Гра в паралельне читання - Іванцова Міла - Страница 12

• Предыдущая
• 12/45
• Следующая

А Жанна? Що Жанна? Вона є. Вона сама цілком свідомо залізла в клітку безперспективних стосунків… Жінка-мазохістка. Але ж і ключик від дверцят у неї.

І снилися йому Тамара, Ліля та Жанна, які, взявшись за руки, водили дивний танок, тримаючи його в колі, і обличчя їхні були невиразні, неживі, мов у ляльок.

– Вітальку! Ей, прокинься! Та що ж тобі сниться?! – термосила його за плече дружина. – Та що ж ти так стогнеш уві сні?!

Віталій прокинувся, весь спітнілий, серце його колотилося, він якусь хвилину безглуздо дивився на Тамару, доки усвідомив, що то був сон і він удома, у подружньому ліжку.

– Ти не захворів, бува? Аж лоб мокрий!

– Та ні, мара якась наснилася, не зважай. Спи!

Віталій пройшовся на кухню, постояв біля вікна, роздивляючись будинок навпроти. Там теж хтось не спав – у двох вікнах мутно світилося… Клоччям наповзав на місто осінній туман.

Він повів плечима – спітніле тіло під футболкою охололо і просилося під ковдру. Відкрив дверцята бару, дістав почату пляшку коньяку і двічі ковтнув прямо з горлечка.

– А тепер спати! Не думати! Що менше думаєш, то краще спиш!

Але не думати чомусь не вдавалося. Вранці, коли він, добираючись до роботи, повільно повз своєю автівкою потонулим у молоці містом, дурні думки проривалися через розумні, і через новини радіо, і через жарти ведучих, і через безглуздо-життєрадісні пісні.

Тому він навіть зрадів, що Жанна відмовилася від тієї гри в паралельне читання і не стала з’ясовувати стосунки (у біса їх з’ясовувати?!), вона навіть сама вибачилася за вчорашні коливання настрою – усе йшло супер! Віталій уже навчився жити спокійно в цьому трикутнику, звик, цілком усвідомлюючи, що одного дня Жанна може піти у своє окреме життя, так само, як колись несподівано з’явилася. Як її прихід не зробив його щасливим, так і розставання, мабуть, не зробить нещасним. Він знав, чому тоді повівся. Не тому, що самець не пропустить самки, яка його хоче. Ні. Він свідомо вбив цей клин, щоб вибити ним клин колишній. Клин клином… І ще тому, що Жанна була іншою. Інакшою від Лілі. Майже в усьому. І це мало допомогти.

Задумавшись у своєму кабінеті, Віталій раптом здригнувся від стукоту у двері. Новенька дівчина-менеджер відрапортувала, що вранішній туман уже має наслідки, є дзвінки до диспетчерів про страхові випадки – свіжі ДТП. Потім усміхнулася й додала, що незабаром і ожеледицю обіцяли…

Звісно, такий їхній бізнес – страхова справа, але якось цинічно прозвучала констатація та прогнозування чужих негараздів.

«Нове, аналітичне покоління…» – подумав Віталій, зітхнув і занурився в роботу.

В обід зателефонувала Тамара і попросила забрати ввечері Юрчика з дитсадка – у Каті розболівся зуб, і вона, сподіваючись на Женю, записалася до стоматолога. А той пообіцяв, але, швидше за все, не встигне, бо закінчують утеплення фасаду десь на лівому березі. У самої ж Тамари сьогодні продовжується вчорашній аврал, тож: «Будь другом, тільки на тебе й надія, бо дитя, маючи купу родичів, скоро ночуватиме в дитсадку. Казала їм: живіть із нами, гуртом легше – так ні; казала: няньку треба наймати – так ні…»

Віталій вислухав стислу доповідь про стан справ у молодій родині, кілька разів угукнув і погодився забрати малого з дитсадка. Власне, він би і так погодився, без пояснень та мотивацій. Цей хлопчик, хоч і не був біологічно його онуком, але виріс на його очах, і перші безсонні ночі, і дитячі хвороби – усе це велика дружна родина переживала разом. Як колись разом із Тамарою вони змалечку ростили її сина, Женьку, і Віталій пройшов практично весь шлях молодого батька. Хіба що не тупцяв схвильований попід вікнами пологового будинку. Зате Юрчика чекали всі гуртом, хвилювалися й обіймалися під лікарнею, коли дізналися про народження хлопчика. Чи шкодував він, що не мав власних дітей? Можливо, інколи легкою хмаринкою пролітав певний жаль, що не його плоті і крові ні Женька, ні Юрчик. Але хіба то вже так важливо, якщо він відчував себе батьком і навіть звик тепер до звертання «Діду!», хіба це щось міняє? Було б добре, але якщо не вийшло, то що ж поробиш?

Поки була жива мама, зітхала з цього приводу і діймала, бувало, розмовами, що хотілось би їй онучку, дівчинку, чи хоч би й хлопчика ще одного… Вона змалечку допомагала глядіти Женьку як свого онука, та, мабуть, голос крові в неї був сильнішим. Жінки щось у тому тямлять більш тонко, ніж чоловіки. Ось у природі самцям узагалі байдуже, хто там кому кровний родич…

Такими роздумами Віталій притлумлював непрошені думки, коли вони все ж таки виповзали назовні. Але за двадцять три роки життя з Тамарою він не наважився поламати все тільки через те, що вона не народила йому власної дитини. У них була спокійна, добропорядна, дружна родина. Тамара була на диво неконфліктною людиною, по-жіночому мудрою. Мабуть, усі ці роки вона припускала можливість іншого розвитку подій і саме тому утримувала ситуацію такою, що й присікатися не було до чого. Вона багато працювала і зрештою стала заступником директора чималої аудиторської контори. Але при тому і вдома від її робочої зайнятості ніхто не страждав. А коли виникали якісь труднощі, вони лишень згуртовували родину. І в ті періоди Тамара з Женькою спиралися на плече Віталія, і він усі свої сили направляв на вирішення проблем, нейтралізацію скрути і підтримку близьких людей. А як же інакше?

І чергові негаразди трапилися саме у той безумний період, коли раз за ціле життя він був майже готовий поставити на всьому хрест. Чи відчула це тоді Тамара? Чи то все саме зійшлося докупи?.. Він не замислювався, йому було не до того. Як то тепер кажуть – криза середнього віку?

Ліля… Ні, вона його не обирала. І не набивалася. Не втручалася в чужу родину. Це він закохався, як хлопчисько, бився без неї, як викинута на берег риба, і прагнув її, наче вона була єдиною, першою й останньою жінкою в його житті. Ліля навіть не одразу зрозуміла, що відбувається, спілкувалася з ним рівно й легко, без найменшого кокетства, що і дратувало, і зневірювало, і заводило його ще більше. Потім уже вона була здивована його терпляче-наполегливою поведінкою, тим, що не відступався, хоч не приховував свого сімейного стану, не обіцяв, не брехав, не…

Відмовила. Відштовхнула. І не для того, щоб розпалити ще більше. Просто щоб поставити крапку. Але ж розпалила. Мимоволі. Та що ж у ній було такого, чого не було в інших?! Якби то різниця років у двадцять, як деякі чоловіки знаходять у зрілому віці заміну потріпаній життям дружині. Це ще можна якось пояснити. Ті юнки нерідко ще й швиденько дарують «татусю» пару нових малюків – і все. Ти попав. Чи не дарують, але прикрашають зрілого мужчину собою, мов дорогим аксесуаром, – теж можна зрозуміти.

Ліля ж була лише на п’ять років молодшою за нього і, відповідно, на три – за Тамару. Хіба то конкурентка за віком? Але ж чомусь йому знесло дах, і, попри її вперте небажання подивитися на нього іншими очима і зробити крок назустріч, Віталій гнув свою лінію. Звісно, що з його боку то було абсурдно: брати жінку в облогу, наперед знаючи, що у своєму налагодженому житті він нічого руйнувати не збирається.

Перечитавши купу угод та звітності за третій квартал року, Віталій замружився й відкинувся на спинку крісла. Пригадався той дивний сон, заворушилося десь у грудях відчуття, яке бувало в нього, коли втрапляв машиною в ожеледицю. Її несло дорогою, некеровану, а він хоч і крутив кермо, та автівці було байдуже. І покладався тоді на сили небесні, і думав, що не такий уже він грішний, щоб так тупо загинути чи скалічитися. І машина, твоя власна територія захищеності й безпеки, твій прихисток від дощу та вітру, вірний засіб пересування, без якого вже й не уявляєш життя, машина, з якою ти за останні роки став почуватися в дорозі одним цілим, раптом видається уособленням некерованої загрози і веде гру самостійно, диктуючи тобі свою траєкторію.

Віталій тріпнув головою. Йому захотілося запалити цигарку, але вже більше двох років, як він кинув, і в кабінеті не лишилося жодної заначки. Кинув, коли стривожився за своє серце: вік, нерви, паління, неприємні відчуття там, у грудях, під краваткою… Злякався? Мабуть.

• Предыдущая
• 12/45
• Следующая