Гра в паралельне читання - Іванцова Міла - Страница 14
- Предыдущая
- 14/45
- Следующая
– У чашечку, а потім у ліжко, будьте ласкаві! Не дасте й поспати, турботливий ви наш!
– Така наша служба! А спати при заході сонця – голова болітиме!
– А раптом у мене грошей не вистачить заплатити за ваш сервіс і я тихо втечу?
– Од нас не втікають! У нас у кажному купе по сек’юрітє сидить! – сказав він і підморгнув сусідові знизу.
– У вас грошей не вистачить мене оплачувати! – відповів той стримано, але дружелюбно. – Дай жінці кави, що ти голову морочиш, холоне ж!
– У гарячих провідників холодної кави не буває! Я ж її в руках тримаю! Та нате вже, що ж я, садист якийсь?! – театрально ображається «Карлсон».
– Дякую, дорогенький, не ображайтесь! Ми вас уже любимо! Куди ж ми без вас до завтра? – миролюбно сказала Марина і ковтнула розчинної залізничної кави.
Провідник вдав, що ще не цілком утішений сказаним, і ретирувався.
– Хочете бутерброд? – раптом спитав знизу хлопець. – Що ви саму каву?..
– Перепрошую, як вас називати? – спитала Марина замість відповіді, звертаючись згори до обох. – А то якось незручно, нам же ще їхати та їхати. Мене звати Мариною.
– Я – Антон. Спускайтеся, перекусимо, – не збився з теми сусіда.
– А я – Діна, – відрекомендувалася дівчина, відкладаючи вбік чималу книжку.
На обкладинці майнула назва – «Дитячі інфекції». Зрозуміло, лікар. Схожа. Сувора така. Тому що молода. Хоче видаватися старшою та соліднішою. Смішні вони, молоді.
Марина подала Антонові свою чашку, уперлася обома руками у верхні полиці та спустилася вниз.
– Дуже незручно, але я так бігла на потяг, що не було жодної хвилинки заскочити по продукти в дорогу. Маю лише півпачки печива, – винувато сказала вона.
– А я на ніч узагалі не їм, тренер із фітнесу надто категоричний! – сказала Діна і стала пити саму каву.
Антон мовчки розрізав свій чималий бутерброд із ковбасою на три частини і рішуче розклав усім на серветки по шматку. Більше ніхто не заперечував.
– Помідор, вибачайте, один. Але великий, – Антон вправно розділив його ножем на три рівні частини по 120 градусів, чим трохи здивував Марину. У неї теж це виходило автоматично легко і просто, бо звикла все ділити на трьох – на себе і на дітей. Так уже повелося. Раніше малим діставалися кращі шматочки, але потім, коли вони стали підростати і помітили це, вдалися до протесту: все порівну! Довелося здатися – двоє проти одного. Так і звикла.
Поки їли і перекидалися прозаїчними репліками, потяг знову рушив. Кольорове кіно, яке миготіло за вікном, повільно перетворилося на чорно-сіре з нечастими цятками вогнів. Діна знову вляглася і, сказавши, що їде складати доленосний іспит, взялася за книжку. Весь її вигляд закликав усіх навколо створити оптимальні умови для успішного навчання.
Марина подумала, що «лікар», мабуть, єдина дитина в літніх батьків, яка звикла робити погоду вдома. Буває. А може, уся ця поза від невідповідності віку та тендітної статури тому іміджеві, з яким майбутня лікарка хоче злитися? Та Бог із нею! Хай читає.
Після кави, попри пізній час, Марині спати більше не хотілося. Сиділи тихо, як і належить у бібліотеці. Вона – ближче до дверей купе, думаючи про своє і дивлячись у «завагоння» крізь простір між білими фіранками. Антон – біля вікна, читаючи якийсь журнал із тих, які не купив би ніколи, аби не перспектива вимушеного байдикування в потязі.
Денна спека змінилася прохолодою. Нічний біг охолоджував потяг.
Знову станція. Провідник із кимось весело сперечається на своєму суржику. Зміст розмови можна приблизно вгадати за мелодикою реплік. Цікаво, коли він усе ж таки виставить рахунок? Дивний якийсь, смішний, але видно, що добрий і не озлоблений на життя взагалі та на своє колісне зокрема.
– Треба продихатися. Наступна станція години за три, не раніше, – тихо, щоб не сполохати «Дитячі інфекції», сказав Антон чи то Марині, чи просто розмірковуючи вголос.
– Точно, від цих купе і до клаустрофобії недалеко, – тихо відповіла вона.
Він дістав цигарки з кишені піджака, що висів на вішалці, і запитально глянув на Марину. Та кивнула і дістала із сумки свої.
Спустилися на перон. Маленька станція, приміщення вокзалу десь далеко, навпроти середини потяга, метушня посадки теж десь там. Тихо. З дитинства знайомий запах теплих шпал. Цвіркуни в придорожній траві старанно свердлять тишу…
Закурили, дивлячись у нікуди. Мовчали, хоча природніше було б поговорити після тиші «бібліотеки». Але про що? Звична балаканина про життя та його проблеми? Навіщо? Краще вже помовчати.
Марина завжди носила із собою цигарки. Але палила дуже рідко. Ніколи від нудьги, ніколи за компанію. Хіба що коли нерви надто напружені. Палила сама із собою, щоб подумати. Чому піддалася зараз? Адже тут явно комбінація «від безділля + за компанію»… Роздуми її перервав радісний зойк провідника, який ішов від сусіднього вагона:
– Агааа! Мадамочка! Ви тут, моя радість?! Утекти хотіли? Од нас не втечеш! Молодець, сек’юріті! Не одпускай цю пасажирку! Вона моя заручниця!
– Ідіть у баню! – жартома відповіла йому Марина.
– Мадаамочка! Отето прогрес у наших стосунках! А ви спеку добре переносите?
– Я – залізна леді! – сказала Марина. – А гарячого заліза краще не торкатися! Хто це розуміє, навіть банні віники, зв’язані проволокою, не купує, щоб не обпектися! – театрально промовила вона.
– Ух! – сказав багатозначно провідник, відкрив рота і задумався, як би продовжити бесіду, але тут втрутився Антон:
– Не напружуйся. Тобі ще ніч працювати.
– Пойняв! – підморгнув «Карлсон» і знову пішов теревенити з провідницями-сусідками.
Мовчання було порушене.
– Смішний він, не зловредний. Артист по натурі, – сказала Марина, дивлячись услід любителю заручниць.
– Так, хороший мужик, я його знаю, не вперше разом їдемо, – підтвердив Антон.
– Часто їздите? А от я рідко. Я людина домашня. Дім, робота, діти.
– Доводиться останнім часом. З тих пір, як машину продав. Я в посольство їжджу. Оформлюю виїзд на ПМЖ. У мене теж діти. Два пацана. Три та дев’ять років.
– Ого! Які великі! Я б і не подумала. Молодий ви ще.
– Тридцять один уже, – сказав Антон і підпалив другу цигарку.
Смикнувся і зарипів міжвагоннями потяг. Провідник, підбігаючи до відкритих дверей вагона, вигукнув:
– Заручниця із супроводом! Прошу зайти до вагона! Потяг рушає!
Марина піднялася, Антон легко заскочив за нею з недокуреною цигаркою в руці. Провідник зачинив двері і рушив до свого купе.
– Може, вам ще кави? – спитав, озирнувшись на них.
– Чаю, – сказала несподівано для себе Марина.
– І мені, – затягнувшись, погодився Антон.
– Пиво, горілка, коньяк?
– Ча-ю! – недвозначно повторила Марина.
– Ясно-ясно! Не заважаю! – заметушився «Карлсон» і закрив за собою дверцята до вагона.
Знову тиша. Він курив. Вона дивилася за вікно, ніби можна було щось побачити в уже чорній ночі, і точно знала, що йти не треба. Відчувала: крутиться щось непросте всередині у цього цілком благополучного на вигляд чоловіка, батька вже чималої родини. Через від’їзд із батьківщини? Непросте рішення. Але ж не він перший. Щось тут інше. Було ясно: він хоче говорити. Але поки що не знає як. І говорити саме з нею, а не, наприклад, із Діною, і не просто для того, щоб убити дорожні години. Чому? Вона все ж таки старша. Може, хоче щось спитати? Чи просто виговоритися? Так часто трапляється в потягах, коли в дорозі ніч і частину дня… Цікаво, а в поїздах, які повзуть тиждень, теж таке буває? Там феномен безслідного зникнення вологої від сліз жилетки дещо розтягнений…
- Предыдущая
- 14/45
- Следующая
