Поза межами болю - Турянський Осип Васильевич - Страница 20
- Предыдущая
- 20/20
— Невже ви обоє дійсно живі, чи це лиш ваші тіні?..
— Що тобі, любий?
Звідкіля таке дивне питання?..
Обоє хочуть обняти мене.
— Не цілуйте мене... мої любі... мої уста замерзли... на них сидить смерть...
Обоє плачуть.
Я беру їх за руки, і йдемо на сонце...
Наша дорога вже травою заросла...
Кругом нас пшеничні лани хвилюють...
Золоте колосся кланяється нам на привітання...
А над нами — чи це чудо?
Синє небо любо і приязно сміється...
Здається, увесь світ тоне в розкішному морі світла й тепла...
Сонце заглядає у всі закутки моєї душі і проганяє всі хмари з неї...
І я пригортаю дружину й сина до своєї груді й цілую їх...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Світло бере мене на свої промінні крила, голубить, колише, леліє мене...
На срібних хвилях світла золоті й багрові іскри мерехтять...
Я лечу десь далеко...
Де вони обоє?..
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Зникають іскри... світло блідне...
Темніє...
Кругом мене чорна ніч...
І ніч блідне...
І не бачу ні світла ні ночі...
Не бачу, не чую нічого.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
V
Сон чи ява?..
Мов крізь імлу ввижається мені: лід... якісь зимні руки... вода... я в воді...
Це сон...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Якийсь голос кличе...
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Чую рідне слово:
— Друже... химерний козарлюга... поважився… купіль... голий... зимно... пізнаєш мене?
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Українське слово поволі приводить мене щораз більше до притомності.
Пізнаю свого товариша неволі Василя Романишина.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Він розказує:
— Знаєш: я впав хворий позаду.
На щастя, їхали на конях сербські лікарі з полоненими австрійськими лікарями й посадили мене на коня.
Край дороги бачимо шестеро людських тіней, які сидять похилені довкола огнища й напівприсипані снігом.
Зі зловіщим почуттям я приблизився до них і пізнав тебе.
Зліз із коня, подивився ближче і зі страху мало не впав.
На щастя, твоє серце якимось невияснимим чудом іще билося.
Сейчас я закликав усіх лікарів, і ми відтирали тебе снігом і рятували різними ліками, та все-таки ти далі був непритомний.
Ми зважилися на крайню спробу врятувати тебе і привезли тебе до того потока.
Тепер іще тільки трошки витримай у воді і, богу дякувати, будеш здоров.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— Де мої товариші?
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Остались на горі й сидять довкола огнища.
— Огонь горить?
— Ні, погас.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— Вони мертві?
— Не думай тепер про них...
Важке мовчання.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
— Де вони... обоє?..
— Вони живуть і ждуть тебе.
Довге мовчання.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Нараз із моїх очей продерлися дві великі, важкі сльози, гарячі, наче кров.
І покотились по знуждованім обличчі, мов два камені по висохлій, бурею битій, громами розритій землі.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
І тихо щезли під ледом.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Ельба, 1917
- Предыдущая
- 20/20
