Мій товариш Наливайко і п’яний Буратіно - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 3

• Предыдущая
• 3/6
• Следующая

– Перед яким входом?

– На презентуху йдемо, – витримавши коротку паузу, Макс розшифрував: – Презентацію.

– Що презентують?

– Тобі не один хер? Потриндять хвилин сорок, далі – поляна для преси.

– А… нас пропустять?

– Не сци в компот – мене пропустять. Ти фотокор. Тим, хто поляну накриває, головне – аби в залі три десятки журиків сиділо. Бажано хоча б зо дві телекамери. А ти будеш ходити перед ними і клацати. Зараз хоч цифровики пішли, а раніше такі ухарі знаходились – на порожній апарат все знімали. Це називається «американка», січеш? – Наливайко глипнув на годинник. – То як? Рулимо?

Хтозна…

Можливо, тривала відсутність не лише нормальної, а просто людської компанії відіграла в прийнятті рішення вирішальну роль. Мабуть, мій товариш Наливайко таки був непоганим журналістом, раз угадав – компанії наразі потребував не стільки він, стільки я сам. І вперше за час нашого в принципі випадкового і загалом необов’язкового знайомства всередині мене почала зароджуватися впевненість: Наливайко, в принципі, нормальна людина.

Навіть, чого вже там, зовсім непогана.

При вході у невеличкий зал, де ще до початку всім не вистачало стільців, мені тицьнули прозору течку з кількома сторінками друкованого на комп’ютері тексту.

До першої сторінки канцелярською скріпкою причепили календарик на наступний рік з кольоровою емблемою невідомої мені фірми. Степлером до іншого папірця причепили візитку з такою ж назвою.

Я спробував зрозуміти хоча б приблизний зміст написаного. Аж раптом помітив, що, окрім мене, цього не намагається зробити жоден з присутніх. Наливайко знав тут багатьох, принаймні кивав комусь чи вітався за руку. Стрімко просвердливши невеличкий гурт біля столу, де стояли пляшки з мінералкою, від схопив одну, неначе вловив золоту рибку, відкоркував і зробив кілька жадібних ковтків просто з горлечка. Після того, задоволений, повернувся до мене, підморгнув.

Коли почалася презентація, стало ясно: чоловіки в добротних костюмах просто переповідають текст, що його отримав кожен присутній. Тож яснішою суть того, що відбувалося, не стала. Принаймні для мене.

Зате я перейнявся надзвичайною важливістю впровадження нових будівельних програм, втілення яких у життя призведе до створення єдиного бізнесового обличчя історичному центру Києва. Тобто замість розрізнених невеличких торгівельних точок виросте один єдиний торгівельний комплекс і офісний центр. Хрещатик при цьому накриють скляним куполом від Бессарабки до Європейської площі включно. Кілька разів клацнувши для порядку фотоапаратом, я занудьгував. Та Наливайко мав рацію – довго все це не тягнулося. За сорок хвилин присутніх запросили до сусідньої кімнати для спілкування в неформальній обстановці.

– Не клацай таблом у великій родині, – виринув він біля мене і, немов дитину, потягнув за руку в гостинно прочинені двері. Ми зайшли одними з перших, тому, коли Макс отетеріло пригальмував, загальний рух трошки застопорився.

– Чого ти?

– От, блядь, жлоби…

Усе ж таки в мого бувалого в бувальцях поводиря вистачило вишколу в останній момент не матюкнутися обурено на весь голос, тому фраза прозвучала як констатація прикрого факту. Ззаду нас активніше підштовхнули, ми опинилися біля самісінького столу, і я зрозумів Наливайкову реакцію.

На столі стояли в рядок пластмасові стаканчики, наповнені трохи більше ніж на половину шампанським, і кілька розкритих коробок цукерок. Між ними для чогось розклали стосики рожевих паперових серветок. З переліку, яким по дорозі нагнітав інтригу Макс, не виявилося нічого: ані горілки, ані коньяку, ані бутербродів з ікрою. Тим часом нас оточили інші жуналісти, спритні руки хапали «келихи», дехто цупив два відразу.

Спіймавши за лікоть якогось невисокого лисуватого чоловіка, Наливайко люто засичав на нього:

– Льоня, твою дівізію, хто казав «водяра, водяра»…

– Ой, не виступай, – вочевидь, низенького Льоню стіл також ображав. – Я хіба знав? Мені втирали – контора солідна, поляну організує, як треба, – спорожнивши двома ковтками впольований стаканчик, він зиркнув на стіл у пошуках другої порції.

Тут я помітив: ми з Наливайком стоїмо з порожніми руками. Проте шампанське зникло швидше, ніж ця думка нарешті осяяла мою голову. Цукерки ще лишалися, їх підсовували до себе жінки з сумочками через плече. Тим часом хтось уже про щось говорив, інші мусили сприймати це як тост. Та Макса із Льонею, як і переважну більшість гостей, тости за процвітання та успіхи без обіцяної поляни однозначно дратували.

– Ну? – мій знайомий запитально подивився на низенького.

– Що «ну»? Є варіант, – Льоня крадькома роззирнувся. – Своїм ходом, правда, тягнутися треба… За півтори години презентуха з приводу нового екологічно чистого трамвайного маршруту через увесь Київ. Трамвай майбутнього називається чи щось таке. Там транспортники, не якась мутотень. Контора ніби солідна…

– Ми вже, Льончику, прийшли в одну солідну контору, – Наливайко докірливо кивнув на остаточно спустошений стіл. – Витратили час. Ти знаєш, скільки тепер коштує робоча година нормального пишучого журналіста-стрінгера?

– Там облому не буде, зуб даю, – для переконливості лисуватий торкнувся нігтем великого пальця до верхнього різця. – На минулому тижні вони вагони презентували, які будуть по тому маршруту майбутнього їздити. Фішка в національному виробнику. Не закуповують, а самі роблять. Переобладнали покинуту картонажну фабрику. Теж презентуха була місяців два тому, – Льоня задоволено примружив очі, нагадавши мені чомусь ситого кота, котрому чухають за вухом. – Ох, дали жизні там, старий, ох, дали… Цирк зажигаєт огні… Мене хтось через чорний хід виносив. Свої або охорона…

Приємні спогади колеги почали виводити Наливайка з рівноваги. Іноді я його таким бачив.

– Чого тоді стоїмо? Ти взагалі за цей довбаний фуршет, – він показав на стіл, з якого тим часом розтягнули навіть серветки, – нам з колегою попав. Скажеш, не так?

– Не скажу, – лисуватий примружив на мить очі, про щось думаючи, ляснув Макса по плечу. – Погнали наші гороцьких!

На час, поки ми йшли до найближчого місця приземлення, Наливайко завів свою шарманку, повторюючи в такт крокам:

Уже коли приземлилися в забігайлівці, я нарешті офіційно познайомився з Льонею, простягнувши руку й назвавши себе. Той знизав плечима (для чого, мовляв, йому знати, як мене звуть), але простягнуту руку ледь стиснув. Далі винуватець, котрий збив нас з пантелику, почав замазувати, точніше, заливати провину. У розмову я не встрявав, навіть не слухав їх. Медитативно сьорбав коньяк і жував бутерброд з ковбасою. Перед тим, як вирушати на нову, за словами Наливайка, точку, він послав колегу ще раз до бару. Годинник показував половину другої дня.

Виявилося, що на презентацію теоретичної розробки нового трамвайного маршруту збіглася майже вся та сама публіка, яку я щойно бачив. Правда, приміщення тут надали більше, тому й народу збіглося відповідно. Дехто з ранкових знайомих навіть впізнавав мене, киваючи, мов старому другові.

Цього разу на мене поширили кольоровий буклет із фотографіями, де розповідалася історія становлення транспортного підприємства. На додачу видали невеличкий проспектик парфумерного магазину і якусь безбарвну рекламу нового мастила з переліком магазинів по всій території України, де можна його купити. Як у автора рекламних текстів зі стажем, мені захотілося переписати коли не все, то половину. Проте це бажання зникло, щойно всіх запросили для неформального спілкування.

Тут нам із Наливайком не пощастило: ми опинилися якраз усередині натовпу. Нас занесли до заводської їдальні саме тоді, коли столи щільно оточили спритніші. Макс крутив головою, шукаючи Льоню, і голосно бурчав:

• Предыдущая
• 3/6
• Следующая