Вогненне око - Ульяненко Олесь - Страница 12
- Предыдущая
- 12/55
- Следующая
А в комірчині колишнього рабина, зовсім оклигавши, стрибав і верещав батько Віталія, і рабин, втиснувши голову в плечі, витягнувши по-зміїному шию, тихим голосом гомонів: «І-і-і, батеньку, не наші і не ваші стріляють по храмах… Бог, як не назови, він один… так і той… Сатана…» – І Вадим, плюнувши, чвалав додому, никав із кімнати в кімнату, проїдався журбою по Мар'яні, вже складав ретельного списочка на арешти і шепотів: «У цій гостині тхне тальком і смертю…» А рабин, здається, цілу вічність сидів на сонячній плямі двору, – від нього пішла низка єврейських сімей, щоправда, за винятком, на превеликий сум, Абби і Шльоми, котрі, неначе гої, пустилися берега; і народ бухтів, очумавшись від голодухи: «Смоктонуть вони ще нашої крові…» – «Тьху, – харкав Ничипір, – аби ви самі менше своєї пили, то б усім вистачило на цій землі…» Слухаючи Ничипора, народ побожно хрестився; так повторюватиме, за словами Ничипора, через десять років сам Віталій, коли Шмулєвич звітриться, зникне геть, без сліду, безвісти. При нагоді, аби трохи більше часу, можна подумати про кревну чи духовну єдність; тут ще напрошується недолуга думочка про містично-метафоричний вибух свідомості обох – кімнатка Віталія, заліплена портретами Че Гевари, світлинами бородатих вождів, борців за права покривдженого людства, міститься поряд, через стіну… От і думай… І ще щось там… Ет, повертай, бо найбільша з усіх людських глупот – описування духовного чи душевного стану героя… І Шмулєвич підповзав на чотирьох до Саньки, зазирав по-псячому в обличчя, а Санька куняла над засмальцьованим часописом, – звісно, «Плейбой» чи «Пентхауз», там було місце всім, тільки не їй, про те вона й думала, мирно куняючи; таким робом Шмулєвич добирався до шафи, гатив у скло кулаком, обрізаючи пальці, діставав медичне причандалля, харкнувши, заганяв Саньці конячу дозу морфію і милицею бив у стіну, викликаючи на світ переляканого студента: «Поїхали до міста!» – «Ні, вибач… Не можу…» Шмулєвичу хотілося загорланити, розірвати на грудях сорочку і запитати: хто він, Йосип, Йоська, до кого, до якого народу і племені належить? Він прибирав по миті якогось відчуженого, далекого, холодного вигляду, зводився на ноги, брав нічного горщика, засував під Саньчин зад, легенько насвистуючи арію з опери Верді.
Час падіння важкого листя і янголів. Лавки, що завжди о такій порі рясніють безпритульними, порожніли, надувались жабами мокрих газет, де сповіщалося про все, тільки не про шовк волосся, що спадає на плечі невідомої красуні. Крізь ейфорію проспаних червоних світанків, серед смітників, між калік, де трухлявіли безпритульні тепер професори філософії, крізь чаклування ночі з блиндоокими повіями, які мов навмисне стерли свою вроду сажею смерті, яка тут дихала з кожного загидженого закута, і з потугою північного холодного вітру Родик чув терпкий присмак удачі. Талісман бив у груди. Часом несподівано, мов прошитий струмом, пробуркавшись, він чув його биття на грудях, солодке посмоктування нижче соска, під серцем, десь глупої ночі в нічліжці або в майстерні художника, де все змальоване так, що навіть подумки тужити не треба, вилуплювати очі… не його. Такий собі тип із цапиною бородою, котрий носив прізвище Дірко – плакати його часто подибувано на стінах сумнівних офісів, малотиражних газет, куди Родика затягувало в пошуках краси, а віднедавна… Дірко, з оголеним смертеподібним торсом, а то й зовсім одна манатка, там, де повинна бути прутиняка, – ганчірка. Дивись, сама претензія на розіп'ятого. Жлоб месіанської культури, од котрої тхнуло сечею віслюка. Упившись коньячку, понастягує у майстерню дуреп різного ґатунку, і ті ворушать ротиками: «Ох, куди там Далі до Дірка… куди там…» – ну, словом, куди там і нам до Дірка. А він розпатякував про вселенські космічні паради зірок; про чистих і нечистих мистців, роз'яснював, що ось така крапочка, вона означає єднання чоловічого й жіночого начал; це концепція, щоб розібратися в тих бубликах, відтятих пальцях, переламаних хребтах і свинячих головах, густо заляпаних фарбою. Скинувши з себе манаття, таким от чином здійснивши акт вивільнення, малював на білій стіні, гундосячи лілейним голоском, хилитаючи цапиною борідкою, підтверджуючи свою правоту – кли-кляп-кляп, роз'яснював, яка церква правильна, а яка ні. Дірко був концептуалістом, може, трішечки, націоналістом, бо про зелені долари відгукувався зневажливо, – але він любив їх, як і своє мистецтво. Така ото річ.
Гроші не те щоб не смерділи, вони прочищають мізки. Проте влади над такими, як він, Дірко, не мають. І Родика часто проймав сумнів щодо обраного шляху в пошуках краси, – до майстерні, заґратованої не для годиться, бо на далекому Заході, скажімо в Парижі, Дірко коштував як концептуаліст-постмодерніст-постхристиянин дуже дорого, до двох, а то й трьох сотень американських доларів, – тож до майстерні заходили й виходили то картинкоподібні дівчатка з виразом здебіління від чогось такого, що його навіть важко побачити, то зодягнені в чорний креп бабусенції, останні збризки сімені совітської аристократії, чомусь знаходили у шановного пана Дірка якусь віддушину; екзальтовані дамочки в сірих піджачках, костюмчиках з-під а-ля Кардена, вічно гризли розхитаними різцями чорний гуманітарний шоколад і ковтали транквілізатори. Це притлумлювало комплекс неповноцінності, – та куди там, більше, тут ставилося на карб взагалі існування на цьому клаптику суші. Родик мало на цьому розумівся; він зводив голову, мов тільки прокинувся або з'явився на світ, примарно кличучи щось невідоме: талісман пробуркував серед ночі, ошпарюючи, розлазячись рожевою квіткою опіку по шкірі. І мовби голос із кутка: «Не там шукаєш…» – і він, щоб відволікти світ від тлумоти отупіння, серед цього старозавітного шарварку, серед дріб'язку галченят великої доби, пробував малювати. Про Віталія не згадував. Хисткі образи далекого дитинства вислизали плямами; але, на противагу комусь, як і кожен початківець, у шаленому пробурканні театралізованого дійства життя, він пробував занотувати, вихоплюючи з ґелґотіння осмішливої публіки образи тієї, біля фонтанів, із пляшечкою пива: «Спи, бо ти ніколи не прокинешся; спи, бо золото дощу – то відлиті кулі, що уб'ють нас… ось дорога ніжності, котра плаче дощем на груди, і нас немає, проте дорога, дорога, дорога… любов… любов… любов і ненависть, сплетені, мов дві гадюки… а ти танцюй на розі схрещених вулиць, танцюй. Ми всі летимо на зламанім крилі над жабкою країни… любов… любов… любов… смерть, смерть… смерть над поруйнованими могильними плитами…» Хух, отакий от декаданс. А Дірко, Дірко походжав майстернею, – роздягнене презентоване світило, вишикувавши одним словом, кинутим недбало, як попередньо відкинута за непотрібністю ганчірка, у шеренгу дівчат з видовженими лицями, з інтелектуальним виродженням; там повидувалися вайлуваті селючки, з печаттю зеленої смерті люетичної доби на пласких лобах. А Дірко заводив своєї, про світло нації, про еліту, елітарність – торохкотів голоском і кісточками, тицяв видовженим пальцем у брунатний морок, чомусь у майстерні не запалювали світла. І перед Родиком, і, звісно, перед нами спливло неждано обличчя Вадима, батька Віталія, а з ним – старого генерала, і голос: «Це є наша батьківщина…» – і старий генерал тицяє пальчиком у м'якотілих повій. А розмова, власне, трохи не про те… Дірко замовкає, стовбичить, заклавши руки за спину: він ото закінчив оповідати про Сократа і сократизацію. Іноді його слова, коли зачіпалися заборонені теми, кривуляли і спотикалися, мов калічені підбиті птахи. Віддамо йому належне, нехай з лиця, – він хоч і слабував на гомосексуалізм, але не настільки, щоб спробувати самому, бо був боязким до тремцю, щоб чого доброго не заразитися СНІДом; він лякався спати з жінкою, вподобавши онанізм. Облишмо й це. Дірко витягував жезлом руку, возив пальцем по намальованих церквах: «Оце правильна, а це ні…» Горбатенькі вчорашні комсючки цибали м'ячиками, кивали голівками, і Родик почув крок тиші за спиною: пройняло. Десь знову вислизнуло, деронуло, наче кігтями по шкірі: «А ти знаєш, що Бог посоромлений не буває!» Дірко укляк, – усі його хіромантичні, астрологічні, релігійні апокаліпсиси, ясні прозріння на очах у вишеренгуваних дамочок, що вже готові самі скинути своє манаття, – а якийсь засраний хлопчисько розламав, порушив ідилію першопочатку нового мистецтва; і Дірко, ця душа нового суспільства, аристократ із писком скривдженого псюги, забулькотів щось, зашипів крізь цапину борідку, але, відчувши на собі благальні погляди молодих клімактеричок, спробував мотнути головою, заплутався борідкою в пензликах, вичавив: «Прошу пана залишити майстерню…» По тій хвилині ляснув телефонний дзвоник, скропивши холодним потом спини присутніх; то телефонував доктор Шмулєвич. Але Родик вигнаний: блудний синку, повернешся. Коли йшов, повернув голову і глянув через ліве плече; він уже бридливо дивився, як вони запихали до ротів кавалки м'яса, шинки, ковбаси, турляючи, тручись боками, мов ті поросята, здобрюючи пересохлі горляночки буцімто французьким вином.
- Предыдущая
- 12/55
- Следующая
