Живі книги - Іванцова Міла - Страница 29

• Предыдущая
• 29/54
• Следующая

Дві пари чужих очей із цікавістю дивилися то на неї, то на Клавдію Юріївну.

Мати підхопилася з-за столу й кинулася до дверей, де завмерла дівчина, простягаючи перед собою круглу коробку, розмальовану каштановим листям. Однією рукою жінка взяла коробку, а другою незграбно обійняла доньку, ткнулася носом у її зачіску, десь вище вуха, і схлипнула:

– Женькоооо…

– Ну, мам… Мам… Ну чо ти?… Ну, не треба… – У Женьки й самої засвербіло в носі, вона потерлася лобом об материну щоку, обійняла її за плече однією рукою, другою притримуючи торт.

– Ото вже парочка! – підхопилася ще молода, але огрядна бухгалтерка. – Давайте хоч торт заберу, бо таки понівечите його, обіймаючись!

– Точно, Соню, забери, бо будемо ми без торта! – поблажливо всміхнулася Ірина Гаврилівна, літня жінка, яка працювала разом із матір’ю років п’ятнадцять.

– Женькооо… – знову схлипнула мати й притиснула маленьку дорослу дитину до себе обома руками.

– Ні, що не кажи, Клавдіє, а донька в тебе хороша! – промовила Соня. – Бачиш, прийшла по-людськи, обійнялися, пригостила, у гості до себе запросила… І нам пообіцяла якось зайти манікюр усім зробити… Правда, швидко втекла, але ж діло молоде… Хороша дитина, не наговорюй! Просто виросла.

– А Жора твій – козел! – резюмувала Ірина Гаврилівна.

Клавдія зітхнула. Три пластикові стаканчики тихо стукнулися між собою над залишками торта. У них тривожно здригнулося гранатового кольору солодкувате вино.

– За наше жіноче щастя! І малій твоїй хай щастить! – проголосила Соня, і жінки випили.

Невдовзі прибрали зі столу і знову взялися за роботу, але щось гірко-солодке, щемливо-ніжне й лірично-сумне ще ворушилося в грудях кожної, й уважний спостерігач помітив би, що всі троє час від часу зітхають, не відриваючись від комп’ютерів і паперів.

Понеділковий ранок почався з шоку. Щойно Амалія зібралася спустити ноги з ліжка, як побачила на старому вичовганому паркеті, просто біля капців, мертвого голуба. Жінка зойкнула і відсахнулася. Цієї ж миті щось упало на її ліжко. Амалія здригнулася, але відразу боковим зором зауважила кішку, яка наблизилася й потерлася головою об її руку.

– О Господи… Це ти зробила?! Кажи, ти?! – вона гидливо відштовхнула від себе тварину і крикнула: – Іди геть! Геть із мого ліжка!

Кішка ображено зістрибнула на підлогу, мимохідь принюхалася до мертвого птаха й рушила на балкон. Голуби, що знову топталися на перилах, сполохалися й зникли.

Амалія опанувала себе, встала з ліжка, взула капці, обережно обійшла бездиханне тіло необачного голуба, що закляк у якійсь неприродній позі з вивихнутим крилом, і рушила до ванної кімнати вмиватися.

Повернулася вона боса, тримаючи капці в руках, і вийшла на балкон.

– Ось я тобі зараз! От покараю – знатимеш! Що ж ти за тварина така?! Ти ж не від голоду його вбила! А навіщо? Для порядку? Так ти й сама тут ніхто, чуєш?! – Амалія замахнулася на кішку капцем, а та позадкувала, втиснулася у вигин сидіння крісла і зашипіла. – То ти ще на мене шипітимеш? Геть іди! Я й учора тобі казала – тут тобі не жити! А ще й із такими бандитськими звичками! А навіщо ти його в кімнату притягла?! Мені похвалитися? Дякую, що не в ліжко!

Жінка для остраху знову замахнулася на тварину капцем, як раптом побачила на сусідньому балконі бабусю, яка уважно спостерігала за її виховним процесом. Амалія знітилася, кинула капці на підлогу, взулася. Сусідка натомість кивнула й промовила старечим голосом, намагаючись бути почутою:

– Що, Сильва таки повернулася? Ото розумна! Шкода було, коли продавали квартиру, її відвезли комусь на село, а самі… Ну, ви в курсі. Бачите – знайшла. Правда, господині вже немає… Добре, що ви її впустили. А голуба вона піймала рано-вранці, я бачила. Вони хоробрі стали без неї, знахабніли, та й бруд від них… От вона й нагадала їм, хто тут хазяїн. Ви ж знаєте, коти вважають, що це ми з ними живемо і в них, а не навпаки…

Вона дивилася то на стареньку, вдягнену в теплу кофту, хоча сонце припікало із самого ранку, то на кішку, яка, виявляється, була тут господинею, і звали її Сильвою, а Амалія відповідно просто стала її наступною квартиранткою.

– Мене звати Уляна Марківна. Коли що – гукайте. Хоча я вам не сусідка. Ми живемо в різних під’їздах. А це роз’єднує… – жіночка зітхнула й визирнула на вулицю. – А Сильва – молодець. Не ображайте її.

Жінка не встигла відреагувати, як старенька не-сусідка зникла за дверима свого помешкання. Амалія ще дивилася на її спорожнілий балкон, потім погляд ковзнув по інших, і жінка усвідомила, що в цьому будинку буквально кілька балконів лишилися незаскленими – її, цієї пані та ще пара-трійка. Решта були перетворені на скляні шпаківні різного ступеню потворності, завдяки яким господарі отримували кілька додаткових квадратних метрів захищеної від дощу корисної площі.

Жінка відчула на собі погляд. Кішка уважно спостерігала за нею і, здавалося, розкаяння її зовсім не гризло. Навпаки – вона виглядала ображеною, адже хотіла догодити, а тут таке…

Амалія зітхнула і повернулася до помешкання. День почався. Вона планувала випити зранку кави і їхати до банку по гроші. Потім у турфірму, далі, можливо, у кав’ярню пообідати, а там як карта ляже, принаймні, важливу справу буде зроблено, і вона почне рахувати дні до відльоту. Жінка зупинилася біля нерухомого птаха. Що з ним робити? А що робити з кішкою? Усе це ніяк не входило в її плани. Власне, «плани» й самі виникли лишень три дні тому і хоч якось визначили її найближчі перспективи.

Їсти й пити каву в присутності небіжчика не хотілося. Жінка переодяглася в яскраву довгу спідницю та білу блузку, прикрила очі темними окулярами, а невелика світла сумочка й уже невід’ємні від її образу мереживні рукавички доповнили літнє вбрання. Амалія взяла на кухні непрозорий пакет із супермаркету й завмерла над птахом. Присіла. Тільки зараз побачила трохи крові на зламаному крилі, скривилася й не стала приглядатися далі. Накрила розкритим пакетом заклякле тільце, ніби згребла руками те, що опинилося під ним, і перекинула на один бік. Птах опинився в пакеті.

Ховати його «по-людськи» не було ні можливості, ні бажання. Власне, це не її домашня тварина, до якої прикипаєш душею… Винести, покласти в контейнер для сміття – що ще вона могла зробити? А кицьку геть, бо так щоранку буде приносити трофеї… А за кілька днів і вона сама звідси поїде.

– Сильво! Кс-кс! – позвала вона кішку, стоячи в прочинених між квартирою й загальним коридором дверях.

Та не відізвалася і не підійшла. Амалія повернулася до квартири, зиркнула на балкон, розгледілася навколо, позаглядала за коробки, навіть нахилилася й зазирнула під ліжко – Сильви ніде не було.

– Усе одно доведеться тобі вшиватися, люба! – виразно промовила Амалія і вийшла.

Вона зайшла до приміщення банку й спитала в менеджера, чи може отримати замовлені гроші. Відповіли, що чекають на інкасатора, тому просять зайти десь за годину-півтори.

– Важко уявити, щоб у касі банку не знайшлося п’яти тисяч доларів!

– Перепрошую, пані, але наразі у касі дійсно немає потрібної вам суми. Коли ви замовляли гроші, вам мали повідомити, що їх привезуть близько дванадцятої. Вам доведеться зачекати.

Молодий менеджер у білій сорочці й стриманій краватці тлумачив їй інформацію врівноваженочем-но, але відчувалося, що докладав чималих зусиль.

Жінка зітхнула й вийшла на вулицю. За три квартали звідси була та сама турфірма, куди вона вже заходила. А ще за два квартали від турфірми – знайома кав’ярня, де збиралася пообідати після завершення всіх формальностей. Але, маючи годину часу до отримання грошей, Амалія вирішила не метушитися, а посидіти десь неподалік, неспішно обдумати свої подальші дії.

Вона йшла тротуаром уздовж великої вулиці, яка жила своїм життям, люди й автомобілі рухалися нею, мов різного розміру комахи, кожен мав якусь свою мету і знав, куди й навіщо він переміщається в часі та просторі. Сонце припікало, вітру не було, і від запаху вихлопних газів їй стало недобре – розболілася голова й почало нудити. Згадала, що й досі не снідала і навіть не пила кави. Зайшла до найближчої кав’ярні, де виявилася єдиним відвідувачем. З апетитом, якому й сама здивувалася, з’їла овочевий салат, налисники з м’ясом, випила кави й ніби ожила. Уявляла собі, що невдовзі снідатиме десь на острові з видом на море, слухатиме шурхіт хвиль і крики чайок, питиме вино й залишить спогади про пережитий біль позаду, щойно перетне митний контроль у Борисполі.

• Предыдущая
• 29/54
• Следующая