Тарасові шляхи - Иваненко Оксана Дмитриевна - Страница 12
- Предыдущая
- 12/36
- Следующая
Ні, вона напевне не була з пишних панянок. Це було видно з її простенького платтячка, з легкої дешевої хустинки, що так скромно обгортала її милу голівку,—одяг звичайної віденської міщаночки. Та ні дівчина, ні хлопець не звернули ніякісінької уваги на одяг. Тарас бачив лише брови, очі, усмішку, — і раптом сам усміхнувся, щиро й радісно, і, злякавшися такого нахабного вчинку, швидко вибіг із костьолу. Отоді місто й стало зовсім іншим, і ріка, і вулиці, і пагорки навколо міста, і старовинні каплички, і церкви, і замки.
За кілька днів, у суботу, він не витримав і знову зайшов до костьолу святої Анни, Чорнобрива дівчина стояла на тому ж місці. Він недовго чекав, поки вона обернулася і пізнала, пізнала його! Це він побачив по куточках рожевих уст, що затремтіли, силкуючись не підвестися вгору — не посміхнутися. Він спалахнув, але не втік, як уперше, а достояв до кінця. Добре, що була субота, пан поїхав кудись розважатися, і Тарас був увесь вечір вільний. Він дочекався, поки всі люди, які молилися, підійшли до розп'яття, щоб покропити собі чоло святою водою. Він бачив, як і дівчина опустила тоненькі пальчики молитовне й зосереджено, та тільки повернулася від розп'яття, враз зиркнула з-під хустини в той куток, де стояв Тарас. І зовсім випадково, в цьому був переконаний Тарас, вони вийшли разом з церкви. Дівчина заговорила з ним — Тарас ніколи не насмілився б заговорити першим.
Її звали Дзюнею, Дзюнею Гусиковською. Вона була швачкою, і була трохи старшою віком за Тараса. Про все це вона швидко розказала по-польськи, бо була полькою, і дуже сміялася, як Тарас перекручує польські слова—хоча, живучи вже два роки у Вільно, їздячи з паном у інші польські міста, він уже розумів досить добре польську мову. Але називав він її не Дзюнею, а Дунею.
Про що вони говорили? Хіба можна про це розповісти? Власне, ні про що. Взагалі говорила Дзюня, а Тарас слухав її милий голосок, немов якусь небесну музику.
Про це знайомство він не розказував, звичайно, нікому, але вони бачилися кілька разів. Правда, не часто і ненадовго, і це були Великодні свята для Тараса.
Тарас відчув—там, за стінами панського будинку, за стінами його кріпацької неволі, вирує життя вільне, привабливе. Наче подих весняного вітру, його донесла раптом молоденька весела чорнобривка Дуня, простенька швачка з передмістя. Вона була письменною, читала книжки, вона бувала серед молоді ремісничих цехів; до неї, такої гарненької, залицялися студенти, і, не знаючи, що це і відкіля йде, Дуня й собі наспівувала, сидячи з Тарасом на березі Вілії:
- До гурту, лави молодих... (3 оди Адама Міцкєвича)
Вона ж бо дихала тим повітрям, яким дихала молодь Польщі, серед якої вже лунали запальні слова поезії Адама Міцкєвича.
Це ж у Вільно, кілька років тому, Міцкєвич учився в університеті, там був заснований таємний гурток революційної молоді «Філарети». Молодь мріяла про відродження Польщі, про визволення її з-під гніту самодержавного російського імператора.
Якось увечері Тарас чекав на Дуню в темному куточку площі коло капели Остробрамської богоматері.
«А може, вона не прийде? — майнула думка, і тоскно і страшно зробилось на серці.—Вона вільна весела дівчина, а я—безправний, обідраний кріпак. Що може бути спільного-між нами? Чому я кріпак? Хто зробив так, що стільки людей перед панами гнуть шиї, обливаючись кривавим потом?».
Що перед ним попереду? Він мріє малювати. Ну, що ж, буде панським художником, в панській владі буде весь його хист і талант—і він ніколи не зможе вільно, не потай, як тепер, іти поряд з Дунею. Його кріпацька неволя—непереможний мур між ними. Ні, вона не прийде більше до нього. Вона так, пожартувала трохи, та й годі.
Все нижче опускалася його голова, і він у розпачі кусав губи. Як йому хотілося її побачити! Адже з тих часів, як відірвали його від рідних місць, від сестер—ні від кого ніколи ні ласкавого слова, ні привіту. «Як перекотиполе,—подумав Тарас,— жене вітер». Але раптом на плечі відчув легкий приторк маленької руки.
- До гурту, лави молодих!—почув він веселий шепіт. Вона прийшла, прийшла. Це її любима пісня.
- Дочекався? Не сердишся? А у мене які подарунки для тебе, яке цікаве! Ні, до церкви я зараз не піду, ходім, ходім, прошу, подалі, отим завулочком, до Вілії, на наше місце, я щось покажу тобі.
Вона завжди говорила швидко-швидко, і для Тараса було насолодою слухати її голосок.
«Чого вона така ласкава до мене?—не раз думав Тарас,—коло неї ж вільні учені хлопці—а я що?»
«Чому я така ласкава до нього?» інколи думала і Дзюня. Ах, їй було байдуже, що він кріпак, що він обідраний, що він нічого не має, крім своїх сірих очей, які дивляться на неї, як люди дивляться в костьолі на Мадонну. Оце її, мабуть, і полонило—його очі, його сумні пісні, вся його душа, повна безмежної любові до неї. Він ладен стати навколішки і молитися на неї, а хіба ж так ставляться до неї всі знайомі, веселі й жартівливі хлопці?
- Прошу, Тарасе, сядьмо тут, я щось маю подарувати—закрий очі!
Тарас слухняно з блаженним виглядом закрив очі і раптом відчув у руках якусь матерію.
— Це я тобі сорочку пошила. Еге ж, щоб на свята надів. Ну, що ж, тепер одкрий очі. Тепер, навпаки, широко одкрий очі. Я покажу тобі щось цікаве. Тільки присягнися, що нікому не скажеш.
Тарас широко одкрив очі, ніжно притуляючи до грудей дешеву полотняну сорочку.
- Не мни! — хазяйновито мовила Дзюня.— Я її добре випрасувала, а тобі ж ніде буде її прасувати.
Тарас, як щось дорогоцінне, поклав подарунок за пазуху, не знаходячи й слів, але Дзюні слова про це були зовсім не потрібні, вона сама чи не більше за нього була щиро щаслива з свого подарунка.
- А тепер дивись і читай,—вона вийняла з кишеньки зім'ятий клаптик паперу, дрібно списаний. — Це мені один студент дав прочитати,—зашепотіла вона,—і я так захотіла тобі показати. Отакі папірці зараз розкидають, щоб люди читали, але їх треба потайки читати, бо за них у в'язницю можуть посадити. — І вона почала читати польською мовою: — «Ви, що страждаєте в залізних кайданах самодержавства, зігнуті під тяжким і ганебним ярмом рабства, повстаньте з нами, росіяни».
- Що це таке?—схопив Тарас Дзюню за руку.
- Це повстанці до росіян звертаються, так мені той студент сказав!—пояснила вона впевнено.—Це проти царя Миколи вашого.
Ураз майнули в голові Тараса оповідання старого діда Івана про гайдамацькі повстання за волю.
— Читай, читай далі!
І Дзюня прочитала натхненно, як присягу, листівку від першого слова до останнього.
- Як добре!—мрійно сказала вона.—Певне є на світі такі сміливці, що не бояться ні жандармів, ні в'язниць. Я спитаю у того студента, який дав мені цей папірець, де ж вони є, ці повстанці.
Вона говорила просто й спокійно, не розуміючи всієї важливості цієї справи, а у Тараса все загорілося всередині.
- Спитай його, Дунечко, про все спитай і ще принеси почитати.
- Ну, звичайно, а зараз мені час бігти, мені ще треба сукню одній панночці дошивати. Я аж у неділю буду в костьолі, бо зараз дуже ніколи.
Тарас схвильований повертався додому. Він не знав, що тепер, перед 1830 роком, не тільки в старовинному місті преславному Вільно в гуртках молоді почувалося наближення бурі, а і в усій Польщі.
Почував його і пан Тараса, лейб-гвардії полковник Павло Васильович Енгельгардт. Він сидів насупившися в кабінеті і наказав нікому не заходити. Щойно він повернувся від губернатора. Повстання неминуче, і треба негайно вирішити, що робити: чи лишитися тут і ризикувати бути вбитим повстанцями, а коли й урятуватися, то викликати до себе підозру імператора, чи вже заздалегідь тікати до Петербурга.
Пан Енгельгардт вирішив зробити друге і не зволікав з від'їздом. Поїхав порожнем, без майна, без челяді.
Тарас тільки зрадів, що пан не взяв його. Він ходив, як п'яний, зачарований своєю несподіваною першою любов'ю. Протягом цілого тижня він міркував лише, як вирватися в неділю до костьолу і побачити Дуню, яка розповість йому новини і свого власного немудрованого життя і всього свого передмістя і, може, знову принесе йому на клаптику паперу ці надзвичайні заклики, які перевертають усю душу.
- Предыдущая
- 12/36
- Следующая
