Сестра Керрі - Драйзер Теодор - Страница 40
- Предыдущая
- 40/111
- Следующая
— Послухай, Кед, — промовив Друе, пильно дивлячись на неї,— чого ти так нервуєшся? Опам’ятайся! Хіба на все це збіговисько варто звертати увагу? Чого ж ти злякалась?
— Я й сама не знаю, — відповіла Керрі.— Я, мабуть, просто нездатна грати.
Та все ж вона була вдячна йому, що він прийшов. Бачачи, як тремтять інші, вона й сама занепала духом.
— Ну, годі, годі,—повів далі Друе. — Заспокойся! Ну, чого ти злякалась? Іди і покажи їм, як треба грати! Чого тобі боятись?
Керрі трохи пожвавішала, немов наелектризована схвильованими словами комівояжера.
— Я дуже погано грала?
— Зовсім ні! Тільки трошечки більше вогню! Ти грай так, як ти мені вдома показувала. Постарайся так відкинути голівку, як учора!
Керрі пригадала, як добре в неї виходило дома. Вона старалася переконати себе, що справді зможе заграти.
— Що зараз має бути? — спитав він, заглядаючи в роль, яку вона тримала в руці.
— Сцена з Реєм, коли я відмовляю йому.
— Так от, проведи її жваво, — сказав комівояжер. — Більше вогню! Грай так, ніби тебе ніхто не обходить.
— Зараз ваш вихід, міс Маденда! — сказав розпорядник.
— О боже! — вигукнула вона.
— Та не будь же дурненька, чого ти боїшся! — заговорив знову Друе. — Та ну ж бо, веселіше! Я буду звідси стежити за тобою.
— Справді?
— Авжеж; а тепер іди. І не бійся!
Розпорядник зробив їй знак. Вона пішла, така ж розгублена, як і перше, але раптом відчула, що самовладання починає повертатись до неї. Вона згадала, що Друе дивиться на неї.
— «Рею», — мовила вона ніжно, і голос її пролунав значно спокійніше. Це була та сцена, яка сподобалася режисерові на першій репетиції.
«Вона вже не так нервується», — подумав Герствуд.
Вона провела цю сцену хоч і не так вдало, як на репетиції, але все ж краще, ніж початок. Публіка принаймні не дратувалася, слухаючи її. Інші виконавці теж підбадьорились, а тому увага глядачів уже не зосереджувалась на одній Керрі. Гра помітно поліпшилась, і можна було сподіватись, що п’єса сяк-так пройде, за винятком хіба найскладніших місць.
Керрі повернулася зі сцени збуджена, схвильована.
— Ну як? — спитала вона, звівши на Друе очі.— Цього разу краще?
— Безперечно! Ось так і треба грати. Більше життя! У цій сцені ти грала в сто разів краще, ніж перше. Ну, а тепер покажи себе. Ти ж можеш! Так, щоб усі ахнули!
— Я справді грала краще?
— Звичайно, краще. Що тепер має бути?
— Сцена на балу.
— Ну, це в тебе вийде чудово, — заявив він.
— Я не знаю, — відповіла Керрі.
— Та послухай же, — вигукнув він, — ти ж її грала для мене! Іди і заґрай так само. Грай так, ніби ти у себе в кімнаті, і коли ти проведеш цю сцену так, як удома, ти матимеш успіх! На що хочеш закладаюся, що ти матимеш успіх!
Палка і добродушна вдача комівояжера завжди робила його красномовним. Він і справді вважав, що саме ця сцена вдається Керрі найкраще, і йому хотілося, щоб вона показала себе перед публікою.
До наступного виходу він зумів зовсім розпалити Керрі, Вона почала вірити, що справді зіграла дуже добре. Вона слухала його умовляння, і в ній знову прокинулась жадоба успіху; помалу-малу до Керрі повернувся її колишній піднесений настрій.
— Я думаю, що впораюся.
— Звичайно, впораєшся! Ну ось, а тепер іди і покажи їм усім.
На сцені в цей час місіс Ван-Дем кидала жорстокі обвинувачення на адресу невинної Лаури.
Керрі слухала і почувала, як її охоплює нове, незпане почуття. Її ніздрі ледь тремтіли.
— «Суспільство, — почав актор, що грав Рея, — жахливо мститься за образу. Ви чули коли-небудь про сибірських вовків? Коли один із зграї надає, решта накидається і пожирає його. Порівняння не дуже гарне, але в суспільстві є щось вовче. Лаура наважилась його одурити, і суспільство, в якому панує облуда, жорстоко помститься за глум».
Почувши своє сценічне ім’я, Керрі здригнулась. Вона почала відчувати всю гіркоту ситуації. Її охопили почуття зневаженої, від якої всі відступилися. Вона застигла за бічною кулісою, поринувши у свої власні думки. Вона нічого не чула, тільки кров шалено бухала їй у голову.
— «Любі мої,— промовила повабно місіс Ван-Дем, — треба пильнувати своїх речей. Не можна бути спокійними за них, коли серед нас така досвідчена злодійка!»
— Ваша репліка, — сказав розпорядник над самим її вухом, але вона не почула. Вона ступнула вперед з упевненою грацією, породженою натхненням. Прекрасна й гордовита з’явилася вона перед публікою і, як того вимагала п’єса, помалу перетворилася в застигле, бліде, безпорадне створіння, коли світська юрба з презирством відсахнулася від неї.
Герствуд закліпав очима — її настрій передався йому. Гаряча хвиля щирого почуття прокотилася по всій залі до найдальших куточків. Такою є магічна дія всесильної пристрасті, здатної заполонити цілий світ.
Розпорошена увага глядачів була тепер прикута до сцени, їх почуття прокинулись.
— «Рею! Рею! Чом ви не повернетесь до неї?» — вигукує Перл.
Всі очі були звернені на Керрі, все ще сповнену гордовитої зневаги. Глядачі напружено стежили за кожним її рухом і поглядом.
Перл — місіс Морган — наблизилась до неї.
— «Ходімо додому», — промовила вона.
— «Ні,— відповіла Керрі, і її голос вперше забринів незнаною доти проникливою щирістю, — лишайтеся з ним!»
Вона показала рукою на свого коханого, ніби обвинувачуючи його в тяжкому злочині, і додала з пафосом, що вражав глибокою щирістю:
— «Він недовго страждатиме!»
Герствуд зрозумів, що перед ним щось виняткове, надзвичайне. Оплески публіки і те, що це була Керрі, ще підсилювали враження. «Яка вона прекрасна!» — думав він. Вона домоглася успіху в недосяжній для нього сфері. Яке блаженство — знати, що вона належить йому!
— Чудово! — промовив він і, охоплений раптовим поривом, підвівся і попрямував до дверей, що вели за куліси.
Коли він розшукав Керрі, вона ще була в товаристві Друе. В душі Герствуда палала бурхлива пристрасть. Він був захоплений палкою силою її гри і прагнув висловити їй своє захоплення з усією нестримністю закоханого, але тут був Друе, почуття якого до Керрі тепер теж прокинулись. Гра Керрі зачарувала його, може, ще більше, ніж Герствуда. У всякому разі, він мав змогу висловити увесь свій захват.
— Ну, знаєш, — говорив Друе, — ти грала чудово. Просто блискуче! Я так і знав! Ну яка ж ти хороша!
Очі Керрі блищали від радості.
Я справді добре грала?
— Звичайно! Ще й питає. Ти ж чула оплески.
Публіка ще досі плескала в долоні.
— Мені й самій здавалось, що я зуміла передати все так… як я це відчувала.
Саме в цю мить з’явився Герствуд. Інстинктивно він відчув, що з Друе сталася якась зміна. Він помітив, що комівояжер присунувся близенько до Керрі, і ревнощі спалахнули в його грудях. Він лютував на себе, що порадив Друе піти за куліси. Він просто ненавидів цього чоловіка, що смів зазіхати на його права. Він насилу спромігся опанувати себе настільки, щоб по-дружньому поздоровити Керрі. Для нього це була велика перемога над самим собою. В його очах промайнув навіть колишній лукавий вогник.
— Мені хочеться сказати вам, місіс Друе, — мовив він, пильно дивлячись на Керрі,— що ви чудово грали. Просто чарівно.
Керрі відповіла в тон йому:
— О, дуже вам вдячна.
— Я якраз говорив їй, — озвався Друе, радий, що володів таким скарбом, — що, по-моєму, вона грала дуже добре.
— Безперечно, — сказав Герствуд, і в його погляді Керрі прочитала більше, ніж говорили слова.
Вона засміялася щасливим сміхом.
— Якщо ви гратимете так само до кінця, то примусите всіх нас вважати, що народились актрисою.
Керрі знов усміхнулась. Вона почувала, що Герствудові зараз дуже прикро, і їй з усієї душі хотілось лишитися з ним на самоті, і водночас її дивувало, що Друе раптом так змінився. Герствуд був у такому стані, що не міг більше говорити, і, в думці кленучи Друе за кожну хвилину, проведену біля Керрі, він уклонився з грацією Фауста і вийшов, з лютою заздрістю зціпивши зуби.
- Предыдущая
- 40/111
- Следующая
