Нейтрино залишається в серці - Безорудько Віктор Григорович - Страница 14
- Предыдущая
- 14/30
- Следующая
— Ну, ото вони й сняться вам, оті процеси. Цікаві вони, процеси?
Прюст солодко посміхнувся. Його розумні очі ніби підсмажили на олії —так вони раптом заблищали. Він сказав:
— Як у житті. Навіть краще. — Він якусь хвильку помовчав, очевидно, насолоджуючись спогляданням снів і додав: —Навіть краще.
— Добре було б, якби і читачам такі сни ввижались, коли вони засинають 'над книжкою. Га? Як ви гадаєте?
Він, Прюст, не відповів. Він удав, що до нього не дійшов зміст моїх слів.
Снідати ми ходили до буфету, яким за сумісництвом завідувала Дуся. Тут ми вперше познайомилися з надзвичайними шедеврами чмихалівського харчпромкомбінату. Якось ми замовили Дусі ковбасу. Перед нами на тарілках лежали чорні кружала, схожі на асфальт. Ми спробували гризти цей асфальт, але зрозуміли, що з такою ковбасою не до жартів. Її можуть прожувати лише ті феномени, яким під силу гризти скло.
— Послухайте, Дусю, вам відомі новітні відкриття науки? Ви щось чули про існування антиречовини, антисвіту, антигалактик? — запитав я.
Дуся стояла біля нас. Вона була гарна і весела. Вона вже не цілилася в моє серце стрілами Амура.
— Я цього не знаю, — відповіла вона.
— Ну, то ви можете на практиці переконатися, що такі відкриття цілком правдиві. Коли скрізь люди виробляють ковбасу, то в Чмихалівці —антиковбасу.
Після цього невдалого сніданку Дуся нам з Прюстом готувала яєчні, котлети та біфштекси. Вона їх готувала краще, ніж у ресторанах «Інтурист». Вона сідала за наш столик і милувалася нами. Це, мабуть, і справді було цікаве видовисько — ми з Прюстом їли з насолодою. Я помічав, як тануло, немов віск на сонці, серце Прюста. Він сказав Дусі:
— Ви чарівна. Я збережу хвилини, проведені за цим столиком, на все життя. Я подарую вам усі мої твори.
Дуся сміялася, затуляючи долонею свої покривлені зуби. Вона дивилася на Прюста. Але стріли Амура не летіли в його бік.
Прюст тепер дарує Дусі по одній книжці щоранку. Написи починаються однаково: «Дорогій, милій, гарній Дусі…» Далі мені не вдавалося прочитати. Я заздрив дівчині. Коли я говоритиму комусь про знайомство з геніяльним Прюстом, то мені можуть не повірити. А Дусі повірять.
Після сніданку ми з Прюстом мали цілу годину для прогулянки. Це були найкращі ранкові години в моєму житті. У мене завжди зранку починалися клопоти. А зараз я ходжу з Прюстом і насолоджуюся відпочинком. Ми йдемо до кінця вулиці. Там на стіні складу заготзерна колись було намальовано велике панно: качан кукурудзи, під ним корова з величезним вим’ям, а позад неї копирсався в силосі кабан. Кабана колись було намальовано жовтою фарбою. У нього дуже симпатичний, двічі перекручений хвостик і довгі вуха. Зверху напис: «Всі на кукурудзу». Це панно ледве вгадувалося. Його замазували вапном, обвітрювали вітри, змивали дощі. Але напис був живий. Справа в тому, що зробили його дьогтем, щоб на віки було. І тепер ніякими хемікаліями змити не можуть. Гучний напис живе й досі. Кожного ранку, коли я читаю напис, у мене вибухає уява. Коли б здійснили той заклик і всі кинулися на кукурудзу, довелося б припинити варити сталь. Навіщо! Нікому було б добувати вугілля, писати романи і вірші, геть не треба було б сушити голови над кібернетичними машинами. Всі на кукурудзу! До речі, тоді ж мені прийшла неперевірена думка, що кукурудзу назвали королевою полів зовсім не студенти та не учні десятирічок.
Від кукурудзяного панно ми йшли до лябораторії номер три. Тут ми мали приймати тих, хто з’явиться, як претендент на еталон для наших роботів. Цю справу комісія доручила нам — мені і Прюсту. Після того, як кандидатура Чубарика була відхилена, він охолонув до всього, що стосувалося діяльности нашої комісії.
Він просто не може віддавати такій марудній справі свій дорогоцінний час. Не знаю, як Прюстові. а мені дуже подобалася лябораторія номер три. Тут на стінах висіли різні графіки та малюнки людського мозку. Різні клітини та нейтрони постійно нагадували мені, що я є людина, до того ж — кореспондент, і що я повинен написати репортаж для нашого популярного журнала. Мені завжди було трохи сумно, що та речовина, яка схована у нас під черепом, має нудний сірий, навіть попелястий колір. Звідси, мабуть, походять такі терміни — сіра кінокартина, сірятина, а не роман. Може, й не звідси походять такі терміни, але щось спільне в цьому є.
Ми чекали. До нас повинні були прийти сучасники. В цьому нас запевнив Чубарик. Професор Карась зобов’язав його оповістити населення Чмихалівки про те., що інститутові потрібні на роботу юнак та дівчина. Спершу передбачалося дати оголошення в райгазету та передати по радіо. Але Чубарик сказав, що сам оповістить населення райцентру.
Чутки в Чмихалівці поширюються з швидкістю азіятської грипи чи ящура. Чубарик якось вранці ненароком сказав своїй дружині, що інститутові потрібні працівники для виховання роботів-космонавтів. До дванадцятої години дня всі без винятку мешканці Чмихалівки, включаючи найстаріших пенсіонерів та немовлят віком до трьох років, знали про це.
Першим до лябораторії прийшов юнак непевного віку. Він був одягнутий дуже модно: зелені штани, жовта теніска, гострі, як спис дикуна, черевики, загадкова посмішка, боцманська борідка. Все це свідчило, що жовтогаряча особа мала якесь відношення до сучасности. Юнак був веселий і бадьорий. Він по-панібратськи поздоровкався з нами і сів на стілець. Закурив він без дозволу, а вже потім запитав:
— Здається, тут усі мужчини, смалити можна? Я прийшов до вас на роботу ставати.
— Десь працюєте? — запитав я.
— Дивне запитання. Коли б я працював, то не прийшов би. Наша Чмихалівка таке нікчемне містечко, що тут не легко влаштуватися на пристойну роботу.
— А на будівництві заводу біологічних кормів? Я читав об’яву, що їм потрібні муляри.
— Я не муляр і не збираюся ним бути. У мене середня освіта.
— Хто батько у вас?
— Мастильник на залізниці. Але яке це має значення?
— Комсомолець?
— Бувший. Але що це за допит? Мені сказали, що вам потрібний сучасний юнак. От я і є.
Розмову вів я, але Прюст зробив жест рукою, ніби спиняючи мене, і сказав:
— Юначе. Нам потрібний сучасник. Ви розумієте, який зміст у цьому слові? А що робить наш сучасник? Вам відомо, що він працює, будує, вчиться, множить багатства країни.
Юнак посміхнувся. Він уже зрозумів, що його кандидатура не підходяща.
— Ви сказали — «множить». А хто ділить?
Прюст розгубився. Він поглянув на мене, шукаючи порятунку. Він не вмів розмовляти з такими жевжиками.
— Ділить хто? Ваш батько ділить. А вам знайома лише одна дія аритметики — віднімання.
— Щиро дякую. Будемо вважати, що ми не порозумілися. Прощавайте.
Слідом за юнаком прийшли дві дівчини. Вони були гарні, як ромашки серед будяків. Не подумайте, що будяками були ми з Прюстом. Дівчатка поздоровкалися і сіли, міцно стискуючи колінця. До цього спонукали ультракоротесенькі спіднички. Зліва сиділа Міля, справа — Ліма. Міля була чорнява, довгоноса, товстогуба. Вона дивилася на нас боязко і з цікавістю. Вона, напевне, читала Прюста. Але він уже був старий, Прюст. Тому вона переключила свої гарні сірі очі на мене. Вона була з тих дівчат, які вірять, що немає на світі такого юнака, який би встояв перед їхньою красою. Що ж, іноді така впевненість допомагає перемагати. Ліма була руда. Це видно по корінцях волосся. Але зверху воно було кольору вареної моркви. Таке волосся тепер існує тільки завдяки таблиці Менделєєва. Фарбовані чорні брови розтягнуті аж на скроні. А очі в Ліми були зовсім маленькі. Такі маленькі, що я не міг встановити, якого вони кольору. Ліма дивилася на Прюста. Їй було надзвичайно цікаво сидіти тут поруч із письменником. Мене вона не помічала.
Я мовчав. Я хотів, щоб Прюст поговорив з дівчатами. Він кілька разів поглянув на мене, зітхнув, усміхнувся і почав.
— Як це добре, що ви прийшли до нас. Звідки ви довідалися, що нам потрібна дівчина на роботу?
— Моя мама почула про це на базарі. Їй сказала сусідка Чубарика. Ну, ми й прийшли, — промовила Міля, позираючи на мене. Вона вміла розмовляти. Вона якось уміла одночасно розмовляти і усміхатися милою, хорошою усмішкою.
- Предыдущая
- 14/30
- Следующая
