Оповідання - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 14
- Предыдущая
- 14/15
- Следующая
- А що, милий сину! що розумне видумав? чи ззивати на завтра дяків, щоб твого розуму дознали? - питав батько уранці.
- Потривай! Спішачи, Миколу звалиш! - каже Харко. - Як кажуть мужики, такі розумні, як і ти. Так-то ув одну ніч і видумаєш. Купуй ще на гривню свічок, коли хочеш до мого розуму добратися.
Купив батько свічок; попалив їх син, як і у першу ніч, а усе-таки не придумав нічого, бо кріпко розуму набрався по чужим сторонам.
Пропала батькова ще одна гривня на свічки, попалив і їх Харко… Еге! - та трохи лишень чогось-то не видумав, бо ліг спати веселенький і рано скочив.
- А що, синашу? - питається батько. - Чи закликати дяків?
- Клич, старик, хоч усе село, - каже Харко, - я їм такого усучу, таке скажу, що і через десять год не розжують усі дяки, скільки їх є.
- Отеє добре, сину, - каже батько, - так на завтра і покличемо.
Почали муку сіяти, птицю різати, горілки добувати… звісне діло, письменні люди будуть обідати, не мало їм треба придбати.
Батько землі під собою не чує! Збігав у город по дякам, по піддячим, кого знав, і у себе по селу, усіх просить побувати до нього, хліба-солі покушати, сина, що звернувся з чужої сторони, послухати його розуму. Усяк, погладжуючи себе по череву, усяк обіщався, - та таки і зійшлось чималенько.
Посідали за стіл. Звісне діло, дяки на покуть, а опрочі усяк по почоту. Демко знай частує гостей; а дяки, штрикаючи себе то в лоб, то по носу, то стукаючи кулаками по столу, товкують промеж себе, що то означа «виспрь» - чи воно птиця, чи звіряка, чи чоловік, чи… місто святе про нас? - та спорять, та кричать на усю хату. А опрочі, неучені, сидять та слухають, рот пороззявлювавши… звісно, що наш братчик скаже проти такої премудрості? Тут же дяки спорять, а свого-таки не забувають: те й діло, що наньмички Демкові миски з стравою подають та знов доливають і печеного підкладають. А Демко знай з чарками обходить усіх, веселенький, усміхається та дума собі: «Мурдуйтесь, мурдуйтесь! Сьогодні ваше пущання; забудете бришкати. Замовчите, як де у беседі явиться мій Харко. Він вам заб'є баки своїми словами, що набрався у розумних людей».
А Харко позакладав руки у китаєві штани, ходить собі по хаті, дметься, як той індик, не дивиться ні на кого, не помога батькові, щоб кого почастовать або чим кого припоштовать, не чує, що коло нього говорять, і дума: «Тут усе не так, як бачив я по чужих сторонах. Нехай лишень послухають і мого, що їм скажу. Помнуть свої чуби, як нам'яв і я свій добре, поки видумав».
Дяки і гості пообідали… чи то пак, вичистили хазяйську посуду добре, дотла, аж вискромадили; кісточки пересмоктали; а що напитків, так і крапелини не зоставили - таки-так упоралися, як звичайно вчені люди, що аж спотикаються, уставши із-за столу. Зараз би то за шапки та за палички, а зачим прошені, того і позабували; так Демко і зопинив, і попросив посідати вп'ять та послухати, що скаже син його, що навидався світу і від людей наслухався усього розумного. Посідали знов дяки і опрочі гості, голови понурили, паличками попідпирались і налагодились слухать.
- А скажи нам, сину, чи не знаєш чого розумного? - почав Демко, і сам узявшись у боки від хвастощів перед дяками, що от-от посміється над ними.
А Харко і гукнув: «Оттак пак! отеє я ходячи вам буду казати? ні - нехай виясниться. У тих сторонах, де я бував, так там, хто хоче розумне сказати, так його саджають на покуті. Пустіть і мене на покуть, а то не скажу нічого».
Пороздвигалися дяки, пустили Харка на покуть, і мовчать, і налагодилися слухати.
Сидить Харко на покуті, викашлявся, уса розгладив, окинув оком усіх та й каже:
- А що, панове дяки, і ви, старі люди! вам і не присниться там бути, де я побував; ніколи і на думку вам не спаде, що я видав. Набрався-таки розуму; буде з мене. Що і скажу вам, так ви не второпаєте. Одначе спитаю у вас чогось, а ви, коли достане у вас розуму, скажіть, що і як бути. Та навряд скажете: ви дальше світу не бачили, як у своєму селі, не так, як я. А скажіть мені: як згорить батькова хата, де будуть тогді горобці водитися? Га? а скажіть, хто зна?
Дяки і усі люди, що слухали, аж почервоніли від сорому за таку нісенітницю і ще нижче голови понурили; а старий Демко як сплесне руками, як схватить себе за волосся, як крикне:
- Пропали свічки!., пропали й гроші за свічки!., пропали гроші за науку!., лучче б ти, сякий-такий сину, дурнем ріс би дома, ніхто б і не знав, що ти єси дурень; а тепер усяк бачить, що ти вернувся більшим дурнем, чим був…
Гм! Надогад. Себто проти… та ви і самі, здорові були, знаєте. Ось і наш Харко їздив далеко ума-розуму куповать.
ПІДБРЕХАЧ
Дуже недобре діло брехати! «Брехнею, - кажуть люди, - світ пройдеш, та назад не вернешся». Брехун собі ворог і людям зло робить. Усякий зна сю правду, одначе усяк бреше. Не нарівно: один бреше на усі заставки, інший бреше потрішку, оглядаючися; а усе недобре діло брехати. Хоч ти на півпальця збрешеш, а лиха наробиш на ввесь вік. Оглядітеся лишень круг нас, на кого карлючка закарлючиться? Оттой як сватався, так казав, що в нього дві слободи і грошей повні комори: одурив дівчину, пішла за нього та й плачеться по увесь вік, бо не тільки нічим содержуватися з діточками, та, глядіть лишень, чи є що кусати! Другий позича гроші, божиться: «Через год, - каже, - віддам», а год минув - не тільки рост, та й істе пропало! [11] Інший каже: «Давайте попереду грошики, я вам мудрих книжок понаписую». Грошики зчистив, а за книжками хоч і не приходьте. «Цур дурнів, - каже, - одурив вас, буде з мене, слухайте ось вам кумедії…» Та як усе розказувати, як, хто і коли збрехав, так і до світу не перекажеш їх. Ми тільки подумаймо об тім, що недобре діло брехати; недобре для себе, а другому такого наробиш, що й не відчитаєш нічим! Ось слухайте.
Просив Пархім Остапа, щоб пішов за нього старостою до Хіврі. Хівря була дівка годяща, була хазяйка, роботяща, мала й худобинку; а Пархім теж парубок голінний - хоч куди. Остап, нічого робити, каже:
- Добре, піду, аби б товариша зиськати. Зострівся з Самійлом.
- Зділан милость, Петровичу Самійло, - каже Остап, - іди зо мною підбрехачем за Пархома до Хіврі.
- Та чи зумію лишень, - каже Самійло, - зроду не був у сім ділі.
- Та воно не трудно, - каже Остап, - я буду починати брехати, а ти підбріхуй; звісно, як старости брешуть про парубка, за кого сватають, а без брехні вже не можна! Я збрешу на палець, а ти підбріхуй на цілий локоть, то й закінчаєм діло, зап'ємо могоричі, а молоді опісля нехай живуть, як знають!
- Добре, Остапе, зумію, піду добуду паличку і зайду за тобою, - сказав Самійло і потяг додому.
Зібралися старости, як довг велить, узяли хліб святий під плече, палички у руки, пішли до Хіврі.
Увішедши у хату, помолилися, хазяїну поклонилися і почали казати законнії речі про порошу, про князя, про куницю і звели на красну дівицю.
Добре усе. Старі Хіврині усе слухають, далі почали розпитувати, що є у молодого.
- Та у нього чимало є чого, - каже перший староста.
- Де-то чимало? - каже підбрехач. - У нього усього є багацько.
- Єй волики.
- Та які волики? Таки настоящі воли.
- Єй овечата, - почина перший староста.
- Та які овечата? Таки настоящі вівці, - підбрехує Самійло.
- Єй хатина.
- Та яка хатина? Настояща хата, новісінька, просторна.
- І у господарстві не дуже кому дає волі.
- Та таки і ніякому. Сам усім орудує і що хочеть, те й робить.
Хіврині старі аж плямкають, що таке добро достанеться їх дочці, та й почали питати, хто іменно парубок.
- От, коли знаєте, Пархім, - сказав Остап.
- Терешкович, Понура, - договорив Самійло.
- Е! Себто той кривий на ногу? - спитала мати Хіврина.
- Та він так, трошки, храма на одну ногу, - сказав перший староста.
- Де-то храма? І не на одну, а він і обома не здужа ходити, - підправив підбрехач.
11
- …нє тільки рост, та й істе пропало - не лише проценти, а й позичені гроші пропали.
- Предыдущая
- 14/15
- Следующая