Вогненне око - Ульяненко Олесь - Страница 50

• Предыдущая
• 50/55
• Следующая

вечір чи день увібрався до кімнати; чи то шибки розлили вечірні відблиски, останні промені, мов перед ніччю. «Людям подобається хропти вдень, вилазити ночами, тягнучи чорні пасмуги. Я чую торохтіння ратиць; ніч – то їхнє життя». Бурштином грає волосся Ані, русяве, попелястого відливу. Віталій зроду б не подумав, що вона єврейка, – вона спала гола на животі, витягнувши руки і скинувши ковдру, коли переверталася на спину; Віталію од наплилих спогадів забивало дух. «Це пам'ять доброго мого дитинства; ця пам'ять туга, мов мозолі юності, закипіла зашпорами осіння туга зрілості», – і він затулив широкою, колись селянською долонею шпарину; тоді на думку несподівано прийшло… Занедбаний цвинтар, поруйновані могилки, за ними – шмат чорного, притрушеного остюччям поля, давно не ораного, а там різниця, поряд різниця, де забивали худобу: зелені й жовті гнійні мухи роїлися над викинутими тельбухами; різниця за кілька метрів од кладовища, і Віталій, змучений безсонням, зачаклований хрускотом гілля, морокою травня – опинився там, якраз між латкою поля, різницею, марами, на які кладуть, проводжаючи в останню путь, померлих, зустрів там чоловіка, куцого, чорного, мов сажа, з обрубками пальців на лівій руці, котрий звався Розаном і працював різником. За кілька років він забув про нього. Розан носив клейончастого фартуха, а зараз ходив забрьоханий, весь у тваринячій крові… Віталій блукав між могилок, поки не зупинився перед облупленою стіною різниці. Розан вивів на налигачі бугая; вийшов навстріч. Розан і Віталій зустрілися поглядами – очі в Розана тепло світилися, радість переливалася з сумом. Бугай розчепірив ноги, баньки вилізли з орбіт; він відчув, що щось трапилося, повинно статися, – кволо задер голову, повертав, граючи м'язами, тугим загривком, шиєю, задер у передчутті чогось страшного ріг угору, – навіть не відгонив роїща мух, що зависли над головами людей у клейончастих фартухах; боки роздулися, соплі та слина потекли з ніздрів. Бугай чухмарнув боком покручений стовбур морелі – обтрушений квіт потягло вітром, низом, упродовж масного шару землі. Бугай тужно зайшовся майже дитячим ревом. Люди у фартухах перезирнулися. Бугай вирячив очі, і налиті кров'ю баньки, провівши серпанок абрикосового квіту, вп'ялися в Розана. Бугай затужив, наче кличучи телицю… Тут різник одним ударом розтяв яремну вену, загнав крицю глибше, прокрутив тесака тричі: густа паруюча кров чвиркнула на одяг Розана; тугий струмінь злякав зелених мух на тирсі, що затріщали крильцями в тиші, ляскаючи спинками, зависли в повітрі. Бугай упав, зарився писком у землю. «Тут колись було кладовище…» – здається, сказав Віталій. – «Е, чоловіче, тут усе таке старе, що не стане навіть розуму…» Віталій, не дивуючись, заплющив очі. Запала ніч із яскравими зірочками.

Вже полудень, день похмурий. Віталій вдихав дух рідної домівки, наче хотілося спекатися, – в молодості він любився з її сестрою, яка завше хотіла його… Здається, Абба давно давав за винагороду крамарчукам погладити оголене коліно, стегно; раз він застав її… А потім усе скінчилося… І з осінньою тугою, повернувшись на спину, він згадав місто, дружину між легких вітражів, опуклих вітрин. «Напевне, є любов важка, мов спотикання об каміння; іскрометна, креше синім, а ще та, яку ти кожного дня тягарем несеш усе життя…»

Усім відомо, що Шовгениха – найбільша ріка на світі. Вона протікає розлогими степами, розминаючи сизолобі кургани, а колись, – подейкували, – за давніх часів, тут розливалося море, де за могутнім небоскиддям скель, – а зараз око муляє вивітрілими кряжами, – височіли білі вежі замків; і примостилося там велике місто, балачки про яке зникли з останнім мудрим чоловіком – Полковником Чомбе; і тільки й чуток, дуже, щоправда, вірогідних, про затонулі скарби з гостроносих галер. Кому невтямки, що найбагатша, найвеличніша держава, де ріка Шовгениха розсипає широкогрудими степами дрібненькі містечка? Може, тільки мені. А так вона знана й шанована всіма. Принаймні, мешканцями того містечка, де народився той, про кого мова йтиме в останніх коротких рядках, бо плин життя підсумовується так хутко, як і швидкоплинно протікають води забуття нашим мозком. І в місті таке диво, як пам'ять про великі події, злизується пухким снігом під пізнім квітневим сонцем. Довгими зимовими вечорами тут оповідали про пса, що не брав їжу з рук крамарчуків і прожив більше, ніж той майор, що бігав голяка – в самих лише червоних, спортивного крою трусах, – влітку і взимку; про те, яку вошу краще з'їсти від жовтухи, і чи годяться рушники з кожного покійника, що ними, отими рушниками, стягують мертвякам ноги; а ще – чи годиться пити кнурячу кров од причини, а може, людську, наточивши із заклятого ворога, впоївши далекоглядно його перед тим сивухою. І будьте певні, що ця історія давно б забулась, якби найсвідоміші з мешканців цього району чи держави не примусили мене її записати. Народ у цих краях марнославний, до червоного готовий боронити капелюха, черевика, загубленого сп'яну тією чи іншою, зовсім нетутешньою знаменитістю, – але цю історію геть забув, потверджуючи прописну істину: що нового може бути з Назарета? – хоч вона, ота історія, пройшла перед самим їхнім носом. А двійко патріархів, дід Юхим та дід Петро, тільки-но пригріє сонечко, витягували струхлявілу колоду, нап'явши на голомозі голови солом'яні капелюхи, з торжеством, гордо несли дровиняку центральною вулицею; вони сідали біля пивниці; скрутивши самокрутки, пахкаючи сизим димом, радилися, пропускаючи слова крізь два останні зуба: чи довго проживе той майор. Проте пес пережив майора, а діди – пса. І ще їм дошкуляло, як і кожній жалісливій половині цього народу, – чи варто їхній волості відокремлюватися, бо от Шльома Люкс каже, що навіть така нація є – шовгенівці; Шльома доброчинно розробляє спеціальну мову, виводить на папері грошові знаки. А ще поговір ходив, – буцімто за червоними кручами, за яругами, у глухих лісах мешкали дикуни, які носили вовчі хутра; глупої ночі вони виходили в широкі жовті степи і різали худобу, а як попадеться – з'їдять і чоловіка. Про золото була окрема, таємнича балачка, бо воно вселяло надію в погаслі обивательські очі, сповнювало запалом державних мужів… Тож, видавалося, тут віками нічого не мінялося: в домах, около яких підводили чорним, глуху стіну фарбували в червоне, одяг пересипали тальком і тютюном; на царині і в світлицях ошатних будиночків тхнуло гноєм і ладаном. Тут заздалегідь тесали труни – довго і майстерно, із завитками, плюмажами, віночками, віконечками, – щоб потім виперти на горище, де труни трухлявіли або в них клали в'язанки звіробою. Тут перш за все думали про смерть, бо життя мов припинилося; воно набило оскому. Як водиться. Як і скрізь, тут полюбляли новини, особливо столичні, дивуючись незрозумілому життю співвітчизників, своє ж не викликало ніяких сумнівів.

Тож перше, що зробив Віталій, це склав візит світський, до губернатора. Губернатор був сумирного норову, вже в літах, не марнославний, хоча його віднедавна назвали «вашвисокість», проте вже прославився в народі як дурень і лицемір. Проходячи повз ряди цікавих громадян, Віталій, за давнім звичаєм, першим не вітався, а чекав, коли його будуть вітати. Проте, на перший погляд, видавалося, що громадяни, його дорогі співвітчизники, більше докоряють, ніж вітаються. А губернатор заговорив до нього з балкона. Мешкав у двоповерховому будинку, оздобленому настінною мозаїкою в стилі античних часів, з гостроверхим, трохи приплющеним дашком, підпертим колонами. Тож губернатор заговорив до нього з балкона, майнувши перед обличчям рожевими п'ятами, що їх раз у раз чухмарив нігтиком; він вибачався: бо ось змучений ревматизмом і подагрою, вигріває кістки на слабкому ще сонці; наприкінці губернатор мляво-мляво вимовив до нього, позіхнувши, перехрестивши рота, банальну фразу: «Двічі не входити в одну річку, синку. Повертався б назад…» Цим неприємно вразив Віталія, – щоправда, цей опасистий, схожий на сатира чолов'яга був симпатичний йому і справляв враження добродушного дурника. З передчуттям чогось недоброго він подався на завод. Громадяни містечка якось напівспівчутливо бухтіли щось у спину, а він ішов, крок за кроком гублячи тривогу, радий новому життю, крокував вилизаними до непристойності вуличками, напевне, думаючи, що тут не вирахуєш за кількістю оселедцевих голів приріст населення. І під німе здивування обивательства того ж таки дня прийняв директорство заводу, наполовину поруйнованого. Він проходив між рядами сірих верстатів, де напівлежали, пихкаючи сизим махорковим димом, на закіптюжених куфайках робітники, а майстер копняками підводив їх на ноги; Віталій тиснув кожному руку, розпитуючи про життя-буття; на їхній щирий подив, виплачував готівкою аванс. До пізньої ночі, вкляклий за пожовтілими паперами, він просидів у комірчині, тобто в кабінеті директора, тамуючи щемкий біль від наплилих спогадів. Сп'янілий від перших відчуттів, свіжого враження, він до ранку блукав липовими алеями; постояв перед білим будинком патронату, що вже, подейкували, перелаштовувався доктором Козюрою, протестантським проповідником, на молільний дім. Під ранок він повернувся додому, застав сніданок, що його принесла Аня і сиділа, куняючи, за обдертим столиком. Вона спала, впершись чолом у рожевий конверт, де лежало запрошення на звану вечерю. Перекусивши похапцем і захопивши поношений одяг, він подався назад, на завод, і до вечора пропрацював із робітниками. Тож на звану вечерю він з'явився в самому її розпалі. Першим на «балю» об'явився доктор Козюра, сіренький миршавий чоловічок з великими вухами; привів він свою доньку на виданні, прищаву дівицю; вона тетерувато глипала очима на красеня – начальника місцевої поліції, пана Посабчука, якому й так нікуди дітися від надмірної уваги тлустих, світських молодиць, котрі в задусі щедро натопленого приміщення відкрито до нього залицялися. Місцева знать сповзалася швидше, ніж гадав губернатор, – одягнений у військовий, синього кольору френч, трохи розчервонілий від випитої чарки, він сидів біля каміна, тобто величезних розмірів плити, і вітав кожного прибульця піднятою догори рукою. За звичкою привітали так і Віталія. А ще тут були ветхі старушенцїї, котрі пам'ятали всі три революції, голосно виказували антипатії нинішньому урядові, збивалися і все перепитували одна одну, на чім вони закінчили свою думку. Психіатр Замодроченко походжав, тримаючись осторонь від усіх, думки своєї не губив, бо й не починав думати. Він трусив від старості головою, чемно вітався з усіма, потім якось зійшовся з прокурором, і вони пробалакали цілу вечірку. Новому директору підводили для знайомства, відрекомендовуючи, по цілому табунцю дівчат, безликих, сіреньких і, видавалося, заляканих старих дів на виданні. Доктор Козюра, майбутній пастор нової церкви, виголосив промову-тост за нову віру, щодо боротьби з язичництвом у краї. Уявляєте, вони досі виставляють на так званий святвечір кутю для домовиків; вони моляться на ікони, за якими плачуть музеї всіх країн світу, мажуться смердючою рідиною, що у них зветься миром; а вчора гурток молоді зійшовся на Шовгенисі і влаштував справжню оргію. А що говорити про Шльому Люкса, за яким плаче божевільня. Відсутність молільного дому, ні, ні, ні, не церкви. Вони так і чекають на католицьку чи православну. Це все вплив Америки. Без сумніву. Доктор вивчає парапсихологію, фізіологію, анатомію і вплив на людину… Всі присутні зааплодували, вигукуючи «браво» і всілякі там приємні слова. Один лише полковник кримінальної поліції утримався, якось недвозначно змірюючи поглядом доктора Козюру. Всі перекинулися на нового директора. Тут він відчув дошкульність цих зустрічей. Навіть не наділеному тонкою інтуїцією чоловікові можна було себе відчути, радше порівняти себе з комахою, коли тисячі очей, мов ті школярські мікроскопи; йому видавалося, що його повертають, мацають, перекидають на спину, а він пускає якусь слизоту, і всі присутні намотують, тягнуть ту рідину тоненькими джгутиками вусів. Проте трохи пізніше він не помічав, як салисті клерки набиралися подиву, недоумкувато виглядаючи із замурзаних вікон. Усі в місті чекали звісток зі столиці, коли цього напівбожевільного нарешті приберуть і знову запанує мир та спокій, життя потече торованим руслом, разом із лінькуватою Шовгенихою. Цей чоловік був ніким і нічим у їхньому розумінні: як то можна працювати разом із робітниками? спати на заводі? а знаєте, що батько його п'яниця, а мати шльондра? Робітники й ті сміються, складають анекдоти… Словом, історія людини повторюється незалежно від географії. А він, наснажений, забуваючи попоїсти, біг на завод чимраніше. У короткі хвилини відпочинку вчив Аню англійської, не помічаючи її палких поглядів та Рузиного охання. Так воно доходило осені.

• Предыдущая
• 50/55
• Следующая