Выбери любимый жанр

Дiти пiдземелля - Короленко Владимир Галактионович - Страница 1


Изменить размер шрифта:

1

В. Г. Короленко

ДІТИ

ПІДЗЕМЕЛЛЯ

notes

1

Дiти пiдземелля - _1.jpg

Дiти пiдземелля - _2.jpg

В. Г. Короленко

ДІТИ

ПІДЗЕМЕЛЛЯ

З російської переклала

Оксана Іваненко

Художник

Віктор Глуздов

„ВЕСЕЛКА"

в08—71М

Перекладено за виданням: В. Г. Короленко,

«Дети подземеяья».

Издательство «Детская литература», Ленинград, 1969.

ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА».

Київ 1971

РОЗДІЛ І

РУЇНИ

м оя мати вмерла, коли мені було шість років. Батько,

ввесь віддавшись своєму горю, ніби зовсім забув про моє

існування. Інколи він пестив мою маленьку сестру і по-сво-

єму піклувався про неї, тому що вона була схожа трохи на

матір.

Я ж ріс, як дике деревце в полі,— ніхто особливо не тур-

бувався про мене, але ніхто й не обмежував моєї волі.

Містечко, де ми жили, називалось Княже-Вено, простіше

Княжгородок. Воно належало одному збіднілому, але гордо-

витому польському родові і нагадувало перше-ліпше з дріб-

них міст південно-західних губерній.

Якщо ви під'їжджаєте до містечка зі сходу, вам насампе-

ред впадає в очі тюрма — найкраща архітектурна прикраса

міста. Саме містечко розляглося внизу над сонними плісня-

вими ставками, і до нього доводиться спускатися пологим

шосе, загородженим традиційною заставою. Завжди сонний

солдат-інвалід ліниво підіймає шлагбаум1, і — ви в місті, хоч

відразу, може, й не помічаєте цього. Сірі паркани, пустирі

з купами різного мотлоху чергуються з підсліпуватими хат-

ками, що аж повростали в землю. Далі широкий майдан, пе-

рерізаний у різних місцях, зяє темними ворітьми єврейських

«заїжджих дворів». Казенні установи наводять сум своїми

білими стінами та казармено-рівними лініями. Дерев'яний

1 Шлагбаум — перекладина на заставах міста, що перекриває проїзд або

прохід.

міст, перекинутий через вузьку річку, крекче, здригаючись

під колесами, і хитається, як старезний дід. За мостом по-

тяглася єврейська вулиця з магазинами, крамницями, крам-

ничками та з ятками калачниць. Сморід, бруд, юрби дітей,

що повзають у вуличному поросі. Але от ще хвилина, і ви

вже за містом. Тихо шепочуть берези над могилами кладо-

вища та вітер хвилює хліб на ланах і дзвенить сумною, без-

упинною піснею в дротах придорожнього телеграфу.

Річка, через яку перекинуто згаданий міст, витікала з од-

ного ставка і впадала в інший. Отже, з півночі й півдня місто

було оточене широкими водяними просторами й багнищами.

Ставки щороку мілішали, заростали зеленню, а високі густі

комиші хвилювалися, як море, на величезних болотах. Посе-

редині одного з ставків був острів. На острові — старий на-

півзруйнований замок.

Я пам'ятаю, з яким страхом дивився я завжди на цей ве-

личний старезний будинок. Про нього ходили легенди й опо-

відання, одне від одного страшніші. Казали, що острів

насипано штучно, руками полонених турків. «На кістках

людських стоїть старе замчище»,— переказували старожили.

І моя дитяча налякана уява малювала під землею тисячі ту-

рецьких кістяків, що підтримують кістлявими руками острів

з його високими пірамідальними тополями й старим замком.

Через це, звичайно, замок здавався ще страшнішим, і навіть

у ясні дні, коли, бувало, підбадьорені світлом та гомінкими

голосами пташок, ми підходили до нього ближче, він часто

наганяв на нас напади панічного жаху, — так страшно диви-

лися на нас чорні дірки давно повибиваних шибок; у порож-

ніх залах носилося таємниче шарудіння: камінці й штукатур-

ка, відриваючись, падали вниз, викликаючи голосну луну,

і ми тікали, не оглядаючись, а за нами довго ще стояли грю-

кіт, і тупіт, і страшний регіт.

А в буряні осінні ночі, коли велетні тополі хитались і гу-

ли від вітру, що налітав з-за ставків, жах линув від старого

замку і шугав над усім містом.

На західній стороні, на горі, серед зотлілих хрестів та

запалих могил, стояла давно занедбана капличка. У ній

де-не-де провалився дах, стіни пообсипалися і, замість гуч-

ного, з високим тоном мідного дзвону, сови ночами заводили

в ній свої зловісні пісні.

Колись старий замок був даровим притулком кожному бі-

дакові без будь-яких обмежень. Все, що не знаходило собі

місця в містечку, що втратило можливість з якихось причин

платити хоча б жалюгідні гроші за покрівлю й куток

на ніч і в негоду,— все це сунуло на острів і там, серед руїн,

прихиляло свої бідолашні голівоньки, а за гостинність пла-

тило лише риском бути похованим під горами старого сміт-

тя. «Живе в замку» — цей вислів означав найгірші злидні.

Старий замок привітно приймав і покривав тимчасово зубо-

жілого писаря, і самотинних бабусь, і безрідних бродяг.

Всі ці бідолахи роздирали нутро старезного будинку,

ламали стелі і підлоги, топили печі, щось варили, чимсь хар-

чувалися — взагалі якось підтримували своє існування.

Проте надійшли дні, коли серед цього товариства, що ту-

лилося під покрівлею сивих руїн, почалися незгоди. Тоді

старий Януш, який був колись одним з дрібних службовців

графа, виклопотав собі щось подібне до звання управителя

і взявся до перетворень. Кілька днів на острові стояв такий

галас, лунали такі зойки, що часом здавалося, чи не турки

вирвалися з підземних темниць. Це Януш сортував населен-

ня руїн, відокремлюючи «добрих християн» від невідомих

людей. Коли нарешті на острові знову встановився порядок,

то виявилося, що Януш залишив у замку переважно колишню

графську челядь або нащадків цієї челяді, це все були якісьстаригани в потертих сюртуках і «чумарках» з величезними

синіми носами та сучкуватими палицями, старухи, верескливі

та бридкі, які, проте, зберегли в такому цілковитому зубо-

жінні свої капори і салопи. Всі вони складали міцно з'єдна-

ний аристократичний гурток, що одержав право визнаного

жебрацтва. Буднями ці старі ходили з молитвами на вустах

по домах заможніших городян, розносячи плітки, нарікаючи

на долю, проливаючи сльози та канючачи, а в неділю вони

довгими шерегами вишикувались біля костьолів і велично

приймали подачки в ім'я «пана Ісуса» та «панни Богоматері».

Приваблені галасом та лементом, що на той час лунали

з острова, я та кілька моїх ровесників пробилися туди і, схо-

вавшись за товстими стовбурами тополь, стежили, як Януш

на чолі цілої армії червононосих стариганів та огидних ста-

рух виганяв з замку останніх мешканців, приречених до ви-

гнання. Надходив вечір. Хмара, нависла над високими вер-

хівками тополь, вже сипала дощиком. Якісь нещасні темні

постаті, загорнувшись подертим по нікуди лахміттям, пере-

лякані, жалюгідні, засоромлені, снували по острову, наче

кроти, вигнані з нір хлопчиськами, і намагались знову шми-

гонути в якусь дірку замку. Але Януш і старі відьми з вигу-

ками та лайкою ганяли їх звідусюди, загрожуючи коцюбами,

палицями, а осторонь стояв мовчазний будочник, також з здо-

1
Перейти на страницу:
Мир литературы