Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 17
- Предыдущая
- 17/78
- Следующая
17
— Чужинець може й бути отією зміною, яка зруйнує мирне життя в нашій долині, — Ліводверник хмикнув у вуса й відкинув сиве пасмо з очей. Вони з Чисторосом укотре йшли провідувати хворого.
— Думаю, цей поранений чоловік дасть нам ключі до багатьох таємниць. Він відкриє нам і нашому народові безліч істин, до яких ми самі йшли б дуже довго, — Чисторос часто уявляв собі, що скаже мандрівник, коли отямиться. Мабуть, це будуть слова подяки.
— А я думаю, що цим ключем ми відкриємо двері не лише до таємниць, а й до купи різних бід і несподіванок, які змінять для нас світ.
— Хіба це погано, коли хтось відкриє для нас світ заново?
— Набагато краще, якби ми самі відкрили цей світ, інакше перший, хто розповість про нього, змусить нас бачити все його очима.
Серед степу, де-не-де посмугованого латками городів, піднялися горбиками дахи Великого Доріжнього. Єдина Дорога перед поселенням ховалась у хвилястій трав’яній рівнині. Ліводверник і Чисторос ішли через степ навпростець, щоб зекономити час.
Щойно вони вийшли на кремову бруківку, як від поселення до них побігло кілька людей.
— Ліводвернику і Чисторосе! — закричали, підбігаючи, великодоріжани. — Чужинець вже отямився й чекає на вас.
— От тобі й сюрприз! — вигукнув Вересковий і майже побіг до поселення.
Чужинець чекав на свого рятівника, сидячи на лавці під стіною Арнічиної хатинки. З появою малодоріжан у його очах засвітився жвавий вогник. Мабуть, він не таким уявляв собі хлопця, який підібрав його. Біля Морфіда стояв Вогнегрив, здіймаючись над господарем як гора. Здавалося, це чорний смерч втілився в коня, а вогняна грива із кожним помахом його голови нагадувала десятки блискавок. Тому перший погляд падав на тварину, а не на її господаря.
Чужинець підвівся і простягнув руку назустріч малодоріжанам. Чисторос зупинився перед ним і боязко потиснув простягнуту долоню. Тепер цей смаглявий чоловік ще сильніше вразив уяву юнака. Щось у ньому було надприродне: його погляд без перешкод проникав у душу, легко докопувався до найпотаємніших глибин свідомості; гордівливість осанки, яку навіть страшні рани не змогли зламати; жорстка краса — все це додавало незнайомцю величі, здавалося, це саме про нього складались легенди, саме такі, як він, творять подвиги, які запам’ятовує історія. Водночас ця велич лякала й насторожувала, бо в цьому чоловікові було аж надто багато незвичного й чужого.
— Я хотів подякувати тобі, Чисторосе, за твою доброту й сміливість, — голос у нього владний, але водночас м’який.
Болітник знітився й промимрив щось незрозуміле у відповідь, розглядаючи пил під своїми ногами. Мабуть, це великодоріжани розповіли чужинцю про нього, раз цей чоловік відразу впізнав свого благодійника.
— Якби я був у себе вдома, то запросив би вас погостювати у мене, а зараз можу хіба що зловживати гостинністю бабусі Арніки.
Вони зайшли до хати, сіли у вітальні. Господиня поставила на стіл старого міцного верескляку, сирні кульки і в’ялену рибу. Потім хапнулася й заспішила до сусідів, залишивши пораненого з гостями наодинці.
Чужинець цікавився жителями долини, їхніми віруванням, звичаями, устроєм їхнього суспільства. Відповідав переважно Ліводверник, намагаючись говорити чесно, але оминаючи багато речей, яких, на його думку, чужинцеві не слід було відразу знати.
У мові Морфіда відчувався гострий розум, а лукаві бісики у глибоких очах виказували, що й він інколи хитрує. Особливо заземельця зацікавили розповіді про Єдиного Небесного Бога й обожування Дороги, що пролягала через долину.
— Небесний Бог? Мій народ також вважає Небесну Істинність найвищою силою, а себе вважає прямими нащадками Небесного Правителя, — ці слова Морфід промовив піднесено, а його обличчя аж просяяло.
— Справді? А де живе твій народ? Розкажи про свій край, про його жителів і їхні звичаї, адже ми ніколи навіть не підозрювали, що існують інші народи за межами долини! — попросив Ліводверник.
— Гадаю, моя розповідь буде цікавою для всіх жителів вашої долини. Завтра зранку я хотів поговорити з вашим народом на базарній площі Великого Доріжнього. Зможете оповістити про це доріжан усіх поселень?
— Зможемо, але краще почати оповідь в обід, щоб усі встигли прийти.
На тому й розпрощалися.
Дорогою додому Ліводверника мучили сумніви й погані передчуття. Хоч за натурою він, як і решта доріжан, був прямим і простодушним, та тепер шкодував про свою щирість. Адже Морфід уже знав про Долину Єдиної Дороги майже все, що хотів, а про себе так нічого й не розповів.
Чисторос натомість мало не літав, впиваючись тим, що саме він знайшов цього дивовижного чоловіка, і що завтра йому відкриється багато цікавих речей. Його аж розпирало від гордості й захоплення. Останні події вирізнили його з-поміж інших однолітків, і вся долина знала про Чистороса Болітника з Малого Доріжнього. Він прославився!
Завтра Морфід відкриє для народу долини двері в інший світ. Якщо цей заземелець потрапив сюди, то, може, колись і доріжани зможуть відвідати його батьківщину. От тільки рани, які отримав Морфід дорогою в долину, неабияк насторожували.
18
До обіду весь ярмарковий майдан Великого Доріжнього залило живе барвисте море доріжан. Щохвилини підходили нові й нові паломники. Усі хотіли бачити жителя Заземелля й вислухати його розповідь. Подвір’я навколо площі теж заповнили доріжани, діти вмостилися на нижніх гілках селищного дуба, з десяток доріжан стояли на верхній площадці вежі вістуна. Усі чекали на винуватця масових зборів, але він не поспішав.
Найближче до помосту стояли старійшини, які вже вдруге за такий короткий проміжок часу змогли побачити один одного й неофіційно обговорити останні приголомшливі події. Збоку від них стояли Рибохвостик і Чисторос з родинами. Рибохвостик косилася на Чистороса, а той розглядав селище. Тут теж жили його родичі, до яких він доволі часто заходив у гості, але йому було цікаво ще раз роздивитися Небесний храм, вежу, площу.
Велике Доріжнє, що на заході прилягало до Єдиної Дороги, — друге за величиною після Доріжнього. Тут було аж 18 обійсть, які колом оточували селищну площу. Зі східного боку височів на пагорбі прекрасний овальний храм. До нього вели сходи, викладені з круглих кам’яних плит. Бічні колони переходили з протилежного від входу боку в суцільну стіну. І стіна, й колони тримали на собі дах з великим і також овальним отвором. Кілька малих колон на даху й три великі на землі за стіною підтримували над храмом горизонтальне розірване коло, складене з окремих плит білого мармуру, який добували на схилах гір біля моря. Роз’єднані кінці кола занурювались у темно-синю сферичну брилу напівпрозорого Нічного Яйця, яке кілька десятків років тому скотилося з гір і лежало на рівнині валуном. Його знайшли верхньодоріжани й витесали з нього ідеальну сферу, яку подарували Великому Доріжньому на відкриття храму. На цій кам’яній прикрасі вирізьблено імена й прізвища усіх жителів цього поселення з часу зведення їхнього храму.
Південніше від храмового пагорба з рівнини випинаються два невеликі горбики. З одного ніби виростають дві доріжанські хатки, а з іншого олівцем цілиться в небо вежа Хмарогляда Травника.
Тут поміж натовп Чисторос побачив Руту. На мить йому здалося, що це діамант засяяв поміж річкової гальки. Серце закалатало швидше. Її сумні очі цього разу світилися небаченим досі захопленням. Хлопець глянув туди, куди був спрямований її погляд, — на поміст для музик саме виходив заземелець. Шум на площі відразу стих. Тільки доріжани, що стояли скраю, перепитували сусідів, що ж діється на майдані.
Морфід підняв руку, просячи уваги. Це було зайвим — усі й так не зводили з нього очей.
— Мешканці долини, доріжанський народе! Найперше хочу подякувати за гостинність і вашу прихильність, за те, що ви не полишили мене помирати від ран, а підібрали й зцілили. Ваша знахарка Арніка не має собі рівних у лікуванні. До неї можуть прирівнятися хіба що знамениті чаклуни чи силовладці з інших країн, — він легко й невимушено вклонився на знак подяки. Натовп закивав головами, схвалюючи його слова.
- Предыдущая
- 17/78
- Следующая
