Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич - Страница 5

• Предыдущая
• 5/75
• Следующая

Крім того, на „Зорі Свободи“ як тимчасові члени екіпажу летіли Меліса Ґарібальді й Ріта Аґатіяр — остання була начальником медсанчастини тієї самої ескадри, де служив головним інженером її чоловік Арчібальд Ортеґа. Таким чином, на борту корабля зібрався майже весь мій старий екіпаж — з тих часів, коли ми разом воювали за звільнення Сонячної системи від Чужих.

От тільки не було з нами ані професора Аґатіяра, Рітиного батька, ані Раджіва Шанкара — відомого науковця, полум’яного борця за свободу людства, активного діяча підпілля на Магаварші, а останніми роками — незмінного голови уряду Світу Барнарда. Аґатіяр і Шанкар не полетіли з різних причин, і найповажнішою була причина відсутності останнього. Хоча, в певному сенсі, він був тут, з нами, проте…

Здавалось, Рашель прочитала мої сумні думки, бо повернула до мене голову й підбадьорливо всміхнулася. Її великі сірі очі наче говорили мені: „Життя триває, тату. Незважаючи ні на що“.

Я всміхнувся їй у відповідь і знову перевів погляд на прозору стіну штурманської рубки, де яскраво сяяв маленький диск Агні. Навколо нього оберталася поки невидима нам планета Магаварша, до якої ми впевнено тримали курс. Покинута, вмируща планета… Та однаково Рашель мала рацію — життя триває.

В околицях будь-якої населеної планети весь радіоефір, від довгих хвиль до ультракоротких, напхом напханий модульованими електромаґнітними сиґналами штучного походження — це неодмінний атрибут кожної бодай трохи розвиненої технолоґічної цивілізації. Ефір поблизу Магаварші теж не пустував, проте щільність радіосиґналів була невисокою і не йшла в жодне порівняння з тією какофонією, що творилася в районі Землі, Терри-Ґаллії або Світу Барнарда. Втім, це й зрозуміло: адже на кожній зі згаданих планет проживало незрівнянно більше людей, ніж залишалося зараз на Магаварші.

Серед трьох десятків поки функціонуючих супутників зв’язку, які все ще оберталися довкола планети, було й кілька автоматичних станцій стеження. Вони запеленґували нас іще на відстані трьох мільйонів кілометрів, і невдовзі до нас надійшов формальний запит, хто ми такі і з якою метою прибули. Я наказав Анн-Марі надіслати таку ж формальну відповідь, після чого ми отримали коротку радіоґраму: ВІТАЄМО ВАС, „ЗОРЯ СВОБОДИ“! ЛАСКАВО ПРОСИМО НА МАГАВАРШУ! — і на цьому зв’язок перервався. Встановлювати з нами аудіовізуальний контакт ніхто не намагався.

Ні я, ні Сіґурдсон, ні Анн-Марі з цього приводу нітрохи не здивувалися. А от Рашель була явно стурбована:

— Чому вони з нами не зв’язуються? Може, у них щось трапилося?

Я похитав головою:

— Не хвилюйся, все гаразд. Просто їм не терпиться поговорити з нами. Настільки, що двадцятисекундні паузи в бесіді перетворяться для них на справжнісінькі тортури. Саме тому вони чекають, коли ми наблизимося. Краще потерпіти ще хвилин тридцять, щоб потім нормально по-людськи порозмовляти.

Рашель мовчки кивнула, прикусивши від досади губу. Очевидно, подумки лаяла себе за нетямущість. Хоча дарма — річ тут зовсім не в кмітливості, а в звичайному повсякденному досвіді. Коли вона закінчить навчання і служитиме у військовому флоті, то дуже швидко переконається, як сильно дратують затримки зв’язку, що виникають внаслідок величезних відстаней.

Корабель гальмував з максимальним прискоренням, стрімко наближаючись до Магаварші. Проґноз, виданий комп’ютером на тактичний дисплей, свідчив, що за тридцять вісім з половиною хвилин ми, зробивши чверть витка навколо планети, зі швидкістю, трохи меншою від першої космічної, увійдемо до щільних шарів атмосфери над західним узбережжям материка й направимося просто до міста Паталіпутри, де зараз проживало понад вісімдесят відсотків усього населення Магаварші.

Про себе я знову зааплодував Сіґурдсону. Недосвідченим людям здається, що керувати кораблем просто — всі ж бо розрахунки здійснює комп’ютер, а пілотові доводиться лише вибирати між запропонованими йому варіантами курсу. Та саме в цьому виборі й полягає вся суть пілотської майстерності. Одна річ відкритий космос — там справді досить лишень задати напрям руху і ґрафік набору швидкості чи гальмування, а потім можна й байдики бити та стежити винятково за тим, щоб не сталося якогось збою в роботі бортових систем. Попередні сімнадцять годин польоту від дром-зони до Магаварші ми саме так і провели. Зовсім інакше складається ситуація поблизу планет, астероїдів або в районі скупчення інших кораблів (особливо якщо частина їх належить ворогу). Тут у дію вступає так звана задача багатьох тіл — і в чисто фізичному її аспекті, й у тактичному. Число запропонованих комп’ютером варіантів маневрування істотно збільшується, часом на цілий порядок, а оскільки він (комп’ютер) лише безмозка біоелектронна машина, позбавлена свободи волі, інтуїції й уяви, то за цих обставин роль пілота різко зростає і стає визначальною.

У принципі, комп’ютер здатен і сам провести всі необхідні дії: вивести корабель на орбіту, посадити його на планету, благополучно оминути метеоритний пояс або втекти від ворога, проте робить це з набагато меншою ефективністю, ніж під керівництвом людини-пілота. Певна річ — під умілим керівництвом. І тому зовсім не дивно, що Рашель зарахували до військово-космічної академії без жодних вступних іспитів — лише на підставі її шкільних тестів і даних медогляду. А свою професійну придатність вона довела ще в неповних дванадцять, коли, єдина вціліла на „Зорі Свободи“, взяла на себе керування кораблем і зуміла виконати покладене на загиблий екіпаж завдання. Розповідаючи про свої тодішні пригоди, Рашель явно кокетувала, стверджуючи, що в усьому покладалася на комп’ютерні розрахунки й наперед підготовлену проґраму автопілота для шатла. Як свідчили бортові записи, раз по раз їй усе-таки доводилося робити вибір між запропонованими варіантами, й подальший аналіз підтвердив, що всі її рішення були тактично правильні і найоптимальніші за тих обставин.

Коли ми наблизилися до планети на відстань ста тисяч кілометрів, Анн-Марі доповіла:

— Командире, нас викликають на зв’язок.

— Встановити зв’язок, — миттю розпорядився я. — Зображення на мій термінал.

За кілька секунд увімкнувся монітор зовнішнього зв’язку, і на екрані з’явилося смагляве обличчя чоловіка років шістдесяти п’яти, безвусого і безбородого, з коротко стриженим чорним, мов смола, волоссям, у якому все ще не було анінайменшого натяку на сивину.

Побачивши мене, чоловік усміхнувся:

— Здрастуйте, капітане Матусевич. Магаварша вітає вас.

Чисто автоматично я козирнув.

— Здрастуйте, сер. — З моїх уст мало не зірвалася „ваша величносте“, проте останньої миті я замінив його на просте „сер“, пригадавши, що мій співрозмовник не полюбляє помпезності.

Падма XIV, що носив титул імператора Магаварші, свого часу був номінальним главою держави з населенням понад п’ять мільярдів і не мав практично жодних владних повноважень. Останніми роками ситуація докорінно змінилася, і тепер де-факто він став абсолютним монархом для сорока тисяч своїх підданих, кожен з яких був як мінімум років на п’ятнадцять старшим від нього.

Щоправда, на планеті перебувало ще близько двох сотень молодих добровольців, переважно медичних працівників, які доглядали за старими. В основному вони були громадянами Землі або Світу Барнарда, і Падма не вважав їх своїми підданими, а просто підлеглими — співробітниками величезного будинку для літніх людей, на який нині перетворилася Магаварша.

А ще зовсім недавно, лише сім років тому, наша планета посідала друге місце за чисельністю населення серед усіх тридцяти восьми людських світів. Проте вкрай вразливе розташування Магаварші поблизу центру Ґалактики, серед щільного скупчення зірок, не давало змоги надійно захистити її від чужинців за допомогою блокування дром-зони. Ворожі армади могли атакувати планету, здійснивши переліт від однієї з сусідніх систем, що знаходилися в радіусі кількох світлових місяців, а людство, хоча й перевершувало Чужих у науково-технічному плані, було надто нечисленним і володіло обмеженими ресурсами для ведення „відкритої війни“. Тому було вирішено евакуювати все населення Магаварші на інші планети, зокрема й Землю, вже цілковито очищену від ґаббарів і готову прийняти своїх споконвічних мешканців, своїх рідних дітей — людей.

• Предыдущая
• 5/75
• Следующая