Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 33

• Предыдущая
• 33/66
• Следующая

Десь за чотири дні путі від зачарованого струмка почався суцільний буковий ліс. Спершу вони зраділи цій переміні, бо тут не було підліска і присмерк став трохи рідшим. Над головами в них пробивалося зеленаве світло, і подекуди вони могли щось роздивитись обабіч стежки. Проте світло тільки вихоплювало з сутіні нескінченні ряди прямих сірих стовбурів, схожих на колони якоїсь величезної напівтемної зали. У повітрі відчувався якийсь повів, долітав шум вітру – але то були сумні звуки. Додолу з шелестом упало кілька листків, нагадавши їм, що наближається осінь. Під ногами шаруділо сухе листя, що назбиралося за незліченні минулі осені, – його понаносило на узбіччя стежки з лісу, де воно лежало пухким червоним килимом.

А Бомбур усе спав – і вони дуже втомилися. Часом їх непокоїв чийсь сміх. Іноді долинав віддалений спів. Голоси, які сміялися, були милозвучні й не належали ґоблінам, а спів був прекрасний, але звучав дивно та несьогосвітньо, – тож мандрівникам було якось моторошно і вони з останніх сил поспішали покинути ці місця.

Через два дні вони помітили, що стежка пішла схилом, і невдовзі опинились у долині, майже всуціль зарослій могутніми дубами.

— Та закінчиться колись цей клятий ліс чи ні? — не витримав Торін. — Хтось мусить залізти на дерево, спробувати вистромити голову з гілля і розглянутися довкола. Треба тільки вибрати найвище дерево, що нависає над стежкою.

Звісно, під «хтось» мався на увазі Більбо. Ґноми вибрали саме його, бо дозорець мусив би просунути голову крізь листя аж на верхівці, – тож він мав би бути досить легким, аби його витримали найвищі та найтонші гілочки. У бідолашного пана Торбина не було великої практики в лазінні по деревах, але ґноми підсадили його на нижні гілки величезного дуба, який ріс над самою стежкою, і гобіт мусив сяк-так лізти вгору. Він прокладав собі дорогу крізь поплутане галуззя, що шмагало його по обличчю; весь позамазувався зеленим і чорним об стару кору великих конарів; не раз зісковзував, але втримувався в останній момент – і нарешті, зі страшенними зусиллями подолавши складну ділянку, де взагалі не виявилося путніх гілок, дістався до верхівки. Весь час його непокоїла думка, чи є на дереві павуки та як йому спускатися донизу, щоб не впасти.

Урешті-решт він вистромив голову з крони й одразу помітив, що павуки тут як тут. Але вони були менші від звичайних і їх цікавили тільки метелики. Світло мало не осліпило Більбо. Він чув, як ґноми щось кричали йому далеко внизу, але не міг відповісти, лише мружився, вчепившись у гілля. Сонце сяяло так яскраво, що минуло багато часу, перш ніж Більбо зміг до нього призвичаїтись. А коли він нарешті розплющив очі, то побачив скрізь навколо себе море темної зелені, яку де-не-де ворушив вітерець, – і всюди пурхали сотні метеликів. Гадаю, то був якийсь різновид "пурпурового імператора" – метелика, що вподобав верхівки дубів, але ці метелики були зовсім не пурпурові, а оксамитово-чорні, без жодних світлих цяточок.

Більбо довго дивився на "чорних імператорів" і насолоджувався вітерцем, який пестив йому волосся та обличчя, але згодом крики ґномів, які тепер аж ногами тупотіли внизу від нетерплячки, нагадали йому, навіщо він сюди видряпувався. Втім, справи були кепські. Роззираючись якомога пильніше, він ніде не бачив кінця-краю деревам. Серце його, яке було звеселилося, коли він побачив сонце та відчув вітерець, знов упало у грудях: нічого їстівною, повертатись униз було ні з чим.

Насправді, як я вже казав, вони були недалеко від краю лісу – і, якби Більбо мав більше здорового глузду, вігг би второпав, що дерево, на яке він видряпався, хоч і було високе, але стояло майже на дні широкої долини, тож із його верхівки здавалося, що дерева здіймаються звідусіль, ніби вінця величезної чаші, й годі було побачити, як далеко простягається ліс. Однак він цього не второпав і поліз донизу в цілковитому розпачі. Нарешті він знов опинився долі, подряпаний, розпашілий і нещасний, та ще й недобачаючи у присмерку. Його звіт засмутив решту так само, як і його самого.

— Ліс не має кінця-краю, куди не глянь! Що ж нам робити? І навіщо було посилати гобіта? — репетували ґноми, ніби то була його провина.

Вони не надали жодної ваги метеликам і тільки ще дужче розсердилися, коли він розповів їм про чудовий вітерець, який їм годі було відчути, бо вони були затяжкі для того, щоб залізти на дерево.

Тієї ночі вони доїли свої припаси до останньої крихти, а прокинувшись наступного ранку, спершу відчули гризький голод, а потім помітили, що йде дощ і важкі краплі де-не-де пробиваються крізь листяну покрівлю і падають на землю. Дощ лише нагадав їм, що в них іще й у роті пересохло від спраги, але полегшення не приніс: не можна вгамувати пекучу спрагу, стоячи під велетенськими дубами і чекаючи, що якась краплина випадково впаде вам на язик. Єдиний проблиск розради їм несподівано приніс Бомбур.

Він раптово прокинувся й сів, чухаючи потилицю. Бомбур ніяк не міг уторопати, де він і чому почувається таким голодним, бо забув усе, що трапилося після того давнього травневого ранку, коли вони вирушили в мандри. Останнє, що він пам’ятав, – це гостина в гобітовій норі, – і їм коштувало великих зусиль змусити його повірити в їхню розповідь про всі ті численні пригоди, які вони пережили відтоді.

Коли Бомбур почув, що їсти нічого, він аж розплакався, бо почувався таким кволим, що ледве міг триматися на ногах.

— І навіщо я тільки прокинувся! — ридав він. — Я бачив такі чудові сни! Мені снилося, ніби я бреду лісом, схожим на цей, тільки він був освітлений смолоскипами на деревах, світильниками, підвішеними до гілок, і багаттями, розкладеними на землі. І там ішов бучний бенкет – він тривав без кінця. Лісовий король сидів на троні в короні з листя, лунав веселий спів, і годі перелічити й описати всі наїдки та напої, якими там частували.

— І не починай, — урвав його Торін. — Якщо вже не можеш говорити про щось інше, то ліпше помовч. Ти й так нам набрид. Якби ти не прокинувся, нам слід було б лишити тебе в лісі з твоїми пришелепуватими снами. Це ж не жарти – тягти тебе отакого, навіть після кількох тижнів суворого посту.

Зараз їм нічого не лишалося робити, як тільки тугіше затягнути пояси на схудлих животах, закинути за плечі порожні клунки та міхи і потрюхикати стежкою далі, не дуже й сподіваючись, що коли-небудь їм вдасться вибратися з лісу і що раніше їх не спіткає голодна смерть. Вони йшли цілий день, дуже повільно й утомлено, а Бомбур і далі репетував, що його ноги не несуть і що він хоче лягти і поспати.

— Не будеш ти спати! — відказували йому вони. — Хай тепер і твої ноги потрудяться, годі вже нам тебе нести.

Але він усе одно раптом відмовився ступити бодай крок уперед і повалився на землю.

— Ідіть далі, якщо вам так треба, — пробурмотів він. — А я збираюся тут заснути і надивитись на їжу хоч уві сні, якщо мені не вдасться здобути її якось інакше. Сподіваюся, що вже ніколи не прокинуся.

Саме тієї миті Балін, який був трохи попереду, вигукнув:

— Що то було? Здається, я бачив, як у лісі блимнуло світло.

Усі подивились у той бік, куди він вказував, і на чималенькій віддалі побачили в темряві ніби червоний вогник, потім поряд із ним ще і ще. Навіть Бомбур підхопився на ноги – і вони поспішили вперед, не дбаючи про те, що то могли бути тролі чи ґобліни. Світло блимало просто перед ними, ліворуч від стежки, – і, коли вони нарешті з ним порівнялися, стало зрозуміло, що то горіли поміж деревами смолоскипи та багаття, досить далеко від їхньої путі.

— Схоже на те, що мої сни збуваються, — прохекав Бомбур, відсапуючись позаду.

Він хотів кинутися просто в ліс, до вогнів. Але інші аж надто добре пам’ятали перестороги чарівника та Беорна.

— Кепський буде бенкет, якщо ми не повернемося звідти живі, — зауважив Торін.

• Предыдущая
• 33/66
• Следующая