Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 3
- Предыдущая
- 3/192
- Следующая
Але не встиг він вигукнути ні це, ні будь-що інше, як у голові прогримів голос Роланда.
— Джейку, йди.
Хлопець спантеличено озирнувся на Каллагена. Він ішов, схрестивши руки на грудях, готовий жбурнути Орізу в першого, хто поворухнеться. Юк повернувся на вихідну позицію за Джейком, хоч досі крутив головою, вишуковуючи можливу здобич. Його очі блищали від мисливського азарту.
— Ми підемо разом, — твердо сказав Джейк. — Отче, вони ж причмелені! І ми вже близько! Вони забрали її звідси… з цієї зали… повели через кухню…
Каллаген не відреагував. Тримаючи черепашку високо над головою (так тримають ліхтар у темній глибокій печері), він повернувся обличчям до гобелену. Тиша, що запанувала в тій залі, була стократ лячнішою за репет і гарячкове гелготіння сміху. Та тиша нагадувала дуло націленої зброї. І хлопчик зупинився.
— Іди, поки ще є змога, — мовив Каллаген, щосили намагаючись, аби голос його звучав спокійно. — Наздожени її, якщо вдасться. Це наказ твого діна. А також воля Білості.
— Але ти не можеш…
— Іди, Джейку!
Від цього крику чоловіки й жінки в «Діксі-Піґ», ниці люди, поневолені skoldpadda чи ні, неспокійно забурмотіли. За звичайних умов їх цілком можна було б зрозуміти — адже з рота Каллагена лунав голос, що Каллагену не належав.
— У тебе є один-єдиний шанс, і ти мусиш ним скористатися! Знайди її! Як твій дін, я наказую тобі!
Зачувши, як Каллаген говорить голосом Роланда, Джейк широко розплющив очі й розтулив рота. Вражений, він роззирнувся навколо.
За секунду до того, як гобелен ліворуч від них відлетів убік, Каллаген зрозумів чорний жарт, що його цілком могло не вловити неуважне око. Смаженина на витканому бенкетному столі мала не поросячі, а людські обриси. Лицарі й дами їли людське м’ясо й запивали його людською кров’ю. Гобелен зображав трапезу людожерів.
А тоді стародавні істоти, що теж вечеряли, відкинули непристойний килим і вихлюпнули в залу, пронизливо верещачи крізь величезні ікла, що навіки розперли їхні безформні роти, зробивши їх напіврозкритими. Їхні очі були чорні, як сама сліпота, шкіра їхніх щік і брів — навіть тильні боки долонь — поросла буграми пухлин. Як і вампірів у обідній залі, їх оточували аури, але ядучо-фіолетової барви, настільки темної, що вона здавалася чорною. З очей і рота сочився якийсь гній. Деякі істоти швидко торохкотіли, деякі — сміялися. Здавалося, вони не відтворюють звуки, а вихоплюють їх із повітря, немов щось живе.
І Каллаген упізнав їх. Авжеж, упізнав. Хіба ж не один із їхнього кодла відправив його блукати світами? То були істинні вампіри, вурдалаки першого типу, чиє існування тримали в суворій таємниці, поки не надійшла пора нацькувати їх на непроханих гостей.
І черепашка в його руках на них не діяла.
Каллаген побачив, як широко розплющуються від жаху очі в Джейка, як лізуть мало не на лоба від вигляду тварюк, як блідне хлопчик, геть-чисто забувши про свою мету.
Не знаючи, які слова вирвуться в нього першими, поки сам їх не почув, Каллаген закричав:
— Першим вони вб’ють Юка! Прикінчать його в тебе на очах і вицмулять кров!
Зачувши своє ім’я, Юк загавкав. Від знайомого голосу Джейків погляд начебто прояснів, але Каллаген не мав часу й далі випробовувати хлопчикове везіння.
Черепаха їх не зупинить, та принаймні втримає решту. Кулі їх теж не зупинять, але…
З відчуттям дежа-вю (а чом би й ні, він уже переживав цей кошмар раніше, в будинку хлопчика, якого звали Марк Петрі) Каллаген сягнув рукою у відкритий комір своєї сорочки й дістав натільного хрестика. Той клацнув об руків’я «рюгера» й повис на грудях, світячись сліпучим синювато-білим світлом. Два прадавні створіння, що вже хотіли було вхопити Каллагена й затягти в свою юрбу, зненацька сахнулися й завищали від болю. На очах у Каллагена їхня шкіра зашкварчала й стала плавитися. І Каллаген шалено зрадів.
— Забирайтеся, згиньте! — закричав він. — Сила Божа наказує вам! Сила Христова наказує вам! Ка Серединного світу наказує вам! Сила Білості наказує вам!
Попри це, один з вурдалаків наважився кинутися до нього — безформний кістяк у стародавньому, замшілому костюмі з «метеликом». На шиї в нього метлявсь якийсь старовинний орден… чи не мальтійський хрест? Рукою з довжелезними пазурами істота спробувала хапнути хреста, але Каллаген відсмикнув його останньої секунди, й упир схибив — лапа вхопила повітря на дюйм вище. Без зайвих роздумів Каллаген блискавично викинув руку вперед і встромив кінчик хреста в пергаментно-жовтого лоба істоти. Золотий хрест увійшов у тіло, як розпечений рожен — у масло. Створіння в запліснявілому костюмі випустило протяглий крик болю й ляку та позадкувало. Каллаген висмикнув хреста. На якусь мить, поки старезне чудовисько не встигло затулити лоба лапою, очам Каллагена відкрилася діра від його хреста. А відтак крізь пальці мерця потекла жовта загусла рідина. Його коліна підігнулися, й він гепнувся на підлогу між двох столів. Решта вампірів відступили від нього; де-не-де залунали розлючені верески. Обличчя істоти, прикрите скоцюрбленими руками, вже провалювалося. Аура спалахнула, як свічка, та й згасла, і за мить від істоти вже не лишилося нічого, крім жовтої гнойовиці, що вихлюпувалася, як блювотиння, з рукавів піджака й холош штанів та збиралася в калюжу.
Каллаген виступив уперед, до решти почвар. Його страх випарувався. Зникла теж тінь сорому, що нависала над ним з того часу, як Барлоу зламав його хреста.
«Нарешті вільний, — подумав він. — Вільний нарешті, Боже всемогутній, я вільний. — А потім: — Здається, я спокутував свій гріх. І це добре, чи не так? Дуже добре».
— К’инь яго! — хрипко викрикнув один з вампірів, виставляючи руки вперед, щоб затулити обличчя. — Дугна витгебенька ’вечого Бога, к’инь яго, як сміливий!
Атож, дурна витребенька овечого Бога. Чого ж вас од неї так сплющує?
Колись перед Барлоу він не наважився відповісти на кинутий виклик — собі на погибель. Але в «Діксі-Піґ» Каллаген виставив хреста супроти істоти, що наважилася заговорити.
— Я не маю потреби випробовувати свою віру на вимогу такої тварюки, як ти, сей, — відрубав він, і слова лунко продзвеніли в тиші зали. Він уже відтіснив прадавніх майже до арки проходу до тієї зали, звідки вони висипали. На руках та обличчях передніх вампірів уже проступили великі темні пухлини, в’їдаючись у стародавній пергамент їхньої шкіри, немов кислота. — Та й усе одно я б не викинув такого давнього друга, як цей. Але сховати його? Добре, якщо вже вам так хочеться… — 3 цими словами він повернув хрестика на місце, за пазуху.
Тієї ж миті кілька вампірів рвонули вперед. Їхні ікласті писки скривилися в тріумфальних, як здавалося, гримасах. І Каллаген виставив уперед руки. Його пальці (а також руків’я «рюгера») палахкотіли, неначе облиті блакитним полум’ям. Очі черепашки також наповнилися вогнем, а панцир засяяв.
— Не підходьте до мене! — закричав Каллаген. — Сила Бога і Білості наказує вам!
Коли страхітливий шаман звернув своє лице до Прародителів, Мейман з роду тахінів відчув, що жахливі й прекрасні водночас чари Черепахи трохи ослабли. Хлопець уже зник, і це наполохало Меймана. Та вислизнути він ніяк не міг, тож був ще десь у ресторані, й це заспокоювало. Але якщо хлопчисько знайшов двері у Федік та скористався ними, Мейману буде непереливки, це вже точно. Бо Сейр звітував перед Волтером О’Димом, а Волтер О’Дим звітував лише перед самим Багряним Королем.
Спокійно. Все по черзі. І перше — розібратися з шаманом. Нацькувати на нього Прародителів. Потім знайти хлопця, крикнути, що його друг у біді й потребує його допомоги, це може подіяти…
Мейман (Кенар для Мії, Пташинка Твіті для Джейка) прокрався вперед і вхопив за руки Ендрю, гладуна в смокінгу з картатими лацканами, та його ще жирнішу подружку. І кивнув у бік Каллагена.
Тірана несамовито затрясла головою, й Мейману довелося розкрити дзьоба й засичати на неї. Маску, яку носила Тірана, вже добряче попсувала Детта Волкер, тож тепер та звисала клаптями в неї на підборідді й шиї. Посеред лоба, неначе зябра викинутої на берег риби, стулялася й розтулялася червона рана.
- Предыдущая
- 3/192
- Следующая
