Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 29
- Предыдущая
- 29/192
- Следующая
Відтак запала тривала тиша.
Коли вже стало несила терпіти, Едді порушив мовчанку, спитавши в старого доглядача, у що з цієї історії він повірив.
— У все, — без вагань озвався Джон. — Ви маєте подбати про ту троянду в Нью-Йорку, правда ж?
— Так, — кивнув Роланд.
— Бо вона захищає один з цих Променів, тоді як решту здебільшого винищили ті, як ви кажете, телепати, Руйначі.
Едді вразило те, як швидко й легко Каллем ухопив суть, але, напевно, нічого дивного в цьому не було. «Свіжим оком краще видно», — любила повторювати Сюзанна. А Каллем якраз був один з тих, кого Сиві у Ладі називали «мудрий хлоп».
— Так, — сказав Роланд. — Правду кажеш.
— Троянда опікується одним Променем, Стівен Кінг відповідає за інший. Принаймні це ви так думаєте.
— За Кінгом не зайве було б наглядати, Джоне, — сказав Едді. — Окрім усього, він має кілька паскудних звичок, але щойно ми покинемо тисяча дев’ятсот сімдесят сьомий рік у цьому світі, ми більше не зможемо повернутися й перевірити його.
— У жодному іншому світі Кінга не існує? — спитав Джон.
— Швидше за все, ні, — відповів Роланд.
— А навіть якщо існує, — вставив Едді, — те, що він там робить, не має значення. Бо наріжний світ — цей. Цей і той, звідки прийшов Роланд. Цей світ і той — близнята.
Він глянув на Роланда, щоб той підтвердив. Стрілець кивнув і запалив останню цигарку з тих, що раніше дав йому Джон.
— Мабуть, я міг би попильнувати вашого Кінга, — задумливо промовив Джон. — І не тре’ навіть йому знати, що я це роблю. Хоча це за умови, якщо я повернуся з Нью-Йорка, зробивши те ваше діло. Здається, я знаю, що то буде, але краще, щоб ви самі це озвучили. — З задньої кишені штанів він витяг потертого нотатника зі словами «Мід Мемо» на зеленій обкладинці. Прогортавши більшу його частину, знайшов вільний аркуш, в нагрудній кишені виловив олівця, лизнув кінчик (Едді насилу втримався, щоб не здригнутися) і підвів на них погляд, сповнений очікування, ніби новоспечений старшокласник.
— А тепер, дорогенькі, розказуйте дядькові Джону все до кінця, — сказав він.
Цього разу розповідав здебільшого Роланд. І хоча повідомити він мав менше, ніж Едді, його оповідь усе одно тривала півгодини, бо говорив він, ретельно добираючи вирази і раз у раз позираючи на Едді в пошуках належних слів. Раніше Едді вже бачив убивцю й дипломата, що уживалися в Роланді з Ґілеаду, але тепер мав змогу роздивитися ще одну стрільцеву іпостась — посланця, який не хотів схибити у жодному слові своєї промови. А буря надворі все ніяк не розгоралася і не рушала далі.
Нарешті стрілець замовк і сів. У м’якому жовтому сяянні свічок його обличчя здавалося водночас дуже старим і напрочуд привабливим. Дивлячись на нього, Едді вперше запідозрив, що зі стрільцем щось негаразд і це серйозніше, ніж «сухий крутій», як назвала його Розаліта Муньйос. Роланд схуд, темні кола під очима шепотіли про хворобу. Він одним ковтком вихилив цілу склянку червоного чаю і спитав:
— Ти розумієш усе, що я тобі розповів?
— Угу. — Лише це, не більше.
— Дуже добре розумієш? — не вгавав Роланд. — Питань немає?
— Навряд чи.
— Тоді перекажи нам усе, що почув.
Джон списав маленькими карлючками дві сторінки свого нотатника і зараз гортав їх, сам до себе киваючи. Потім щось буркнув і запхав нотатника назад до кишені штанів. «Він, може, й провінціал, але далеко не дурний, — подумав Едді. — А нам не просто поталанило, що ми його зустріли. То наше ка перебувало в доброму гуморі».
— Поїхати в Нью-Йорк, — почав Джон. — Знайти цього Аарона Діпно. Не допускати, щоб про все дізнався його друзяка. Переконати Діпно, що турбота про троянду на тому пустищі — це мало не найважливіша робота в світі.
— «Мало не» можна й опустити, — зауважив Едді.
Джон кивнув, неначе йшлося про щось очевидне. Він узяв аркуш паперу з мальованим бобром угорі та вклав його до свого пухкого гаманця. Передати йому купчу виявилося для Едді Діна одним з найтяжчих випробувань відтоді, як його засмоктало крізь незнайдені двері до Іст-Стоунгема, та настільки, що він мало не вихопив аркуш із рук доглядача, поки той ще не сховав його в свій старий потертий «Лорд Бакстон». Здається, він починав краще розуміти Кельвіна Тауера.
— Отже, якщо ви, хлопці, тепер володієте пустищем, то вам належить і троянда, — підсумував Джон.
— Троянда належить корпорації «Тет», — уточнив Едді. — Корпорації, в якій ти скоро обійматимеш посаду виконавчого віце-президента.
Та очевидячки, перспектива такого стрімкого кар’єрного злету не вразила Джона Каллема.
— Діпно має скласти документи про злиття і легалізацію корпорації «Тет», — сказав він. — Потім ми йдемо до того Мозеса Карвера і переконуємо його пристати на нашу пропозицію. І хоч це буде не так просто… — Не таааак проосто… — …але ми зробимо все, що зможемо.
— Почепи тітоньчиного хрестика собі на шию, — сказав Роланд, — і коли зустрінешся з сеєм Карвером, покажи йому. Можливо, тобі доведеться подолати довгий шлях, щоб переконати його у своїй правоті. Але найперше ти маєш зробити це.
Дорогою з Бриджтона Роланд спитав у Едді, чи може він пригадати якусь таємницю — байдуже, якщо вона буде навіть дрібною, — що єднала Сюзанну та її хрещеного батька. Виявилося, що про один такий секрет Едді справді відомо, і тепер він вражено почув Сюзаннин голос, який промовляв з хрестика, що лежав на сосновому столі Діка Бекгардта.
— Ми поховали Пімзі під яблунею, щоб він міг споглядати, як опадає навесні цвіт, — сказав її голос. — А татко Моз попросив мене більше не плакати, бо Господь вважає, що довго побиватися за своїм улюбленцем…
Тут слова почали стихати, спершу до неясного бурмотіння, потім настала тиша. Проте Едді пам’ятав решту, тому повторив:
— «…довго побиватися за своїм улюбленцем — це гріх». Татко Моз сказав їй, що вона може час від часу приходити на могилу до Пімзі й шепотіти «Будь щасливий на небесах», але нікому про це не розповідати, бо священики не схвалюють думки про те, що тварини теж потрапляють у рай. І вона тримала це в таємниці. Мені єдиному розповіла. — Едді гірко всміхнувся, ймовірно, згадуючи це зізнання в темряві після сексу.
Джон Каллем широко розплющеними очима подивився на хрестик і перевів погляд на стрільця.
— Це що таке? Якийсь диктофон? Диктофон, га?
— Це сіґул, — терпляче пояснив стрілець. — Він може допомогти тобі з Мозесом Карвером, якщо він виявиться, як каже Едді, «віслюком упертим». — Стрілець злегка всміхнувся. Цей вираз був йому до вподоби. Він його розумів. — Начепи на себе.
Але Каллем не одразу взяв хрестика. Вперше за весь час їхнього знайомства (включно з тим, коли їх поливали кулями в універсальному магазині) він здавався вибитим з колії.
— Це магія? — спитав він.
Роланд роздратовано знизав плечима, наче хотів дати Джону зрозуміти, що це слово в їхній ситуації не дасть їм жодної користі, і просто повторив:
— Начепи його.
Обережно, немов боячись, що хрестик тітоньки Таліти може раптом розжаритися й лишити на його шкірі глибокий опік, Джон Каллем зробив те, про що його просили. Потім нахилив голову, щоб подивитися на нього (на мить видовжене обличчя янкі набуло смішного бюргерського подвійного підборіддя), а потім сховав собі за пазуху.
— Боже мій, — повторив він дуже тихо.
Розуміючи, що зараз говорить те саме, що колись казали йому, Едді Дін промовив:
— Повтори свій урок до кінця, Джоне з Іст-Стоунгема, і будь щирим.
Того ранку Каллем встав з ліжка звичайним сільським сторожем літніх будиночків, одним зі скромних і непомітних трудівників цього світу. А ввечері мав лягти спати, обтяжений можливістю стати однією з найвпливовіших персон у світі, справжнім принцом Землі. Якщо його й лякала така перспектива, то він нічим не виказував свого страху. А може, до нього ще просто не дійшло.
Утім, Едді так не думав. Цього чоловіка поставило на їхньому шляху ка, і він був мудрий і хоробрий. Якби Едді зараз опинився на місці Волтера (чи Флеґґа, як часом називав себе сам Волтер), він би, напевно, здригнувся від ляку.
- Предыдущая
- 29/192
- Следующая
