Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич - Страница 17

• Предыдущая
• 17/80
• Следующая

Побачивши свою хвіртку і свій ближній до дороги одноповерховий будиночок, який він ділив зі своєю мачухою, Алік зрадів. Ще кілька хвилин, і він зайде до свого флігеля, кімнати-прибудови з двома віконцями: одне на город мачухи і на дерев'яну будочку туалету, і друге – на вузький прохід між будинком і декількома прибудованими один до одного цегляними сарайчиками. Якщо вийти з його житла, повернути ліворуч, а потім відразу праворуч і вгору, то можна піднятися по стежині на гірку, де зусиллями його та його друзів було влаштовано майданчик для шашликів із дерев'яними столиком, лавками та навісом від дощу.

– Доброго вечора! – прозвучав за спиною Аліка чоловічий напівшепіт, коли його рука вже взялася за верхній край хвіртки.

Алік напружено завмер. Оглядатися не хотілось. Згадалися відважні сімдесяті-вісімдесяті й представники внутрішніх органів, які докучали йому, – міліціонери, кадебісти, що з'являлись абсолютно несподівано й іноді так само грайливо та знущально-ввічливо говорили недоречні слова вітання.

– Хто це? – запитав Алік, не обертаючись і не рушаючи з місця.

– Рябцев, капітан Рябцев, – відповіли із-за спини вже нормальним, не приглушеним голосом, й інтонація тепер виявилася підкреслено привітною.

Алік обернувся. Перед ним стояв його колишній «куратор» із КДБ.

– Що ви тут робите? – здивувався злегка роздратовано Алік. Прохальний вираз обличчя колишнього кадебіста навів Аліка на думку, що Рябцев прийшов попросити у борг грошей. Від цієї думки Алік усміхнувся – смішнішої адреси для позичання грошей, аніж Замарстинівська, 270, у Львові й бути не могло.

– Я ж не з порожніми руками, – Рябцев показав по-глядом на старомодний чорний портфель-дипломат у правій руці.

– А там що? – підозріло поцікавився Алік, згадавши про недавню недвозначну заяву Рябцева на Личаківському цвинтарі.

Рябцев злегка труснув дипломатом, і звідти долинув дзенькіт скла.

– Пляшечка, – солодко мовив нічний непрошений гість. – До розмови…

– Гаразд. – Алік зітхнув, одчинив хвіртку і пропустив Рябцева вперед.

Той, наче був частим гостем у Аліка, тут же пройшов за будинок, повернув ліворуч і зупинився біля вузьких дверець, обліплених плакатами, наклейками та різними пам’ятними етикетками минулого століття.

У маленькій кімнатці спалахнуло світло. На стінах ожили старі фотографії.

– Тут нічого не помінялося! Просто дивно! – вирвалось у Рябцева.

– А ви хіба у мене бували? – здивувався Алік, засовуючи свій капелюх на верхню полицю вішалки в коридорчику.

– Звичайно, бував, але за вашої відсутності… Даруйте, так уже тоді належало. Самі ви мене не запросили б… А мені тут у вас подобалось! – І Рябцев пройшов до канапи біля лівої стіни і всівся на неї без запрошення. Всівся й немов помацав її худою дупою, перевіряючи на пружність.

– Чай? Кава? – ввічливо запитав Алік.

– Що ви, що ви! Не турбуйтесь! Я все з собою приніс! – Рябцев підвівся, розкрив портфель-дипломат і виклав із нього на стіл пляшку горілки, консервований салат із морської капусти, хліб, ковбасу.

Аліку нічого не залишалось, як зайнятися сервіруванням столу. Тішило одне: не потрібно було висувати столик від вікна на середину кімнатки.

Рябцев більше не викликав у Аліка роздратування. Якось занадто легко він вписався в мікроландшафт цієї кімнатки, немов спеціально зменшившись у розмірах, аби не виділятися на тлі предметів життєвого вжитку. Так само легко і по-свійському він скористався садовим умивальником, що висів у лівому кутку над тумбою-раковиною, всередині якої стояло звичайне відро для води. Тут же він витер руки об рушник, що висів на цвяхові ліворуч од умивальника. І вже сидів у позі «завжди напоготові» за столиком, на який хазяїн викладав неспішно чарки, тарілки та виделки.

– Ви не подумайте, що я хотів вас злякати! – Рябцев узяв у руку наповнену чарочку. – Іноді прокидається давній інстинкт. Тому і «доброго вечора» пошепки в потилицю… Розумієте? Я ж зовсім не такий… Та й мене до вас привело серйозне занепокоєння… У мене ж тут нікого немає… Ви та ще кілька давніх колег, із якими зрідка бачусь… А голова працює, інформацію обробляти мене навчили добре, а з обробленою інформацією більше йти нікуди й ні до кого…

– А в СБУ? – пожартував Алік, підносячи свою чарку до рота.

Рябцев відмахнувся лівою рукою.

– Справи ж серйозні… Давайте вип'ємо!

Вони випили. Алік вивалив собі на тарілку морської капусти. Давно він її не їв. Мабуть, із радянського часу. Тоді, в останні роки радянської влади, морська капуста продавалася скрізь і була майже єдиним недефіцитним продуктом. І тоді ж він, Алік, наївся її років на тридцять уперед. Але ось зараз, цієї ночі, виявилося, що не на тридцять, а на двадцять! І смак її освіжив язик після того, як пролилася по ньому чарка горілки.

– У мене, Аліку, вже багато років безсоння. Броджу ночами по місту, думаю, згадую. І от останнім часом щось у місті не так… Щось відбувається…

Алік знизав плечима.

– У місті завжди щось відбувається і часто що-небудь не так, – видихнув він.

– Ні, я не про саме місто… Я про інше… Таке відчуття, що ось-ось станеться катастрофа. Природна катастрофа. Землетрус або потоп…

– Потоп? У місті, де постійно не вистачає води і де немає річки?!

– Я зараз поясню, – Рябцев витримав паузу. – Кілька разів останнім часом під час моїх нічних прогулянок містом я потрапляв у місця, де в повітрі раптом з'являвся виразний запах моря, запах йоду і водоростей. І я ясно чув крики чайок. У цей час повітря мовби тремтіло, розумієте? Ставало не по собі…

– Містика, – задумливо мовив Алік.

Рябцев кивнув і знову наповнив чарки.

– Еге ж, містика. Але мій давній товариш, теж любитель нічних прогулянок, розповідав мені такі ж речі! Я порився в книгах і, звичайно, відразу знайшов інформацію про те, що тут раніше було дно доісторичного Карпатського моря. Тобто ми живемо на дні! Це, звичайно, і нинішній ситуації в країні співзвучно, але я не про політику! Я тоді подумав – а що як це море повертається, піднімається з-під землі, просочується?! Воно ж було солоне! А підніматися воно може і ґрунтовими водами, і джерелами. Місто, звичайно, забудоване, забетоноване. Вода може впиратись у підвали, у фундаменти, але там, де вона знаходить вихід, вона виходить назовні й залишає цей йодистий солоний запах. Мій товариш із моїми висновками згоден… Карпатське море хоче, щоб ми знову стали дном!

Алік посміхнувся.

– У нас років вісім тому в дворі з’явилося джерело, – сказав він. – Я вам зараз наллю!

Він узяв з печі відро з водою, наповнив склянку і простягнув Рябцеву.

Рябцев спробував, посмакував у роті солодкувату м’яку воду.

– Не солона? – запитав Алік. Капітан заперечливо хитнув головою.

– Але щось точно відбувається! – вперто сказав він. – Я це відчуваю… Ви не думайте, що це жарт… Щось неабияке відбувається!

Наштовхнувшись на недовіру до своєї теорії з боку довговолосого хазяїна флігеля, Рябцев знітився й перестав бути балакучим. Так, досить швидко, зустріч-застілля добігла кінця.

– Може, вам викликати таксі? – запитав Алік.

– Не треба, в мене «piaggio» в кущах, – відповів Рябцев.

– У кущах?

– Біля ставка. Мені ж на Сихів, теж не близька сторона! На таксі з моєю-то пенсією дорого!

Алік провів гостя через дорогу до ставка. Там Рябцев сів на свій моторолер, що вразив переконаного хіпі своїм яскравим жовтим кольором, і обернувся.

– Наступного разу ви – до мене! – сказав він. – Ви ж у мене ніколи не були!

Алік кивнув.

– Я подзвоню! Скоро подзвоню! – пообіцяв Рябцев і поїхав.

Алік залишився на березі ставка. Повітря було вологе і свіже, і важке. І здалося раптом Аліку, що дійсно пахне тут морем і йодом. Він озирнувся на всі боки, подихав носом, поворушив у роті язиком. На язиці все ще відчувався смак морської капусти.

«Звідси й ілюзія запаху! – подумав Алік. – Він, певно, ці водорості щодня їсть. Адже вони дешеві!»

До обіду Тарас прокинувся. На губах яскравий, але уявний присмак жіночої помади з малиновим ароматом – приснилося, що Дарка кілька разів цілувала його в губи, при цьому не торкаючись до нього своїми руками в довгих матер'яних рукавичках.

• Предыдущая
• 17/80
• Следующая