий низенький столик.

Маленька бiлолиця закрила очi i потягла повiтря гостро вирiзьбленими нiздрями невеличкого носика.

Кiлька разiв вдихала з насолодою повiтря. Потiм мовчки пiдвелася i почала одягати на шию золоте намисто, на руки i на ноги – браслети. Зняла зi стiни аль-ут, накинула на голову покривало, але обличчя не закрила.

Айша та Алi витягли корзину на вулицю.

I тодi Айша спитала музику:

– Кого б ти хотiла з дiвчат – Фатiму чи персiянку Нiссо?

– Бери Нiссо, якщо її ще нiхто не запросив!

Айша покликала човняра, щоб вiн пiдiгнав свою посудину до причалу i допомiг спустити вниз музику та корзину. Далi вона пiшла до будинку, що еркерами нависав над вулицею i ледь не падав на протилежну будiвлю.

Звiдти Айша вивела в зеленiм покривалi струнку й високу дiвчину. Вона так обпеленала себе покривалом по осинiй талiї, що здавалось, переломиться навпiл.

Спiвачку Нiссо човняр узяв на руки i перенiс з причалу в човен. Поки вiн її опускав, вона боляче вщипнула його за шию.

Човняр наморщив лоба, стис щелепи.

– Це тобi за те, що лапав мене! – єхидно посмiхаючись, промовила персiянка i повела довжелезними вiями своїх мигдалевих очей.

Здоровань потер шию i, криво посмiхнувшись, протяг руки до господинi Айшi, що поспiшала до човна.

– Ой боюсь, ой-ой! – гаряче шепотiла хазяйка будинку i аж затискала стегнами човняра.

– Господине Айша! Не чiпляйся за мене, бо впадемо у воду!

Але господиня наче заклякла. Зрештою куфаджi вiдiрвав її вiд себе i посадив на дно човна.

Дiвчата вмостились на днi, малий скоцюрбився бiля корзини.

Десь за обрiєм, за незлiченними каналами й пальмовими гаями наставав приплив у морi, i вода в каналах Басри починала вирувати, розкриватись дзеркальними плесами, хлюпотiти каламутними хвилями об зеленi ослизлi палi гребель та причалiв. Вода каналiв вiдбивала позолоченi сонцем стiни будинкiв, гострi шпилi мiнаретiв, зеленi й блакитнi верхи мечетей, порожевiле, почервонiле вбрання незлiченних юрмищ людей, що поспiшали чи в домiвку, чи до мечетi на вечiрню молитву салят-аль-магрiб.

Чутно, як шелестять стрункi пальми своїм величезним листям, як плюскотить хвиля об дно човна, як булькає й лопотить вода межи палями причалу.

Поки куфаджi притримував човен бiля причалу, їх хитало з боку на бiк, i жiнки полохливо вчепилися в борти. Та ось човняр вперся щосили жердиною у дно i попхав човна.

Зрушились зеленi ослизлi палi причалу, попливло у лискучо-смолянiй водi вiдбиття квiтчастого одягу людської юрби, химерно зламались у струменях води перегорнутi вiстря мiнаретiв i смарагдовi верхи мечетей.

Вiд руху човен перестав хитатись, йшов рiвно, i тодi музика торкнулася худенькими пальцями струн. I вони зараз же вiдповiли голосним передзвоном. Дiвчина пiдвела голову i кивнула пiдборiддям до стрункої персiянки. Та зволожила язиком пухлi вуста, повела плечима i почала спiвати з високої i протяжної ноти.

Музика перебирала маленькою рукою дзвiнкi струни, схиливши кругловиде бiле обличчя до коричневого опуклого боку аль-ута.

Пiдвела очi, скинула брови, i зразу ж спiвачка струсила плечима, заляскала в долонi i в такт ляскоту повела приспiв.

Вони пропливали вузьким каналом пiд гомiнкою вулицею з безлiччю харчевень i шинкiв. На другiй строфi пiснi лемент натовпу якось порушився, стало чути лише окремi рiзкi голоси. Та коли спiвачка на мить замовкла, на хiднику вже було тихо i всi повернули голови до човна.

Коли ж двi дiвчини затягли приспiв, хтось у юрбi не витримав i затяг з ними, плескаючи з усiх сил:

Знов запала тиша, i над водою лунко неслися слова спiвачки та дзвiн спiвучих струн аль-ута. Нiссо спiвала, що нехай виллють все вино в басрiйськi канали, бо закоханий хмiлiє вiд солонуватої басрiйської води, якщо цю воду подала йому кохана. I коли спiвачка i музика затягли приспiв, уся вулиця пританцьовувала, плескала в долонi i тягла приспiв.

Алi вiд переборiв дзвiнких струн, вiд переливiв гучного й соковитого голосу Нiссо наче перехопило горло, наче солодкi сльози пiдкотили пiд горло. Тiльки на мить майнула в головi хлопчика ляклива думка: «Чи не захворiв я вiд цих випарiв солоної води?» Але ще мить – i пiсня, її мелодiя та несамовитий приспiв стерли всi страхи й думки i понесли його голосом спiвачки в далеке синє море разом з коханим красунi Фатiми.

• Предыдущая
• 14/102
• Следующая