Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич - Страница 24

• Предыдущая
• 24/75
• Следующая

— Винятком, про який я згадував раніше, є мічман Леблан. — тим часом вів далі адмірал-фельдмаршал. — Вона народилася на Террі-Ґаллії і не росла, як ви, у ворожому оточенні. Проте мічман Леблан також має вельми цінний для майбутньої місії досвід — досвід проникнення на захоплену чужинцями планету й успішного входження в тамтешнє суспільство.

Погляди всіх хлопців і дівчат спрямувались на мене. Я почервоніла. Атож, нічого не скажеш, „успішне входження“! Особливо, як я прокололася з карткою соціального забезпечення. Якби не батько, то хтозна, чим би все скінчилося. Найпевніше, я б опинилася в поліції, а звідти потрапила до чужинців…

— Отже, панове, — знову закликав до уваги Дюбарі. — Сподіваюся, з моїх слів ви вже зрозуміли, що операція буде пов’язана з висадкою розвідувального десанту на одну з підпорядкованих чужинцям людських планет. Тепер я пропоную кожному з вас добре зважити всі за та проти та вирішити для себе, чи готові ви до виконання такого складного, відповідального й украй небезпечного завдання. Зі свого боку я можу ґарантувати, що відмова жодним чином не вплине на вашу подальшу кар’єру. Прошу не поспішати з відповіддю.

На кілька хвилин у конференц-залі запала напружена тиша. Я нічого не зважувала, не вирішувала, бо ще під час бесіди з батьком і Анн-Марі здогадалася, що йдеться про розвідувальну операцію. Щоправда, та обставина, що в ній братимуть участь два десятки хлопців і дівчат ще молодших, ніж я, стало для мене цілковитою несподіванкою. Цікаво, з якого дива нас збираються відправити туди, де мають діяти досвідчені розвідники?…

Валько підніс руку. Я здивувалася: невже він здрейфив?

Дюбарі кивнув.

— Слухаю вас, лейтенанте.

— Адмірале, — заговорив той рівним голосом, — я думаю, що зараз ми лише марнуємо час. Якщо наші кандидатури пройшли ретельний багатоступінчастий відбір, то серед нас напевно немає нікого, хто відмовився б від завдання. А якби хоч один узяв відвід, ви забракували б усю нашу команду, оскільки це свідчило б про некомпетентність психолоґів, які займалися її формуванням. Вважаю, що на такий випадок у вас є резервна ґрупа, можливо, не одна. Ви, певна річ, не сумніваєтеся в нашій згоді, але через важливість і відповідальність завдання вирішили підстрахуватися.

Мені здалося, що Дюбарі онімів. Принаймні кілька довгих секунд він мовчав, дивлячись на Валька з відвертою повагою. Нарешті сказав:

— Ви абсолютно праві, лейтенанте. Ваша ґрупа пройшла останній тест. Для повноти картини додам, що в усі крісла вмонтовані дистанційні датчики, які контролювали стан вашої нервової системи. Щойно я отримав результати аналізу. — Він кивком вказав на свій термінал. — У кожного з вас реакція позитивна. Є страх, побоювання, сумніви, невпевненість, але в межах норми. Зате ніхто ні на секунду не втратив над собою контроль, не піддався паніці, не відчув шоку. Тепер можете розслабитися, датчики я вимикаю. Вам уже відомо про них, тому вони не відображатимуть об’єктивної картини. Та й у цьому більше немає потреби. — На підтвердження своїх слів адмірал-фельдмаршал деактивував термінал. — Отже, лейтенанте Валько, продовжуйте. Здається, це ще не всі ваші висновки.

— Так точно, сер. Аналіз етнічного складу нашої ґрупи дає змогу з великою вірогідністю припустити, що місцем майбутньої операції буде планета Новоросія. Щоправда, в цю схему не зовсім вписується мічман Леблан — хоча за своєю зовнішністю й акцентом вона цілком може зіграти роль ірландки, нещодавно депортованої з Аррана. Міс Леві, очевидно, зображатиме уродженку Землі Вершиніна, а містер і міс Мартінес, — він кивнув у бік брата й сестри з Терри-Кастилії, — вихідців з Есперанси. Звісно, всім чотирьом не завадить вивчити під гіпнозом ази російської мови. Що ж до решти, то я думаю, що й нам знадобиться певна гіпнолінґвістична корекція, щоб ми не вирізнялися своєю вимовою серед місцевого населення.

— Дуже добре, — схвально відгукнувся Дюбарі. — Що далі?

Він явно заохочував його до розмови — мовляв, сміливіше, хлопче, не бійся висловлювати свої думки, не зважай, що перед тобою сидить чотиризоряний адмірал, найвисокопоставленіший військовий усіх збройних сил людства. Втім, на мій погляд, Валько не потребував ніяких заохочень. Чини для нього не важили так багато, як для решти присутніх, включно зі мною. Він спокійно продовжував:

— У зв’язку з цим, сер, постає ціла низка питань, але я сподіваюся в ході нашої розмови отримати на них вичерпні відповіді. Головне ж питання таке. Нам, звісно, дуже лестить, що командування вважає нас природженими лідерами, досвідченими підпільниками й таке інше. Для нас велика честь, що ми отримуємо завдання від самого голови Об’єднаного Комітету Начальників Штабів. Це свідчить про надзвичайну важливість запланованої операції. І тим більше викликає подив, що така надважлива, така відповідальна місія покладається на… гм, скажемо так — на молодих людей старшого шкільного віку, хай вони хоч тричі природжені лідери, бійці та підпільники. Хіба у вашому розпорядженні немає висококласних професіоналів, спеціально підготовлених для подібних завдань?

Адмірал-фельдмаршал кивнув.

— Ось з цього ми й почнемо. З вашого віку і професіоналізму. Річ у тім, що у своїй віковій катеґорії ви ті самі висококласні професіонали. Кращі від вас лише старші за віком, а вони для цього завдання непридатні.

Прорив у локальний простір зорі Хорс, навколо якої оберталася планета Новоросія, минув гладесенько-рівнесенько. Альви, зайняті обороною системи від безперервних атак ґаббарів, не стали відволікати на нас великі сили, щойно переконалися, що наше крило[5] є лише черговою розвідувальною місією, а не аванґардом масованого вторгнення земного флоту. Певна річ, погоню за нами відправили, але нам без проблем вдалося від неї відірватися.

Вперше за свою військову кар’єру я брав участь у бойовому завданні не як командир корабля і тому почувався не в своїй тарілці. Для мене було незвично знаходитися в штурманській рубці як гість і лише спостерігати за діями команди, не маючи можливості віддавати наказів.

Утім, капітан другого ранґу Марсильяк, командир десантного крейсера „Каллісто“, добре знав свою справу й уміло керував кораблем. У мене як фахівця було до нього жодних претензій… окрім однієї — що на капітанському містку перебував він, а не я.

Поки ми віддалялися від охопленої бойовими діями дром-зони, я мав нагоду приблизно оцінити сили альвійського флоту, задіяні для оборони системи. Тут волохатики не поскупилися, вони охороняли Новоросію не гірше, ніж столицю своєї Федерації — Альвію. Чого тільки вартийбув перший оборонний ешелон — кораблі, станції та бази, сконцентровані безпосередньо в районі дром-зони. Хоча ми, люди, і перевершуємо решту рас у науково-технічному розвитку, нас усе-таки дуже мало, ми ще не володіємо достатніми ресурсами, щоб здолати таку армаду.

Три інші планети, що перебувають під контролем альвів — Есперансу, Землю Вершиніна й Арран, — ми рано чи пізно відвоюємо. А найпевніше, вони самі ними поступляться — за останніми даними, до початку атаки ґаббарів у цих світах залишалося близько десятка мільйонів людей, які ховалися від депортації в лісах, горах і міських підземних комунікаціях. Зате Новоросію, чиє населення зросло до трьох з половиною мільярдів, альви так просто не віддадуть. Вони вчепляться в неї мертвою хваткою і стоятимуть до кінця. Люди, яких вони тримають заручниками, а це мало не дев’ять відсотків від загальної чисельності всього людства, становлять для них величезну цінність.

„Ні, тут наша звична тактика вже не спрацює,“ — похмуро думав я, спостерігаючи за тим, як серед міріадів зірок на екрані заднього огляду раз по раз спалахували й гасли дрібні жаринки, кожна з яких була черговим ґаббарським або альпійським кораблем. — „Навіть якщо на Новоросії спалахне масове повстання і альвам доведеться перекинути до планети додаткові сили, в дром-зоні все одно залишиться задосить кораблів, щоб відбити будь-яку нашу атаку. Система Хорса нам не до шмиги. Поки що…“

• Предыдущая
• 24/75
• Следующая