Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 28

• Предыдущая
• 28/66
• Следующая

— Сили небесні! — простогнав Беорн. — Не запевняйте, що ґобліни не вміють рахувати. Вміють! Дванадцять – це не чотирнадцять, і вони це знають.

— І я теж знаю. Там були ще Біфур і Бофур. Я не ризикнув представити їх раніше, але ось і вони.

Тієї ж миті ввійшли Біфур і Бофур.

— І я! — випалив Бомбур, відсапуючись за їхніми спинами.

Він був огрядний, та ще й сердився, що його лишили насамкінець. Він не схотів перечекати п’ять хвилин і рушив одразу за попередньою парою.

— Отепер вас п’ятнадцятеро, а позаяк ґобліни таки вміють рахувати – гадаю, це всі, хто сидів тоді на деревах. Тепер ви, напевно, зможете закінчити розповідь без жодних переривань.

І тепер пан Торбин побачив, який Ґандальф розумний. Насправді завдяки перериванням історія дедалі більше зацікавлювала Беорна, і це не дозволило йому відразу прогнати ґномів як підозрілих прошаків. Він уникав запрошувати до свого будинку гостей. У нього було дуже мало друзів, і жили вони далеко звідси, а до того ж він ніколи не запрошував до себе водночас більше, ніж двох із них. А тепер у нього на веранді сиділо п’ятнадцятеро незнайомців!

На той час, коли чарівник закінчив свою розповідь, повідавши насамкінець, як їх урятували орли і перенесли їх усіх на Візкамінь, – сонце вже зайшло за шпилі Імлистих Гір і тіні у Беорновому садку подовжилися.

— Дуже гарна історія! — промовив господар. — Кращої я вже давненько не чув. Якщо всі прошаки зможуть розповідати щось подібне, я буду до них ласкавішим. Може, ви й вигадали все від початку до кінця, – проте, звісно, все одно заслужили на вечерю. Нумо чогось поїмо!

— Так, будьте ласкаві! — гукнули всі хором. — Дуже вам дякуємо!

У залі на той час було вже зовсім темно. Беорн плеснув у долоні – й досередини риссю забігли чотири чудові білі поні та кілька великих сірих хортів із видовженими тулубами. Беорн сказав їм щось химерною мовою, звуки якої були подібні до тих, що їх видають тварини. Звірі вийшли і невдовзі повернулися, несучи в зубах смолоскипи, потім засвітили їх від вогню і застромили в ріжки, низько поначе-плювані на стовпах довкола вогнища. Хорти вміли, коли забажають, ходити на задніх лапах і носити речі в передніх. Вони швиденько ви-тягли на середину зали дошки й ослінчики, притулені до бічних стін, поробили з них столи і встановили їх біля вогню.

І тут почулося «бе-е, бе-е, бе-е!» – і до зали ввійшло кілька білосніжних овець, яких вів великий чорний, як вугілля, баран. Одна вівця тримала в роті білу скатертину з вишитими по краях фігурами тварин, інші несли на широких спинах таці з дерев’яними кухлями і тарелями, ножами та дерев’яними ложками – а хорти швиденько порозкладали все це на столах. Ці столи були дуже низькі – досить низькі, щоб за ними було зручно сидіти навіть Більбо. Крім того, один поні підсунув Ґандальфові й Торіну дві низенькі лави з широкими плетеними з очерету сидіннями та короткими товстими ніжками, а до дальнього кінця столу – Беорнів великий чорний стілець, теж низький і з таким самим плетеним сидінням (Беорн сів на нього, далеко витягнувши під столом свої дебелі ноги). Інших стільців і лав у його будинку не було, а ці було зроблено низькими (як і столи), ймовірно, для зручності чудесних тварин, які тут прислуговували. Як же повсідалася решта? Про них не забули. Інші поні ввійшли, котячи перед собою дерев’яні кругляки, схожі на барабани, гладенькі й відполіровані та доволі низькі навіть для Більбо, – тож незабаром усі гості розсілися за Беорновим столом. Його зала вже багато років не бачила такого великого зібрання.

І тут їх почастували такою вечерею (чи то обідом), якої вони не куштували, відколи покинули Останній Прихисток на заході й попрощалися з Ельрондом. У залі мерехтіло світло смолоскипів і полум’я вогнища, а на столі горіли дві високі червоні воскові свічі. Весь час, поки вони їли, Беорн розповідав глибоким розкотистим голосом історії про дикі краї по цей бік гір, а особливо про дрімучий і повний небезпек ліс, що тягнувся далеко на північ і південь, на цілий день шляху верхи, заступаючи їм путь на Схід, – про жаский Морок-ліс.

Ґноми слухали і трясли бородами, бо знали, що дуже скоро їм доведеться з ризиком для життя переходити через той ліс і що після гір то буде найбільша небезпека, яку вони мають здолати, щоб досягти твердині дракона. Коли вечеря закінчилася, вони теж почали оповідати історії, але Беорна помітно хилило на сон і він слухав неуважно. Вони говорили переважно про золото, срібло та самоцвіти і про ковальське ремесло, а Беорн не цікавився такими речами: в його залі не було виробів із золота і срібла та взагалі нічого металевого, за винятком кількох ножів.

Вони довго сиділи за столом, попиваючи з кухлів медовий напій. Надворі вже була глупа ніч. У вогнище посеред зали підкинули дров, смолоскипи загасили, а вони все сиділи при світлі миготливих язиків полум’я, і позаду них, немов дерева в лісі, височіли стовпи, оповиті вгорі сутінню. Чи було то чаклунство, чи ні, але Більбо здалося, що він чує, як у кроквах вітер ворушить гілля і пугукають сови. Невдовзі він закуняв і голоси почали ніби віддалятись – аж раптом здригнувся і прокинувся.

Великі двері рипіли та грюкали. Беорн кудись пішов. Ґноми, схрестивши ноги, повсідалися на підлозі круг вогню і затягай пісню. Деякі куплети були дуже подібні до наведених тут, але їх було набагато більше і спів ґномів линув довго-довго:

Більбо знову почав куняти, коли раптом підвівся Ґандальф.

— Нам уже час спати, — сказав він, — нам, але, мені здається, не Беорнові. У цій залі ми можемо спокійно відпочивати – тут ми в безпеці, але попереджаю вас усіх – не забувайте, що сказав Беорн перед тим, як залишив нас: вам не слід виходити з дому на свій страх і ризик, доки не зійде сонце.

Більбо помітив, що трохи осторонь уже приготовано постелі – ніби на якомусь настилі між стовпами та стіною. Для нього було постелено маленький солом’яний матрацик і вовняні ковдри. Він дуже радо загорнувся в них, хоч і було літо. Вогонь догоряв, і Більбо поринув у сон. Але серед ночі він прокинувся: у вогнищі залишалося тільки кілька жарин; ґноми та Ґандальф, судячи з їхнього дихання, спали; високий місяць зазирав крізь отвір у покрівлі й кидав на підлогу латку білого сяйва.

Знадвору долинало гарчання та шум, ніби якийсь великий звір добувався до дверей. Більбо ламав голову, що ж то за звір – чи не Беорн бува під дією чарів і чи не увірветься він до будинку в образі ведмедя, щоб пороздирати їх. Нарешті Більбо з головою пірнув під ковдри і, незважаючи на всі страхи, знову заснув.

• Предыдущая
• 28/66
• Следующая