Сіддхартха - Гессе Герман - Страница 12
- Предыдущая
- 12/24
- Следующая
Та знов і знов приходив Сіддхартха до чарівної Камали, осягав мистецтво кохати, сцовідував культ утіх, в якому мало ще просто давати й брати, розмовляв із своєю навчителькою, учився в неї, давав їй поради, слухавсь її порад. Камала розуміла Сіддхартху краще, ніж колись його розумів Говінда, вона була схожа на Сіддхартху більше.
Якось він сказав Камалі:
— Ти — як я, ти не така, як більшість людей. Ти — Камала, ніщо інше, і в тобі — тиша і спокій, куди ти будь-коли можеш ступити і бути там у себе вдома,— так само, як це можу зробити я. Мало хто має це, а можуть же мати всі.
— Не всі люди розумні,— промовила Камала.
— Та ні,— відказав Сіддхартха,— річ не в тім. Камасвамі такий самий розумний, як я, а от спокою він у собі не має. Зате інші люди, що в них глузду, як у малих дітей,— мають. Більшість людей, Камало,— мов той листок, що зірвався з дерева. І летить він за вітром, і крутиться, і, гойднувшись, лягає на землю. А ще інші люди — їх менше — мов зорі, що линуть своїм шляхом, і вітер до них не дістає, і їхній закон та шлях — у них самих. З-поміж усіх учених людей та саман — а я знав їх багато — був і один такий Досконалий. Не забуду його повік. Це — той Гаутама, Величний, що проповідує своє вчення. Тисячі учнів щодня його слухають, проте всі вони — листя, що падає з дерева. У собі вони вчення й закону не мають.
Камала звела на Сіддхартху очі, всміхнулась.
— Знов ти про нього,— сказала вона.— Знов у тебе саманські думки?
Сіддхартха нічого не відповів, і вони віддалися любовній грі — одній з тридцяти чи сорока різних ігор, що їх знала Камала. Тіло в неї було пружке, як у ягуара чи як лук у мисливця; тому, хто вчився у неї кохати, відкривалось багато втіх і таємниць. Довго гралась вона з Сіддхартхою, довго зваблювала його і відтручувала, збуджувала й стискала в обіймах, утішалася його зграбністю, поки й здолала, і він знеможено вгомонився обіч.
Схилившися над Сіддхартхою, гетера довго дивилась йому в обличчя, у стомлені очі.
— Ти — найкращий з коханців, яких я знала,— замислено промовила вона.— Ти дужчий від решти, гнучкіший і поступливіший. Добре опанував ти моє мистецтво, Сіддхартхо. Колись, як я стану старшою, мені хотілося б мати від тебе дитину. Але все ж таки, любий, ти зостався саманою, все ж таки ти мене не кохаєш. Ти не кохаєш нікого. Хіба це не так?
— Мабуть, що так,— стомлено мовив Сіддхартха.— Я такий, як і ти. Ти теж не кохаєш, а то хіба стало б кохання для тебе мистецтвом? Такі люди, як ти і я, певно, не можуть кохати. А от звичайні — можуть. Ось у чім їхня таїна.
САНСАРА
Довго жив Сіддхартха життям світу й утіх, хоч до цього життя й не належав. Його почування, які він умертвляв у собі в палючі роки саманства, прокинулись ізнов. Сіддхартха спізнав багатства, спізнав насолод, спізнав влади; і все ж таки в серці він довго ще був саманою, і Камала, розумниця, слушно про це здогадалася. Життям його завжди керувало уміння думати, чекати і постувати; люди світу, звичайні люди, були йому все ще чужі, як чужий був і він їм.
Роки минали, а Сіддхартха, заколисаний безтурботним життям, їхнього плину майже не відчував. Він став багатим, давно вже мав власний будинок, і власну прислугу, й за містом над річкою сад. Люди його любили, йшли до нього, коли потребували грошей чи поради, але ріднішої душі, ніж Камала, Сіддхартха не мав.
Той високий і світлий злет духу, який він пережив колись давно, у розквіті юності, після того, як послухав Гаутамину проповідь, як розлучився з Говіндою, те напружене очікування, та горда самота без учень і вчителів, та смиренна готовність почути у власнім серці божественний голос обернулась помалу на спомини, стала минущою; десь далеко й тихенько дзюрчало святе джерело, що било колись так близько, співало у ньому самому. Щоправда, багато що з того, чого він навчився в саман чого навчивсь у Величного, чого навчився у батька брахмана, ще довго не покидало його: невибагливість у житті, радість від роздумів, години самозаглиблення, потаємне знання про себе, про вічне «я», що являє собою й не плоть, і не свідомість. Дещо із цього зосталося в ньому, але помалу одне по одному опускалось на дно, вкривалося мулом. Як ото круг гончарський, колись запущений, все крутиться й крутиться і нарешті повільно, наче стомившися, зупиняється, так і в душі Сіддхартхиній ще довго оберталося колесо аскетизму, колесо розмислів, колесо розпізнавання, оберталося й досі але вже поволі, немов нерішуче й ось-ось мало завмерти. Помалу, як ото вільгість проникає в трухлявий, умирущий пеньок, поступово його заповнює, і він нарешті загниває, так і в Сіддхартхину душу поволі проникав світ і лінощі; і помалу вони заповнювали його душу, і душа від них важчала, душа стомлювалась і засинала. Зате почування його оживали й багато чого навчалися, багато чого пізнавали.
Сіддхартха навчивсь торгувати, навчивсь користуватися владою над людьми й розважатися з жінкою; навчився він гарно вдягатись, наказувати слугам і купатися у запахущій купелі. Навчився він їсти дбайливо й тонко приготовані страви, їсти рибу, м’ясо і птицю, прянощі й солодощі, а також пити вино, що розморює людину, і вона про все забуває. Сіддхартха навчився грати в кості й у шахи, милуватися танцівницями, їздити в паланкіні, спати в м’якому ліжку. Та все ще здавався він сам собі не таким, як решта людей, відчував свою перевагу над ними, завжди позирав на них трохи глузливо, з іронічною зневагою — з тою зневагою, з якою кожен самана дивиться на мирян. Коли Камасвамі нездужав, чи гнівавсь, чи на щось ображався, коли йому надокучали купецькі клопоти, Сіддхартха щоразу сприймав це з іронією. Але помалу і непомітно, як минає ото пора жнив чи дощова пора, його іронія стомлювалась, почуття переваги влягалося. Помалу, в міру того, як зростали його багатства, Сіддхартха і сам переймав щось від звичайних людей, від їхньої дитинності й легкодухості. І все ж він їм заздрив, заздрив тим дужче, чим більше схожим на них робився. Заздрив він їм в одному, чого бракувало йому і що мали вони: в умінні надавати своєму життю значущості, у тому, як бурхливо вони виказували свої радощі й страх, у стриманім, але солодкім щасті їхньої вічної закоханості. Ці люди були всякчас закохані — самі в себе, у жінок, у своїх дітей, у честь чи в гроші, у заміри чи в сподівання. Але саме цього — цих дитинних радощів і дитинних глупств — цього в них Сіддхартха не вчився. Він учився в людей якраз гіршого — того, що сам зневажав. Чимдалі частіше траплялося так, що вранці, після вечірки з друзями, він довго вилежувавсь, відчуваючи на душі розчарування і стому. А коли Камасвамі набридав йому зі своїми клопотами, то, траплялось, його, Сіддхартху, розбирала лють і нетерплячка. Траплялось, коли програвав у кості, то починав надто гучно сміятися. Вираз обличчя у нього був усе ще розумніший, натхненніший, ніж у решти людей, але всміхалося воно рідко й прибирало одну по одній тих рис, що їх так часто можна побачити на обличчя багатих людей,— рис невдоволення, хворобливості, ну і, лінощів і байдужості. Його душу помалу підточувала хвороба багатіїв.
Легким серпанком, прозорим туманом повивала Сіддхартху втома й помалу, з дня на день ставала все важчою, з місяця в місяць — похмурішою, з року в рік — гнітючішою. Як ото нова одежина, що згодом старіє, з часом втрачає яскраві барви, вкривається плямами, мнеться, на пружках вистріпується, й на ній там і сям проступають потерті місця, таке було й нове життя в Сіддхартхи. Він почав його після того, як розлучився з Говіндою,—воно постаріло, з роками втратило лиск і барву, взялося зморшками й плямами, а десь у глибині його вже чигало, тут і там прозирало ще невиразне, потворне розчарування й відраза. Сіддхартха не помічав цього. Він помічав тільки, що той ясний і впевнений внутрішній голос, який колись був прокинувсь у ньому і в пору його найкращу час від часу давав про себе знати, тепер мовчав.
Світ піймав Сіддхартху в свої тенета — світ з його втіхами, похіттю, лінощами, а зрештою і з ганебною вадою, що її Сіддхартха завжди ненавидів найдужче й висміював як найбезглуздішу: жадібністю. Кінець кінцем піймала його у тенета і власність, маєтність, багатство; це була в нього вже не гра й не забавка, а пута й .тягар. Дивне й підступне захоплення привело його до цієї останньої і найганебнішої залежності — гра в кості. Бо коли Сіддхартха перестав бути в серці саманою, він почав дедалі запекліше й несамовитіше грати на гроші й коштовності, хоч доти робив це тільки жартома й недбало: такі ігри, вважав він,— лиш для простих людей. Грати з ним боялись, і мало хто й важився, бо ставки він ставив високі, просто зухвалі. До грального столу гнала Сіддхартху нудь у власному серці, гроші мерзенні він програвав і за вітром пускав з лютою втіхою, бо тільки так міг відверто й глумливо виказати зневагу свою до багатства, цього кумира торговців. Отож грав він розгонисто й люто, грав, ненавидячи сам себе, знущаючись сам над собою, тисячі загрібав, тисячі викидав, програвав гроші, програвав коштовності, програвав заміський будинок, відігравав його, знов програвав. Той страх, той моторошний і гнітючий страх, що його відчував Сіддхартха, кидаючи кості, ставлячи високі ставки, той страх він любив і прагнув поринати в нього знов і знов, усе глибше й глибше, пройматися ним усіма фібрами душі, бо тільки в ньому ще відчував трохи щастя, трохи сп’яніння, трохи величного просвітку в своєму ситому, байдужному, нудному житті. І після кожного великого програшу Сіддхартха знов задумувавсь про багатство, ще гарячковіше бравсь за торгівлю, ще суворіше вимагав од своїх боржників сплатити борги, бо знов хотів грати, знов хотів розкидатися грішми, виявляти багатству свою зневагу. Програючи, Сіддхартха втрачав урівноваженість, утрачав терпець до недбалих платників, утрачав доброту до старців, утрачав бажання жертвувати й давати в позику гроші. Він, хто програвав у кості за вечір по кілька десятків тисяч і тільки сміявсь, у торговельних справах ставав чимдалі вимогливішим і дріб’язковішим, і вночі йому вже починали снитися гроші! І що частіше він прокидався від оцих осоружних чарів, що частіше бачив у дзеркалі в спальні своє все старіше, все бридкіше обличчя, що частіше поймало його почуття сорому і огиди, то частіше він рятувався втечею — втечею в нові азартні ігри, втечею у дурман плотських утіх та вина, а звідти — знов до нестримних нападів наживи та користолюбства. Так метався Сіддхартха у цій водоверті, метався і стомлювавсь, метався й старів, метавсь і наживав недуги.
- Предыдущая
- 12/24
- Следующая
