Выбери любимый жанр

Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 2


Изменить размер шрифта:

2

Карпо, треба віддати йому належне, не похлинувся овочевим рагу (а в мисці було саме рагу!). Змірявши оком чужинця, мигцем глянувши на Варана (той здогадався щільно зачинити двері за прибульцем), староста обережно поставив полумисок на низький камінний столик. Нахилив голову, ставши напрочуд схожим на рибу-горбуньку:

– Прошу.

Варан переступив з ноги на ногу. Сіль під чоботами хруснула басовито, волого, невдоволено, та це ще півлиха: навколо мокрих черевиків прибульця коштовний соляний килим не тільки наситився, але став підтавати.

Чужинець нахилився над своєю скринькою (різьблена скриня з суцільного дерева! Варан бачив, яким поглядом староста зирнув на штучку: хто-хто, а Карпо на цьому знається). Відкинув віко; скриня не була порожня, як гадалося Варану. Вона була повна тонких згортків паперу. Сухих хрустких згортків, так що вміст скрині був, либонь, дорожчим за оболонку…

І як це його в дорозі не пограбували, здивувався Варан.

– Мої документи…

Чужинець розгорнув щось на долоні.

Варан сахнувся. Над розгорнутим аркушем зайнялося райдужне сяйво; злегка потріскуючи, замерехтіли іскорки. Староста витріщив очі, несвідомим рухом приклав два пальці до губ, відганяючи Шуу та її поплічників.

– Вивчіть уважно, – сказав прибулець, і Варанові здалося, що в його голосі бринить знущання. Авжеж, тицьнув провінційних щурів носом у справжню Імператорську печатку…

Староста, до його честі, опанував себе майже одразу.

Не хапаючись піднявся; віддав офіційний уклін – не вище, але й не нижче, ніж годиться. Витягнув шию, вивчаючи документ пильніше; поважно кивнув:

– Ласкаво просимо на Кругле Ікло, горні Лереала…ру… руун. Якого кшталту послуги ви бажали б мати, е-е, від місцевої влади?

Варан став навшпиньки. Роздивився на папері барвисте сяйливе поле, на ньому – опукле, наче живе, обличчя чужинця-горні – без каптура, з сухим волоссям і не розбухлим здоровим носом, засмагле й гостре, аж суворе. Літери не встиг прочитати.

– Тільки одну послугу, – чужинець із кумедним довгим іменем згорнув аркуш, загасивши таким робом сяйво. – Доправте мене нагору негайно. Бажано прямо зараз.

– А-а, – староста пирхнув, прочищаючи сипле горло. – Е-е, горні… Не знаю, чи є сьогодні транспорт… Ти! – він рвучко повернувся до Варана. – Батя сьогодні воду відправляє?

– Учора відправляв, – буркнув Варан, не бажаючи, втім, відверто грубіянити. – А сьогодні в нього гвинт недокручений.

– Нехай докрутить гвинта, – ласкаво сказав староста. – Бачиш – горні поспішає, не хоче горні з нами, оселедцями, мокнути… Значить, біжи до баті, хай накручує гвинт і хай доправляє горні. Печатка Імператора – йому що, життя спротивіло?!

Варан мало не захлинувся від обурення. Отак, граючись, зіпхнути свій клопіт на іншого, та ще й Імператора приплутати, бодай тебе Шуу забрала…

– Та як… учора ж літали… а пружина – її ж пускати треба… як же ганяти напівзаведений… А раптом не долетить, упаде, що тоді?

– Батькові, значить, Імператорів наказ – це й не наказ? – лагідно поцікавився староста.

Варан безпомічно глянув на прибульця-горні.

Той стояв у калюжці розталої солі, каптур звисав на спині, волосся, таки насправді уздовжки аж до пліч, прилипло до голови. У спущеній руці – вірча грамота з райдугою всередині.

– Такий у нас народ, – зітхаючи мовив староста. – Лінивий народ і хитрий, наче рогачка, коли для свого поля – зі шкури пнеться, а коли для громади чи оце для держави – тут вам тисяча притичин, стонадцять відмовок – і це, і те… Загір-Одноок, цього нероби батечко, у нас на підіймачі порядкує. Я вам, горні, записочку напишу – нехай вам видадуть попоїсти, попити теплого, одежинку суху, бо ви в піддонні, бачу, нечастий гість… – староста м'яко хихикнув. Пошарудів рукою в ніші столу, витягнув велику тьмяну мушлю, дістав за вухом стило, послинив для чогось, почав дряпати. Звук виходив ледь чутний, але нестерпно гидкий.

Варан ковтнув гірку слину. Марно сперечатися, цей гладкий сом завжди перемагає, сітка найкраща – йому, овочеве рагу в мисці – йому, лобурем назвати, шмаркачем, мерзотником – будьте ласкаві, і не думай у відповідь косо глянути…

– Чого ти зириш? – Здається, староста відчув його погляд похиленою маківкою. – Повитріщайся мені… Оце для батька записка. Що вказано – все сповнити, із громади потім усе відшкодуємо… Ну ж бо, йди собі. Шкурою за горні відповісте, і ти, і батько… Пішов!

Й уклін отому Лереала… як його там? Цього разу низький уклін, нарочито поштивий. Розчахнуті двері, клуби пари… Варан ледве встиг ухилитися, щоб не дістати копняка.

Це щастя Карпові, що Варан ухилився. Потім, звичайно ж, гірко було б… Але домашню ткану сорочку старості довго відпирати довелося б… від крові з розклепаного носа…

– А ти злий, – сказав горні й знову чхнув. – Очима іскри крешеш… А скриньку візьми.

Варан – що робити – узявся за шкіряну ручку дерев'яного вмістища скарбів. Виявилося, що скринька не така легка, як перше гадалося; насправді вона була важча за обидва мішки з поштою, що мокли тут-таки, під ґанком.

– Куди йдемо? – поцікавився шмаркатий горні.

Та щоб тобі у Шуу в дулі застрягти, мовчки побажав йому Варан. І так само мовчки мотнув головою, указуючи напрям.

* * *

Коли Варанові було чотирнадцять років – три сезони тому, він мало не подався із плотогонами.

Вони приходили зазвичай у перший місяць осені, коли будь-який злидень у піддонні такий багатий, як король, коли всім терміново потрібні нові одвірки, нові човни, припаси, смола, деревина. Звичайно їх помічали на видноколі за день до прибуття – в осерді велетенського плоту височіло колесо з людьми, що бігли в ньому, величезні лопаті піднімалися й опускалися, збурюючи воду, але пліт посувався, мов п'яна черепаха, – такий важкий був, багатоярусний, здіймався над водою і глибоко занурювався в воду, і вся страшна його вага була – деревина з далеких країв, біла й жовта, тверда і м'яка, майже не підвладна гниттю, пахуча свіжа деревина.

Якби був у міжсезоння вітер – напевно, ставили б вітрило. Але сезон минув, і з ним уляглися вітри, і легенькі забавки заможних горні – човни з барвистими вітрилами – притулилися десь у печерах верхнього світу… Плотогони рухалися без поспіху і правили ціну поважно, усі були жилаві, з білими й жовтими обличчями, з бородавками-скіпками, наче нашвидкуруч вирізьблені з дерева. Кожен мав за паском кривий кинджал, а дехто – меч або арбалет за спиною: плотогону є що втрачати. Вони ходять по морях верхи на купі грошей – не дивина, що мисливців за плотами набагато більше, аніж лісорубів. Кожен охочий посісти чужий пліт – і повзти черепашачим ходом від острова до острова, поки пліт не розкисне, а гаманець – не розпухне, наче пузир…

Іноді дерево, виставлене на продаж, бувало омите кров'ю. Марновірні не хотіли брати; плотогони ощирялися: не треба. Інший хто візьме. Що тобі та іржа: висхне й осиплеться, в огні згорить – не помітиш, дощем змиє – і не стане її…

А одного разу біля Круглого Ікла став на торговицю величезний пліт із зміненими власниками. Натовп горлорізів, один страшніший за одного, серед них і занепалі горні, і піддонці, і білі, мов лід, чужоземці – страшні на вид, у рубцях. Чистого дерева у в'язанках майже не лишилося – а плотогонів не зосталося нікого, відомо, що вони в полон не здаються. Нічого доброго їм у полоні не буде.

Першого дня селище, вражене, не вийшло торгувати. Виставили варту, набили єдину гармату, послали нагору, князеві, благання про захист. Відповідь прийшла негайно: з'ясувати достеменно заміри крамарів. Якщо вони насправді деревину продають – нащо здіймати галас? Залога на верховині мала, а турбувати Імператора, висилати патруль – чи готові піддонці гідно відповісти, коли виклик виявиться хибним?

Виникли сумніви. Хтось кричав – криваву деревину не беріть! Нічого путнього з неї вам не буде. Убивцям свої гроші віддасте – будете з ними в змові, мертві плотогони не подарують, та й безсоромно це, люди, подумайте…

2
Перейти на страницу:
Мир литературы