Дорога - Стефанык Василь Семенович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/14

У такім місті жиє маленький панок. Він на пенсії, дітей не має і жінки не має. Сам сивий уже, в сивім капелюсі і си­вій одежі. Цілий день сидить у панськім склепочку і мовчить. Що пани другі пробують з ним говорити, то він на той час тягне зі склянки пиво і забуває потім відповідати. Найстарший гість, пан староста, також не може до нього приступити. Панок мовчить цілий день у склепику і чекає на мужиків. То як часом мужичку хтось справить до панського склепу за таким вином, що від серця від'їдає, або за таким моцним чорним цукром, що від нього попускає в грудях, то вона стає перед склепом і не важиться зайти. То­ді наш панок вибігає зі склепику і каже:

- Чому не йдете, але боїтеся? Ходіть і кажіть, що потребу­єте, то я вам поможу.

- Коли, прошу пана, якось не смію йти межи пани.

- Ти, ґаздине, дурна, ти за свої гроші маєш право.

Мужичка входить, а панок забігає коло неї, як би вона до нього в гості прийшла. Вона хоче цілувати всіх панів по руках і не має сміливості.

- Не цілуй, не лижи панам руки, бо ти ґаздиня, ти ліпша ґа­здиня, як пані, бо ти маєш свій грунт. Мужичка глядить на панка, дивується і стоїть.

- Кажи, що тобі треба, але сміливо, час вже, аби українські ґаздині знали свою гідність. Ти панів не цілуй, бо вони з тебе жиють, вони твої слуги.

Пани регочуться, мужичка вже направду боїться, а панок дивиться на панів і злий, дуже злий. Потім залагоджує мужичці орудку і виводить її зі склепу. Перед склепом наказує їй, аби панів ніколи по руках не цілувала, аби раз прийшла до розуму і шанувала себе, бо пани злодії, розбійники. Мужичка сміється, дякує йому за вигоду і йде. А панок вертається до склепику і глядить на панів згори і підсвистує собі так весело, що його лице молодіє, очі прояснюються.

- Ви бунтуєте хлопів, я вас кажу арештувати,- каже і смі­є­ть­ся староста.

Панок тягне пиво і в той бік не глядить.

- І хто би то був надіявся, що то за анархіст з цього пана Ситника?

Панок ще мовчить.

- А так ішов разом з нами, бавився, в карти грав, а на ста­рість таки показав московську душу. Москаль москалем.

Пани регочуться, бавляться, а Ситникові аж очі кров'ю за­ходять.

- Коли я не хочу більше крові пити, так, як ви, і пополуд­нє затикати подушками вікон, аби спати; я маю вмирати десь цими днями, та я хочу хоч трохи перед богом стати чистий.

- До лазні, пане Ситник, до лазні за двадцять центів, го-го!

- Буде вам лазня колись, тото буде лазня!

- Що ж, як збунтуєте нарід, як косу возьмете і хлопи за вами, то могла би бути лазня, але ви не такі знов злі.

Панок метушиться, бо до склепику увійшли два мужики і станули коло порога.

- А ви чого хочете? Не стійте так, як злодії, бо ви пани собі, ґазди.

- Ми, проши пана, віпили би по склєночці вина, бо кажуть, що тут добре, що в трунку направить, а жиди злодії.

- Ходіть за мною до другої станції, там сядете, скажете со­бі дати так, як люди...- каже пан Ситник.

- Нащо, пане, ми отут постоїмо, ще нам сідати треба, нема часу.

- А видите, який ви темний нарід, а німець також хлоп, але подивіться на нього, як він тут прийде. Просто суне, сі­дає - і баста!

Панок показує, як німець йде, як сідає.

Пани регочуться, мужики поставали ні в п'ять, ні в деся­ть. Вони поспускали голови і не знають, що діяти.

- Ходіть, не будьте худобою, зараз ходіть, ви боїтеся оцих панів? Та то ваші наймити, ви їх годуєте, вбираєте, а ви пе­ред ними пляцком!

Мужики червоніють, пітніють зі стиду і йдуть за панком. Сідають у другім покоїку коло стола і мовчать. Він дзвонить.

- Прошу літру вина нам дати...

- Прошу, пийте, не розглядайтеся так, як би між збуїв попали. Я чоловік ваш, я з вашої кості і крові.

- Дай вам боже здоров'є, пане.

- Пани мене ймили межи себе, я їм служив, я за вас забув, я грав з ними в карти...

- Пани мають свою забавку, мужики знов свою, кождий має своє.

- То не так, то так тепер є, що як ти українець, то маєш три­мати з українцями, а як не тримаєш, то ти остатний ла­й­дак, драб і розбійник, розумієте?!

- То правда, що най кождий свою віру тримає.

- А видите, а видите! Я не був такий лайдак замолоду! Я мав один образ у хаті, так я його десь купив та й повісив, ук­раїнський образ одного митрополита. Але каже мені раз один пан: «Я до тебе прийду на візиту».- «Прошу, прошу дуже»,- я кажу, та й іду додому, та й той образ із стіни, та й під ліжко. До мене пани часто заходили, а я все той образ ховав, за кождим разом.

- То, пане, чоловік боїтьси, аби щось не прошкробав, аби штерна не втєли, бо то пани не любе мужиків, ніби русна­ків, що то так називаєси...

- То знаєте, я той образ скидав з стіни і назад клав зо два­ціть років. А при кінці то мені стало його жаль. Отак дивлюся на нього, а він такий, як би злий на мене. Не злий, але отак, як би плакав на стіні. Мені здавалося, що як мене нема дома, то він плаче голосно на всю хату...

- А це може бути таке, аби образ плакав?

- Ви мене не розумієте, мені так здавалося, що він плакав, і я не раз закрадався під мої вікна та й наслухав того плачу. А одного разу я вийшов з касина вже по опівночі та й іду додому. Прийшов під вікна, слухаю - плач; слухаю лі­пше - таки плаче... Стало мені страшно, не знаю, чи йти до ха­ти, чи вертатися? Стою, стою, дрожу, боюся. Зібрався я на відвагу...

- То сама опівніч, пане, то найнебезпечніша, лихе має тогди міць!

- Але ви не розумієте мене, то мене сумління так пило, так докучало, що мені аж голос причувся. Входжу я до хати, ледви на ногах стою, не чую нічого. Засвітив свічку, боюся на образ подивитися. Лягаю і конче хочу на образ поди­витися, а не маю відваги... Глипнув, а він заплаканий. Ме­не в горячку, мене в дрож пірвало, клан-паю зубами...

- А то ж не страх, пане, самому з таким образом бути в саме опівночі!

- Слабував я тоді довго, гадав, що вже буде капут! Закликав я до себе нашого священика, розповів йому, лагоджуся на смерть... Але бог мене помилував. По слабості я зараз ви­ступив з уряду, подався на пенсію і сказав собі, що своїх людей не буду стидатися, що буду з ними жити і буду їх боронити. Я слабий вже, довго вам не поможу, але доки ще лажу, то буду за вами ходити, як грішник, і благати вас: не відкидайте мене...

- Дзінькуємо вам, пане, що з нами так красно забалакали-сте, коби таких панів було богато, дай вам боже погідливу старість...

- Ні, то я вам маю дякувати, бо я ходив по вашій кривді, як по м'якій подушці, я не мав того опам'ятання...

Панок розплакався, а мужики дивилися на нього і казали:

- Пане, а дайте ж спокій, не турбуйтеси, ми на вас не гні­ва­ємоси, а нам що до того, як пани жиють, вони мають своє право, а ми своє.

- Ви мене не розумієте, як ви мене не розумієте! Я хочу, аби ви були людьми...

- Та ми, пане, кілько можемо, то ми стараємоси, аби вас слу­хати, бо ви вчені та можете нам дорогу показати.

- Так, так, дорогу треба знати.

- Добрий якись панок оце має бути.

- Відай, трохи пиячок, але добрий чоловік.

- Є такі пани, що як нап'ютьси, та й плачуть, як мужики...

- Е, є і межи ними такі мнекі,- балакали два мужики, додому йдучи.

• Предыдущая
• 14/14