Выбери любимый жанр

Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 2


Изменить размер шрифта:

2

Болітник пройшов під першими арками лапатих вільхових гілок, що нависали з обох боків стежки, й занурився углиб болота Журавлиного лісу. Десь далеко в лісі тенькала якась пташина, час від часу в очеретах тихо сплескувала вода, але з озера не долинало жодного звуку. Не було чути ні крякання качок, ні реву бугайчика, ні співу очеретянок — з озера віяло моторошною тишею, яка насторожувала й бентежила.

Стежка враз розплелась між купинами ситнику й осоки на ледь помітні путівці, що вели в різні кінці болота. Низький аїр змінили шумливі очерети й коренастий рогіз. За ними стояв туман, закриваючи собою озеро й небо над ним. Ніхто не знав, чому вже багато-багато років він нікуди звідси не йде; сам Болітник не пам’ятав, щоб туману тут не було.

Нарешті навколо зачервоніли маленькі іскорки — журавлина. Таких рясних ягід він також не пам’ятав.

Тихий низький стогін долинув з озера, й по травах пробіг вітерець. Десь зірвалася перелякана птаха. Хлопець зупинився й повернувся до очеретів. Що це було? По шкірі пробігли мурашки. Спочатку здалося, ніби то пролунав розпачливий стогін величезного звіра, який залишився сам-один на цілому світі. Потім, коли від серця трохи відлягло, Болітник вирішив, що це болотні гази вирвалися на поверхню, й почав збирати грабельками ягоди. Але настороженість не минала. Йому здавалось, що ось-ось щось страшне і хиже виповзе зі стіни туману й без шуму, без найменшого звуку сягне до нього, щоб доторкнутися холодним і слизьким тілом до спини. Одначе дивних звуків з озера вже не було, й малодоріжанин помалу заспокоївся.

За годину хлопець назбирав майже повний кошик. Покидати болото йому не хотілося — хоч воно останнім часом і змінилося, та своєї привабливості не втратило. Може, нарвати трохи пагонів багна для напою здоров’я, який щоосені готує мама?..

Болітник рушив до пагорба на косі, що врізалася між лісовим болотом і озером. На його вершині росли старі вільхи, малина й ожина, а по вологих схилах острівцями розбрелося багно. Щойно він опинився нагорі, як болотом знову проповз важкий стогін, переливаючись люттю й якоюсь незбагненною древньою силою. Негучний і протяжний — його відчуваєш швидше шкірою й нутром, ніж сприймаєш на слух. І звук цей належав не торфовим глибинам, не звірам чи природним стихіям, а чомусь величезному, чужому, небаченому досі. Здавалось, це озеро враз ожило й застогнало від якогось страшного горя. Болітник приріс до сірого стовбура вільхи, не маючи сил поворухнутись. Стогін схопив його з-під землі невидимим руками й намертво прикував до цього місця.

А туман перед ним жив, ворушився над водою, проповзав поміж жорсткі стебла трави, накочувався хвилею на невисокі багнові хащі й окремими рукавами добирався до вільхового коріння. Ось біла рука з болотяної мряки потяглася до обличчя доріжанина. Вологі краплі лягли на гарячу шкіру обличчя, покотились по щоках, затекли за комір. Руки туману розливались парою поміж деревами, переповзали через вершину коси й спадали повільними потоками в лісове болото. Усе навколо завмерло, навіть очерет перестав шелестіти. Природа наче затримала дихання в очікуванні нового стогону, який знову пронизає все навколо. Можливо, саме ці звуки долинали з глибин лісових нетрів, хоч усім вони здавалися далеким-далеким гулом…

Болітник зробив крок ватяними ногами в бік лісу, але щось змусило його озирнутись. Він побачив Його — величезну темно-сіру тінь, що з’явилась над озером. Істота була такою великою, що її тіло проглядалося навіть крізь товщу туманного марева. Болітнику здалося, що цей велет пильно дивиться на нього, хоч у сірій плямі неможливо було щось розрізнити. Через кілька секунд тінь зникла, лиш вода заплюскотіла і хвильками покотилася до берега.

Страх умить прогнав заціпеніння, й доріжанин кинувся бігти. По дорозі перечепився й зарився носом у м’яку подушку моху. Піднявшись, Болітник зупинився аж перед горбами, що розмежовували луки й верескові простори. Напруга в грудях спала. Йому раптом стало соромно за цей дикий страх. Таємнича тінь у тумані здалася марою, згустком вологи, а стогін — звичайним звуком боліт. Можливо, це горби так заспокоїли його? Між їхніми могутніми схилами було як ніколи затишно.

Дорогою до Малого Доріжнього Болітник розмірковував про істоту, яка примарилася йому в тумані. Якщо вона справді там є, то звідки прийшла і чому зупинилася в озері? З одного боку, хлопцеві хотілося розпитати про все Ліводверника чи Яблучну Горпу, а з іншого — він соромився розповідати про свій страх і про те, як дременув з вільхової коси й пробіг аж до горбів. Можливо, хтось іще бачив туманного велета або ж чув його стогони?.. Хай він першим заведе про це мову, а тоді вже Болітник підтримає її й підтвердить, що теж бачив і чув цю істоту.

Цікаво, чи це бува не казки повертаються?..

2

Мале Доріжнє називалося так тому, що було найменшим поселенням у цілій долині — всього шість обійсть. Якщо йти до нього від Журавлиного лісу, то спочатку бачиш невеликий горбок, перед ним тополі, а вже за ними, ніби з-під землі, вигулькують тини й хатини. Тополі ростуть уздовж самої стежки, захищаючи поселення від частих дощів і граду. Вони приходять від ріки або з моря і деколи можуть побити врожай на Горпиному городі. Хата й обійстя Яблучної Горпи височіють поодаль на горбочку. Проходячи повз їхній тин, Болітник зазирнув на подвір’я й побачив стару Горпу. Вона сиділа біля хати, опираючись на свою палицю, і щось повчала свою тридцятилітню доньку. Яблучна була дуже мудрою жінкою. Обоє Горп весело помахали руками, побачивши хлопця, а Сунична, донька Яблучної, ще й запитала:

— Ну, як журавлина, Чисторосе? Чому кошик не повен? Ти ж завжди приносив з верхом!?..

— Впав і трохи порозсипалось, — зізнався Чисторос Болітник і пішов далі стежкою між Горпиним і Вересковим плотом. З великого сімейства Праводверника Верескового надворі не було нікого, та це зовсім не засмутило хлопця. Сини Праводверника та й сам старий часто брали на кпини усіх, хто йшов повз їхню хату. Цю родину Болітник відверто недолюблював, хоча у них була величезна чеснота — найбільший у Малому Доріжньому сад із найкращими яблуками. Навіть Горпині яблуні не давали таких солодких, духмяних і соковитих плодів, як у Верескових.

Обійшовши обійстя Стана, Горпиного сина, й загальну криницю, Болітник пройшов на своє подвір’я. Тут його вже чекав менший братик Гіп. Вистрибнувши на лавку й сягнувши до кошика за братовою спиною, малий схопив жменю ягід і помчав хвалитися до тітки Вілени, маминої сестри, що жила по сусідству.

Не знімаючи вантажу, Болітник сів на лавку, яку минулого року самотужки вирізав із товстого сливового стовбура. Кошик сперся на стіну будинку, лямки перестали врізатися в плечі — приємна втома заволоділа тілом.

Перед дверима пишно квітували маки, схожі на живе полум’я. Зеленим тином оббігав їх гірський самшит, принесений колись із Верхнього Доріжнього, а по напівземляному даху будиночка вилася хвилями золота жимолость, яскравішим від якої було хіба що сонце.

Тиша і домашній спокій… Болітник завжди поспішав до нього зі своїх подорожей, і чим довше його не було вдома, тим більше радів він своєму поверненню. І квіти, й посипані червоною битою цеглою доріжки, і кам’яна огорожа з дерев’яними воротами — усе це було його маленьким заповітним світом, куди він приносив враження ззовні й переживав їх знову і знову за якоюсь роботою чи відпочиваючи.

Сонечко й приємний вітерець швидко повернули Чисторосові сили. Досить висиджувати, треба зайти в дім і перебирати журавлину.

Не встиг Болітник впоратися і з половиною кошика, як повернулася з поля мама. Кинувши на стіл в’язанку часнику, Зілена підійшла до сина:

— Втомився?

— Я вже відпочив, — хлопець витер носа рукою, пофарбувавши його журавлиним соком.

— Ти ходив аж на болото?

— Журавлина ж тільки там росте. А що таке?

— Більше не мандруй такими далекими світами. Доріжани кажуть, що сьогодні ліси знову гуділи. Ти не чув гулу?

— Ні, — не задумуючись відповів хлопець. Як-не-як це була правда, бо гулу з лісів він справді не чув, а лякати маму розповіддю про туманне чудовисько Болітнику зовсім не хотілося. Мама й так надто обережна і завжди за все переживає. — Як там на полі? Лобода, мабуть, вже перемогла нашу кукурудзу?..

2
Перейти на страницу:
Мир литературы