Живі книги - Іванцова Міла - Страница 32
- Предыдущая
- 32/54
- Следующая
– А може, вона знову згадала про ніж у чоботі? – засміявся Віктор.
– Та ні, вона вже знала, що то був жарт татового приятеля! І ще був із ними кумедний випадок. Батько виріс у багатодітній родині, де на всіх дітей були одні чоботи, і взуття вважав майже священним предметом. Так от, у якості подарунка для своєї коханої він придбав десь цілу гору парусинових капців із перетинкою й застібкою на боці. Але всі вони були… на одну ногу! Ось так почалося щасливе життя моїх батьків! – жінка всміхалася, освітлена спогадами про дорогих їй людей і щаслива, що може поділитися їхньою історією з кимось, адже сьогодні такі стосунки швидше рідкість, ніж ординарний випадок. – Там, на Далекому Сході, народився мій брат. Минуло пару років, і нарешті мама з братиком зібралися познайомитися зі своїми українськими родичами. Уявіть собі: під’їжджаючи до Києва, вони почули гуркіт. Братик був у коротеньких штанцях, мама в крепдешиновій сукні… У передчутті радісної зустрічі вона сказала: «Чуєш, синку, здається, салют!» Але це саме бомбардували Київ…
Жінка зітхнула, ковтнула чаю і втупилася в нерухомий годинник із невтомним маятником.
– Тато пройшов усю війну від командира танка до командира танкового батальйону. Він мріяв про дочку, якщо виживе. Довелося мені винагородити його й народитися. І ще пам’ятаю: коли Петя Рижков приїжджав у гості до моїх батьків, я вперше почула історію заміжжя моєї мами. Виявляється, не маючи часу на залицяння, курсанти домовилися з маминою подружкою, щоб вона їм допомогла. Мої «старички» дуже сміялися, згадуючи про ніж у чоботі, а я дивувалася їхній безпосередності з «висоти» свого підліткового віку…
Знову заграв годинник, Тетяна Василівна допила чай, усміхнулася, глянувши на принесену Оксаною прозору коробочку зі струдлем, і промовила до Віктора:
– Уже не знаю, навіщо вам ті чужі історії, але, певне, потрібні. Власне, я повз цю кав’ярню ходжу на ринок. От учора зранку побачила на дверях оголошення, зазирнула розпитати в дівчат, що за дивина, а потім залишила свої координати. Звісно, у літньої жінки за життя є повно різних історій, більш чи менш цікавих. Але від згадки саме про батьків та їхні стосунки мені світло й затишно на душі. То й вирішила поділитися, передати комусь цей спогад. Добром і світлом треба ділитися, тоді воно множиться. Я так думаю. А наразі життя таке складне, швидкісне, як безумний потяг – вжик! – і пролетіло. Когось змело зі шляху, когось розчавило, несучи тебе від пункту А до пункту Б… Та я не про це, не про сумне. Навпаки, хотіла нагадати, що часи були набагато важчі: війна, голод, смерті навколо, а почуття залишилися. І підтримували бажання жити. Ось так. Вибачте, наговорила вам. Пора мені. Чоловік чекає. А я йому – струдля! Хай порівняє з моїм, що пекла на Перше травня. Дякую!
– Це я вам дякую, – підвівся й простягнув руку до жінки Віктор. – Мені сподобалася ваша «книга», чи то пак розділ із неї! Боюся, що ваших батьків уже немає в живих. Але поки є про них добра пам’ять, вони житимуть.
Віктор нахилився й поцілував руку жінки, якою вона, прощаючись, узялася за його руку. В її очах зблиснули сльози, але він того не міг помітити.
28
Кажуть, понеділок – важкий день. У Женьки він був не так важким, як насиченим із ранку аж до вечора. Заробила собі копійчину на манікюрах, почаювала з мамою та її співробітницями, задоволена, що налагодилися стосунки, хоч і не довелося їх з’ясовувати: мама розчулилася, та дівчина й сама мало не розревлася – то, мабуть, перехідне… Потім есемеснула Іллі, бо таки хвилювалася за нього й не бачила аж від того суботнього вечора. Хлопець запевнив, що почувається краще, відіспався, брова заживає, набряк і синець іще є, але якщо прикрити їх окулярами від сонця, то вигляд цілком пристойний. Женька не дуже вірила в його розповіді, хлопці – вони такі… Тому витребувала сфотографувати поранення на телефон і перекинути їй ММСкою. Ілля мусив підкоритися.
– Ти знущаєшся з мене?! – сварила вона приятеля по мобільному.
– Та ні, чого ж? Ти ж просила фото мобілкою, я слухняно й вислав!
– Ой, не сердь мене! Я просила фото твого поранення, а не модних окулярів, блін! Теж мені, Джеймс Бонд! Ану, давай, перефоткайся бігом, бо зараз приїду сама роздивлюся!
– Ну, ідея загалом непогана. Мені подобається, але…
– Що «але»?
– Та я не вдома…
Дівчина знову відкрила на екрані мобільного свіжий знімок, придивилась і побачила те, чого не помітила раніше, – за спиною Іллі дійсно був якийсь довгий коридор.
– Ти в лікарні?! – зойкнула вона. – Тобі погіршало?!
– Та ні, Женю, чесно, не переймайся, усе ок.
– То де ти, у біса?! Чому не вдома? Ти ж обіцяв полежати!
– Та в інституті, Жень! Тут у мене трохи боргів висіло, скоро сесія, мусив їхати розбиратися.
– Бовдур! Скажи краще, що поїхав попонтуватися перед дівчатами, який ти крутий пацан!
– Жеееню… Скажеш таке… Які дівчата?!
– Тобі видніше які. Ну, раз ти ходячий, то ввечері і я б подивилася на твій фінгал, маю право!
– Гаразд! Я маякну, зустрінемося. Нема питань. От іще фотоапарат завезу в ремонт – і додому.
– А воно горить прямо сьогодні? Шкода, звісно, твоєї техніки, але ж голова дорожча…
– Та не можна тягнути, у мене скоро намічається роботка… Не переймайся, Женю, я нічо, все нормально, тільки на вигляд страшнуватий, але загалом…
– До речі! Ти ж, хитрий чортяко, так і не прислав мені фото свого ока!
– Ой, Женечко, мене кличуть, мушу бігти, давай, па-па! Цьом!
– Брехун!
Женька вимкнула слухавку і всміхнулася. Цей Ілля порівняно з тим придурком Деном – земля і небо. Тобто небо і земля. І поглядав він на неї небайдуже вже давно, хоч і мовчав. Але ж дівчата – такі істоти, вони й без слів уміють вловлювати направлені на них флюїди гендерного інтересу. Правда, не кожен інтерес має шанс, та й прояви їхні бувають геть різними. Цей Ілля, бач, довго відслідковував її життя, її інші «дружби», навіть удавав, що йому байдуже, а інколи – що йому взагалі подобається якась інша… Але Женька безпомилково знала, що початок цих стосунків саме в її руках. Якщо вона їх захоче. Але час минав, а відстань між ними не зменшувалася. Чому того вечора подалася із ним «по йогурт»? Чому дала зрозуміти, що він має шанс? Чому цілувалася під зливою з цим хлопцем, а потім так злякалася за нього, коли Ден з’явився розбиратися, ніби вона його власність? І що воно буде далі? І чи може бути в них оте «далі», якщо вони такі різні? Хіба мало в його інституті шикарних дівчат із небідних родин, із перспективами, можливостями, амбіціями?
Цей ланцюжок думок, подібних до тих, що безконтрольно пролітають у дівочих головах за секунди, вивів її на згадку про Злату – жінку, яка уособила в собі для Женьки всіх тих, які «змогли». Дівчина глянула на мобільний, визначила час і вирішила, що до вечора не має ніяких планів, тож можна знову зайти до кав’ярні, певне, там не стільки народу, як було вчора, можна буде посидіти тихенько, подумати про своє, поговорити з дівчатами-книжницями, погортати каталог Книг, а може, хтось новий записався…
Учорашні чудесні посиденьки разом із письменницею Амалією та паном Віктором крутилися в її голові і ввечері, і вночі, на ранок вона теж прокинулася з найприємнішими спогадами. А ще Женька подумала, як було б чудово звести цих людей докупи – вийшла б чудова пара з двох самотніх осіб! І вона почала обмірковувати якісь хитрі маневри, щоб та зустріч утрьох стала не останньою. Можливо, було б непогано «перекваліфікуватися» їй тимчасово з Читача на Книгу, попросити обох вислухати її проблеми, може, навіть навигадувати тих проблем, аби тільки вони перейнялися спільною справою, узялися б їй щось радити, якось допомагати, а там би вже… Хто знає, а може, це Доля? То й що, що він сліпий?! Навіть і не зовсім сліпий, щось та й бачить. А може, це лікується? Цілком самостійний і симпатичний мужчина, дає собі раду… І характер у нього не депресивний, учора стільки сміялися разом…
- Предыдущая
- 32/54
- Следующая
