Выбери любимый жанр

Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 20

Изменить размер шрифта:

Узявши кошика, Рибохвостик пішла збирати глід. З кожним днем вона все далі відходила від Бездоріжнього, орієнтуючись по морському березі й горах. Але сьогодні дівчина, задумавшись, забрела аж до Задоріжнього, біля якого зустріла інших збиральниць ягід. Деяких дівчат вона пам’ятала ще з ярмарку. Гуртом вони рушили до Великого Доріжнього. Останніми днями всі долиняни намагалися триматись якнайближче до цього поселення.

Дорогою дівчата обривали ягоди й розпитували Рибохвостика, як вона вперше зустрілася з чужоземцем Морфідом. Моряна повагом і вже вкотре розповідала і про цей епізод, і про те, як увечері після загальних зборів Морфід особисто подякував їй за порятунок, і про те, що він дуже ввічливий, мужній, сильний і розумний, а також справедливий і добрий. Задоріжанки вважали Морфіда просто ідеальним чоловіком, і майже всі потайки зітхали за ним у своїх дівочих мріях.

Врешті збиральниці зайшли в густі зарості сизого глоду й смачнючої жовтої аличі. Дівчата розбрелися хто куди, розмови стихли. Рибохвостик давно наповнила свій кошик, тому залишила його внизу й подряпалась на стару аличу, щоб поласувати найстиглішими сливами. Вже сидячи на найвищій гілці, вона раптом відчула запах диму. Обернувшись, Моряна побачила за сотню метрів від заростей стовп майже чорного диму, що вертикально піднімався з вершини невеликого пагорба. Біля вогнища стояв у своєму чорному плащі Морфід і дивився в напрямку південних лісів. Раптом він жбурнув щось у вогонь. Угору звилися червоні клуби, що аж пашіли жаром. За мить дим знову став сіро-чорним, а над пагорбом зависла невелика червонувата хмарка. Морфід постояв ще кілька хвилин і рушив через степ до Дороги.

Рибохвостик, хоч як напружувала уяву, не змогла пояснити для себе диво, що його вчинив із багаттям Морфід. Мабуть, дії чужоземця вмотивовані такою хитрою й глибокою мудрістю, що звичайним доріжанам їх не зрозуміти.

З кожним днем долину Єдиної Дороги охоплював дедалі більший неспокій. Майже всі чоловіки гарячково копали підземелля для фортеці, замість працювати на полях. Кілька десятків нижньодоріжан розробляли рудники й виплавляли залізо, з якого ковалі відразу кували зброю. Вечорами Морфід формував із доріжан окремі загони й навчав їх володіти зброєю. Жінки мовчки вели господарство, взявши на себе більшість чоловічих обов’язків. Часто спалахували сварки, бо всі були замучені.

І всі жили у постійному страху, що ось-ось прийде дикунська орда й знесе з лиця землі рідну долину. Тому працювали понад силу, не шкодуючи себе, поспішаючи, слухаючись у всьому чужоземця, який володів справді великими знаннями у різних галузях: від руху зірок — до виплавки металів.

Чисторос разом із верхньодоріжанами тесав і возив каміння з гір до місця, де мала вирости фортеця. Коней для перевезень кам’яних блоків не вистачало, тому доріжани впрягалися у візки самі. Робота була пекельна, часто хотілося все кинути й хоча б один день відпочити. Але в таких випадках завжди з’являвся Морфід, хвалив, підбадьорював, і його слова ставили змучених доріжан на ноги й додавали їм сил.

Одного разу, тягнучи візок із кам’яною брилою, Болітник посковзнувся на гладкій бруківці й упав, обдерши лікоть до крові. Ялівець Травник, батько Рути, зупинився, допоміг хлопцеві звестися й оглянув його подряпину.

— О, хлопче, тобі треба промити рану, в неї набилося повно бруду. Отут, за видолинком, є джерело з чистою й цілющою водою. Іди, іди, помий у ній руку, й подряпина швидко затягнеться!

— А як же ви?

— То не так далеко, трохи потягну сам, а потім ти мене наздоженеш. По Дорозі тягнути ж легше, ніж по стежці.

— Я швидко повернусь, — Болітник гайнув помежи трави до джерельця, радіючи з нагоди розім’яти ноги.

Добігши до невеликої впадини, оточеної валунами, хлопець почув голоси. Один із них — звучний і впевнений — звісно ж, належав чужоземцеві. Але хто це говорить тремтливим шепотом?

Обійшовши кілька врослих у землю каменюк, Чисторос побачив джерело. Вода сочилася в невелику кам’яну чашу, в якій спокійно міг лежати доріжанин. Морфід сидів у воді, спершись плечима до стінки чаші. Його одяг безладно розкиданий навколо джерела. Біля Морфіда, спиною до Чистороса, стояла дівчина і щось тихенько говорила заземельцеві.

Побачене обурило хлопця. Як можна купатися в джерелі, звідки люди беруть воду?! І як можна сидіти майже голим перед дівчиною, яка тобі навіть не дружина?.. Це ж великий навмисний гріх!

— Ми ж цілувалися, пам’ятаєш? — говорив Морфід, беручи дівчину за руку. Вона у відповідь кивнула головою.

— І тобі ж сподобалось?

Вона знову кивнула.

— Тобі подобалось, коли я обіймав тебе, торкався твого тіла під блузкою, правда?

— Так, подобалось. Але цього не можна робити, поки не поберешся із чоловіком перед людьми й Небесним Богом, інакше це гріх, — зібралася з духом незнайомка.

— Яка різниця, ми ж обов’язково поберемось. А тепер роздягайся й залазь до мене. Навіщо так довго чекати? — він схопив дівчину за талію, почав її лоскотати, а потім стягнув одягненою у воду.

Дівчина почала сміятись, а потім, упавши в чашу джерела, скрикнула й підвелась. Мокрий одяг обліпив її струнке принадне тіло, підкреслюючи невеликі повні груди, плаский живіт, довгі ноги. І тут Чисторос упізнав дівчину — Рута! У грудях диким полум’ям вибухнули ревність і огида. За мить він навчився ненавидіти чужоземця так сильно, що готовий був… готовий навіть убити його. Весь світ навколо запалав, захитався. Як це могло статися?! Чому?! Жодна доріжанка не дозволяла собі такого. Вони обоє занапастили себе, збезчестили дароване Богом і природою багатство, зруйнувавши свою чистоту, насміявшись над нею!

Морфід поклав Руту біля себе, цілуючи її щоки, губи і плечі, повільно знімаючи з неї мокрий одяг і не помічаючи, що за ним стежать. Або, може, просто не переймався цим?..

Чисторос зірвався з місця й кинувся бігти навмання — через горби, трави, чагарники і каміння. Все в очах мигтіло, пекучі думки розривали голову.

Чому Рута не звернула уваги на того, хто врятував її від змія, чому отак бездумно полюбила чужоземця? Так, він красивий і мужній, але ж чужий, чужий!

Нога зачепилась за жмут трави, і хлопець упав у духмяне ложе степу.

…Так він пролежав до вечора — то плачучи і стогнучи, то завмираючи й намагаючись забути про те, що бачив, провалюючись то в крижані, то розплавлені від жару нетрі диких ревнощів.

Коли сонце зарожевіло на заході, Болітникові стало соромно за себе. Перше потрясіння минуло. Багаття у грудях перетворилося на криваве вугілля.

“Мабуть, я до безтями закохався в цю красуню, Руту, — міркував Чисторос. — Якщо охолонути й подивитися на все з іншого боку, як це часто радить Ліводверник, то їхня поведінка не така вже й ганебна, як здалося спочатку. Очевидно, Морфід справді незабаром одружиться з Рутою, тому й дозволив собі цілуватися з нею. Вони ж, мабуть, тільки цілувалися. Так роблять усі молоді доріжанки, підбираючи собі пару. Цілувалися, обнімалися — і все. Більше нічого!

А тобі, Чисторосе, так образливо зовсім не тому, що Морфід із Рутою чинили неподобство. Ні. Просто твоя кохана виявилась недоступною для тебе, вона злегковажила тобою, навіть не зауваживши твого почуття. Ну й дурний ти, Чисторосе! Через якусь маячню, що сам собі навіяв, ти кинув роботу, згаяв цілий день. Хіба так має поводитись порядний доріжанин, навіть якщо йому й не пощастило в коханні?..”

Отак картаючи себе, Болітник побрів додому.

Вечорами жителі Малого Доріжнього збиралися на лаві під селищним дубом, щоб поговорити, почути останні новини й вислухати думки інших. Хоч такі посиденьки ставали дедалі коротшими, кожен намагався знайти десять-двадцять хвилин для спілкування.

Коли Чисторос із дядьком Гороломом нарешті вибралися до дуба, на лаві під різьбленим листям уже сиділи брати Верескові, Яблучна Горпа з дочкою та її сестра Ожинна Горпа, що жила по сусідству з Болітниками. Праводверник, лускаючи гарбузове насіння, сперечався з іншими про фортецю й новий лад у долині.

Перейти на страницу:

Вы читаете книгу

Долина Єдиної Дороги

Микітчак Тарас Ігорович

Наши партнеры