Жменя вічності - Авраменко Олег Евгеньевич - Страница 42

• Предыдущая
• 42/44
• Следующая

— А як інші альви поводяться з тобою?

— Погано, дуже погано, — з сумом відповів Шелестов. — Я намагався відкрити їм очі, пояснити, як вони помиляються, та вони тільки сміялися й знущалися з мене. Кілька разів били, а одного разу намагалися задушити. Але тоді втрутилися охоронці. Тих, хто хотів мене задушити, просто відігнали, а мене жорстоко побили. Я знаю, вони це зробили навмисно, бо після того випадку брати-альви вже не чіпали мене, вони продовжували знущатися, насміхатися, але… але вже без злості — мовляв, подивися, дурнику, як любі твоєму серцю люди поводяться з тобою. — Волохатою лапою він витер сльози з очей. — А втім, зараз братам-альвам уже не до мене. Зараз вони трясуться зі страху, щохвилини чекають смерті.

— Чому?

— Та все через те, що ті бузувіри-ґаббари зробили з Країною Хань. Ми всі шоковані. Ми приголомшені. А сьогодні, коли мене забирали з барака і без пояснень кудись повели, я злякався… я думав, що мене розстріляють.

— Ми не вбиваємо полонених, Григорію.

— Але ж ґаббарів ви вбили. П’ять днів тому. Увечері вони ще були в сусідньому бараку, а на ранок геть усі зникли. Охоронці натякнули нам, що… що нас теж це чекає.

— Вони просто лякали вас. Це такий чорний гумор. Насправді ґаббарів перевели до іншого купола, подалі від вас, щоб уникнути прикрих інцидентів.

— Яких інцидентів?

— Річ у тому, — пояснив я, — що альви та дварки зараз воюють з ґаббарами.

— Що?! — Він аж підскочив з несподіванки, — Ми виступили проти цих гидких тварюк? Мої співвітчизники нарешті схаменулися, усвідомили свою помилку?

— Аж ніяк. Альви з дварками воюють не за нас, а проти ґаббарів. Воюють не з любові до нас, а зі страху перед нами.

Шелестов геть розгубився:

— Я не розумію тебе, друже-чоловіче.

— Зараз поясню. Ми помстилися за Країну Хань, винищивши всіх ґаббарів, що засіли на Землі й відмовлялися здаватися. Зараз наші санітарні команди збирають тіла загиблих і піддають їх кремації. Також нашою новою зброєю ми зруйнували п’ять ґаббарських планет. У відповідь ґаббари спробували закидати термоядерними бомбами планету Мельпомену в системі Ріґеля. Разом з ними її охороняли альви та дварки. Вони виступили проти ґаббарів, оскільки знали, що за знищення Мельпомени ми відплатимо і їхнім расам. Зараз наші війська уже знаходяться в системі Ріґеля й разом з силами альвів та дварків громлять ґаббарський флот. Але це не означає, що ми знову стали друзями чи принаймні союзниками. Ми просто уклали тимчасове перемир’я. Як і раніше, ми ненавидимо і альвів, і дварків, а вони — нас.

Шелестов обхопив голову лапами.

— Це жахливо! Світ зовсім збожеволів. Як це могло статися?

— Не знаю, Григорію. Та мені ясно одне: в цьому божевільному світі ти чужий. — Я дістав з кишені пластиковий пакет, який передав мені Сіґурдсон, і вручив його альву. — Тут є все необхідне, щоб ти став повноправним власником „Валькірії“. Лайф дарує її тобі. Ми домовилися з командуванням, що тебе доставлять до Зорі Дашкова й пересадять на яхту. А далі роби, як знаєш. Але моя тобі порада: тікай геть. Корабель, що доставить тебе до яхти, наповнить її паливні баки, і дейтерію тобі вистачить на десяток тисяч парсеків. Там, на диску, що лежить у пакеті, є повний каталоґ усіх відомих планет, придатних для людського життя — і, відповідно, для альвійського. У радіусі десяти кілопарсеків їх чимало, і більшість з них незаселені. Вибирай на свій розсуд, яку хочеш, і живи там. На „Валькірії“ встановлений досить потужний конвертор, здатний відфільтровувати зі звичайної води важку, а вже з неї добувати дейтерій. Отож енерґії тобі вистачить до кінця твоїх днів. Це все, чим ми можемо тобі допомогти.

Альв задумливо повертів у лапах пакет, навіть не зазирнувши в нього. Відтак сумовито поглянув на мене:

— Ти сказав: багато придатних для життя, але незаселених планет. А ми воюємо один з одним. Навіщо? Що нам заважає бути братами?

Я відвів очі.

— Ти запитуєш про такі речі, на які я сам не знаходжу відповіді.

Так і не розкривши пакета, альв сунув його в кишеню своїх шортів:

— Я, мабуть, скористаюсь твоєю порадою. Сховаюся десь на незаселеній планеті, але не назавжди. Мені потрібен час, щоб добре все обміркувати, а вже потім я повернуся до своїх братів-альвів і спробую напоумити їх.

— Тебе спіткає доля Ахмада, — сказав я. — Для своїх ти будеш таким же зрадником, як і він.

— Ні, — рішуче хитнув він головою. — Я не такий, як Ахмад. Він був з іншими расами і проти вас, а я буду з альвами, але за людей.

Я зітхнув:

— Що ж, хай тобі щастить.

Зрозумівши, що я збираюся йти, альв несміливо простягнув мені свою лапу.

— Прощавай, друже-чоловіче.

Після деяких вагань я обережно потис його лапу… Ні, все-таки руку.

— Прощавай, друже-альве.

У Парижі був ясний весняний ранок. Дув свіжий прохолодний вітерець, розвіваючи над Елізейським палацом два прапори: синьо-біло-червоний триколор Франції та блакитне полотнище, всіяне золотими зірками, — символ Земної Конфедерації. А біля парадного входу до палацу на флагштоках майоріли прапори всіх восьми вільних від чужинців людських планет, починаючи з Терри-Ґаллії і закінчуючи лише недавно відвойованою Мельпоменою.

Трохи осторонь, на дев’ятому флагштоку, висів приспущений і пов’язаний чорною траурною стрічкою прапор Країни Хань. На цій смертельно пораненій планеті ще продовжувалися рятувальні роботи, за минулий місяць ґаллійським космічним піхотинцям вдалося відшукати й евакуювати понад два мільйони вцілілих ханьців, проте майже всі вони були вражені променевою хворобою.

Ми з імператором Магаварші Падмою XIV стояли вдвох на площі перед палацом. До початку першого пленарного засідання Асамблеї Людських Світів залишалося понад дві години, отож ми нікуди не квапилися і просто насолоджувались чудовим весняним ранком.

— Вісім планет, — задумливо мовив імператор. — Всього вісім людських планет, двадцять один мільярд людей. А проти нас — три з половиною трильйона чужинців і кілька тисяч населених ними світів. Сили нерівні, але ми вистоїмо. Ми мусимо вистояти, бо ми люди. Є ще двадцять мільярдів наших побратимів, що, як і раніше, скніють у неволі. Незабаром ми звільнимо їх, і вони приєднаються до нашої співдружності. Нас чекає довгий та важкий шлях, але врешті-решт ми знову станемо наймогутнішою в Ґалактиці расою. Неодмінно станемо, я в це вірю.

— Я теж вірю, сер, — сказав я. — Але ви неправильно порахували. Зараз у нас дев’ять планет, а не вісім. Землю ми теж заселимо, обов’язково. Я впевнений, що кожна планета вважатиме за честь зробити свій внесок у відродження Землі. Наприклад, Терра-Ґаллія цілком здатна відрядити сюди чотириста чи навіть п’ятсот мільйонів своїх громадян. А наша Махаварша — хоч цілий мільярд. І нікого не доведеться примушувати… — Тут я трохи завагався. — Сер, я дуже люблю нашу планету, вона моя батьківщина. Але якщо мені запропонують стати громадянином Землі, я погоджуся.

Імператор усміхнувся й запитав:

— Не проти прогулятися зі мною, капітане?

— Із задоволенням, — відповів я. — Давно хоті пройтися Елізейськими полями.

А подумки додав: з Рашеллю. Вона обіцяла мені цю прогулянку, обіцяла показати всі визначні пам’ятки столиці Франції. Однак зараз її не було на Землі. Три тижні тому вона полетіла на Терру-Ґаллію до матері, але дала слово повернутися. Я дуже сумував за нею…

Ми проминули сад перед палацом і рушили по парк-променад до перехрестя з фонтанами, що звалося Круглою площею.

Париж належав до тих декількох десятків найдавніших земних міст, що їх ґаббари залишили майже в повній недоторканності і не перебудували на свій манер. Вчинили вони так зовсім не з поваги до багатьох тисячоліть людської історії і не з любові до наших пам’ятників архітектури, а саме для того, щоб зайвий раз наголосити: саме їм, ґаббарам, належить найстаріша в Ґалактиці планета, прабатьківщина людства — колись наймогутнішої з ґалактичних рас.

• Предыдущая
• 42/44
• Следующая