Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 25
- Предыдущая
- 25/192
- Следующая
Він став на місці.
— Джейк! Глянь! Дивись!
Джейк спробував було сказати «добре», але знову гавкнув. Дуже кумедно. Він обережно розплющив очі і побачив дві стіни, обкладені кахлями. З них досі росла трава й крихітні кущики папороті, але загалом то були кахлі. То справді був коридор. Він озирнувся через плече й побачив галявину. Трицератопс втратив до них інтерес. Він уже зчепився не на життя, а на смерть з тираношербетом — цю сцену Джейк дуже чітко пригадував з «Загубленого континенту». З безпечного прихистку обіймів Сезара Ромеро за боєм стежила дівчина з нічогенькими торпедами. І коли мультиплікаційний тираношербет намертво зімкнув свою потужну шелепу на морді трицератопса, дівчина сховала обличчя на мужніх грудях Ромеро.
— Юк! — гавкнув Джейк, але то був не надто надійний метод спілкування, тож він знову перейшов на телепатію.
Міняймося знову!
Юк би з радістю послухався (ніколи в житті він не бажав нічого так палко), але перш ніж вони встигли обмінятися тілами, їх помітили переслідувачі.
— Тама! — закричав один з бостонським акцентом, той, який повідомив, що панотця ззіли на обід. — Тама вони! Ловіте їх! Стріляйте!
І поки Джейкова та Юкова свідомості поверталися до належних їм тіл, у повітрі довкола них засвистіли перші кулі, наче заклацали пальці.
Очолював загін чоловік на прізвище Флагерті. З сімнадцяти осіб лише він один був г’юм. Решта, крім одного, були ниці люди і вампіри. А останнім був тахін з головою розумного горностая в літньому хутрі й парою волохатих лап у шортах-бермудах. Його вузькі ступні закінчувалися гострющими шпичаками. Одним ударом лапи Ламла міг розітнути дорослого чоловіка навпіл.
Флагерті, котрий виріс у Бостоні, а останні двадцять років служив у Короля, відаючи Нью-Йорками кінця двадцятого століття, швидко, як тільки міг, зібрав загін. Він казився від страху й люті. Нікому не дозволено отак просто пробиратися в «Діксі-Піґ». Так Сейр сказав Мейману. А якщо вже хтось і проскочив, то випускати його не можна категорично, за жодних обставин. А надто це стосувалося стрільця й усіх членів його ка-тету. Їхнє втручання вже давно перестало бути просто надокучливим — щоб розуміти це, не треба було належати до еліти. Але тепер Мейман, якого нові друзі прозвали Кенаром, був мертвий, а малий незрозумілим чином від них вислизнув. Малий хлопець, заради Божої любові! Чортів пацан! Та звідки їм було знати, що ті двоє мали настільки потужний тотем, як черепаха? Якби та триклята штукенція не завалилася під стіл, вона б досі утримувала їх своїми чарами на місці.
Флагерті розумів, що це правда, але також знав, що Сейр ніколи не сприйме цього як аргумент. Та він навіть не дасть йому, Флагерті, його висунути. Ні, задовго до цього він буде трупом, як і решта. Вони розтягнуться на підлозі, а жуки-лікарі хлебтатимуть їхню кров.
Хотілося б вірити, що хлопця зупинять двері, що він не знатиме слів, які їх відчиняють (він просто не може їх знати), але Флагерті більше не тішив себе ілюзіями, хоч спокуса була велика.
Розраховувати вони могли лише на свої сили, тож Флагерті відчув неймовірне полегшення, коли побачив, що малий та його пухнастий друг попереду зупинилися. Дехто з загону вистрелив, але промазав. І не дивно, подумав Флагерті. Від малого їх відділяла якась зелена місцина, довбаний клапоть джунглів у підземеллях міста, от на що це було схоже, і в повітрі клубочився туман, заважаючи як слід прицілитися. А ще там були якісь дурнуваті динозаври, як у мультфільмах! Один підняв замащену кров’ю голову й заревів на них, притискаючи крихітні передні лапи до лускатих грудей.
Схожий на дракона, подумав Флагерті, й на очах у нього динозавр із мультика справді перетворився на дракона. Він теж заревів і випустив струмінь вогню, який підпалив декілька ліан і клапоть моху, що звисали з дерева. А малий тим часом пішов далі.
Ламла, тахін з горностаєвою головою, проштовхався вперед і підняв волохатий кулак до лоба. Флагерті роздратовано відповів на привітання.
— Шо тама попереду, Лам? Ти знаєш?
Сам Флагерті ніколи не спускався нижче «Діксі-Піґ». Коли він мандрував у справах, то його діяльність обмежувалася Нью-Йорками, а це означало, що користуватися йому доводилося або дверима на Сорок сьомій вулиці між Першою і Другою, тими, що стояли на вічно порожньому складі на Блікер-стрит (а в деяких інших світах то був навіки заморожений довгобуд), або дверима у Верхньому Мангеттені, на Дев’яносто четвертій вулиці. (Другі двері останнім часом уже на ладан дихали, і, звісно, ніхто не знав, як їх полагодити.) У місті існували й інші двері — Нью-Йорк аж кишів порталами до інших «де» й «коли», — але з них у робочому стані були тільки ті двоє.
А ще, ясна річ, ті, що вели до Федіка. Ті, що були попереду.
— Се творець міражів, — сказав горностай. Його плаксивий буркотливий голос мало нагадував людський. — Ота машина ловить твої страхи й робить їх реальними. Мабуть, її ввімкнув Сейр, коли зі своїм тетом вів темношкіру дівулю. Аби перекрити шлях, розумієш.
Флагерті кивнув. Пастка для розуму. Дуже мудро. Але чи була вона аж такою дієвою? Адже триклятий сцикун якось її уникнув.
— Те, що побачив хлопець, обернеться на те, чого боїмося ми, — провадив тахін. — Воно живиться нашою уявою.
Уява. Флагерті вхопився за це слово.
— Добре. Скажи їм, хай не звертають уваги, що б вони там не побачили.
Почуте від Ламли дало величезне полегшення, і Флагерті підніс руку, щоб дати своїм людям знак рухатися далі. Бо полювання треба продовжувати, чи не так? Сейр (чи ще гірше — Волтер О’Дим), швидше за все, переб’є багацько його людей, якщо вони не впіймають того шмаркача. А драконів Флагерті справді боявся, ще відтоді, як батько в дитинстві прочитав йому про них одну легенду.
Та перш ніж він устиг махнути рукою, тахін його спинив.
— Лам, ну що тепер? — прогарчав Флагерті.
— Ти не розумієш. Те, що тама, попереду, досить реальне, щоб тебе вбити. Щоб убити всіх нас.
— А що бачиш ти? — Час для цікавості було вибрано невдало, але що вдієш, допитливість завжди була прокляттям Конора Флагерті.
Ламла опустив голову.
— Не хочу казати. Просто повір, що це страшно. Штука в тому, сей, що ми всі загинемо, якщо не будемо обережні. В трупорізці потім вирішать, що тебе грець ухопив чи серце стало, але насправді тебе вб’є те, що ти там побачиш. Той, хто вважає, що уява не може вбити, — дурень.
Решта загону скупчилися за спиною в тахіна, поглядаючи то на оповиту млою галявину, то на Ламлу. І вирази їхніх пик анітрохи не подобалися Флагерті. Можна було б вколошкати одного-двох із тих, що найпохмуріше зиркали з-під лоба, щоб решті підігріти охоту, але що це дасть, якщо Ламла каже правду? Проклятущі давні людиська поназалишали скрізь своїх цяцьок! Небезпечних цяцьок! Як вони ускладнювали людині життя! А бодай їх чорти взяли!
— Тоді як нам пройти? — закричав Флагерті. — І якщо вже на те, як пройшов той пуцьвірінок?
— Про пуцьвірінка не знаю, — відповів Ламла, — але все, що нам треба, — розстріляти проектори.
— Які ще, бляха, проектори?
Ламла показав на щось унизу… чи на стіні коридору, якщо бридкий виродок не збрехав.
— Там, — сказав горностай. — Знаю, ви їх не бачите, але повірте мені на слово, вони там. З обох боків.
Флагерті зачаровано дивився, як у нього на очах туманна галявина в джунглях, покликана до життя уявою Джейка, переростала в густий темний ліс, як у казці про те, що «колись давно, коли всі жили в густому темному лісі й нікого не було за його межами, в лісі з’явився страшенно лютий дракон».
Флагерті не знав, що там бачили Ламла та решта загону, але на його очах дракон (котрий не так давно був тираношербетом Врексом) слухняно шаленів: підпалював дерева й шукав, де б його взяти маленького хлопчика-католика, щоб із’їсти.
— Я НІЧОГО не бачу! — заверещав він на Ламлу. — По-моєму, ти з’їхав зі свого гівняного ГЛУЗДУ!
— Я бачив їх у вимкненому стані, — тихо проказав Ламла, — і можу згадати, де вони розташовуються. Якщо ти даси мені чотирьох людей, щоб вони розстріляли обидві стіни, то, думаю, це не забере в нас багато часу.
- Предыдущая
- 25/192
- Следующая
