Жменя вічності - Авраменко Олег Евгеньевич - Страница 32

• Предыдущая
• 32/44
• Следующая

— Все одно не варто. Ви й так встигнете вийти з небезпечної зони. Вісім хвилин тому був оголошений початок одногодинного відліку. Отож у запасі маєте ще чотирнадцять хвилин.

Я хотів був запитати, про який відлік ідеться, але потім і сам збагнув, що саме має статися за п’ятдесят дві хвилини. Це було очевидно, без цього вторгнення не мало б успіху.

— До речі, сер, — промовив я. — Судячи з вашої реакції, ви вже давно знали про вірус.

Знову пауза. Нарешті він стримано відповів:

— Так, капітане. Цей вірус запустив у нашу мережу один аґент-п’ятдесятник. На жаль, ми не зуміли його відразу виявити, і в результаті зазнали катастрофи чотири наші кораблі. Крейсер „Зоря Свободи“ теж вважався втраченим. Ще три місяці тому ми оголосили всіх членів його команди загиблими. І Рашель також.

— А це не змінило ваші плани стосовно звільнення нашої планети? — запитав я.

З кількасекундною затримкою адмірал здивовано підвів брови:

— О! То ви про все здогадалися?

— Так, сер. Це було неважко.

— У такому разі не хвилюйтеся. Атака на Магаваршу почалася одночасно з атакою на Землю. Але відразу скажу, що я ще не знаю, як розгортаються там події.

— А Земля уже звільнена?

— Ще ні, — відповів Клод Брісо. — Вторгнення лише почалося, ми витурили Чужих із дром-зони, взяли її під контроль і саме збираємося заблокувати. Зараз перший ешелон головної ударної ґрупи знаходиться на півдорозі до орбіти Юпітера, прямуючи до Землі та Марса, а недавно почався бій на підступах до Сатурна. Його супутник Титан — один з найважливіших стратеґічних об’єктів у Сонячній системі: там розташована найбільша після марсіанської та земної військова база ґаббарів.

Я глибоко вдихнув, набираючись сміливості, і скоромовкою випалив:

— А ми можемо приєднатися до ваших військ?

З усього було видно, що мій співрозмовник не чекав на таке запитання. Мабуть, він вважав, що ми тільки й мріємо чимшвидше опинитися в безпеці, на борту однієї з бойових станцій.

— Але ж ви цивільний екіпаж. У вас немає досвіду участі в бойових діях.

— Не зовсім так, сер. Я справді лише льотчик цивільної авіації. Проте бортінженер, Арчібальд Ортеґа, активний член магаваршського Опору, там він проходив військову підготовку. Професор Шанкар є одним із керівників підпілля, він чудово справляється з артилерійськими системами. Професор Аґатіяр свого часу також брав участь в Опорі.

— Але… у вас на борту дитина.

— Je n’suis plus une enfant![7] — обурилася Рашель.

Оскільки вона вигукнула це досить голосно і її слова пішли в ефір, я не став нічого додавати, а просто дочекався реакції адмірала.

— Bon, bon, jeune fille,[8] — поступився Брісо з легкою усмішкою. Потім він знову став серйозним і звернувся до мене: — Подумайте самі, капітане Матусевич: як я подивлюся в очі своїй сестрі, якщо з цією jeune fille щось трапиться? Як я зможу сказати їй, що її дочка, яку вона вже поховала, все-таки залишилася живою, але потім знову загинула — цього разу остаточно й безповоротно?

Я не знав, що відповісти. Зате знайшлася з відповіддю Рашель.

— Пане віце-адмірале, — промовила вона офіційно. — Здається, ви забули, де ми знаходимось. Це не Терра-Ґаллія, не Новий Париж і не ваш будинок на Авеню-дез-Етуаль. Ми в космосі, у Сонячній системі, де йде війна за звільнення Землі. Зараз я для вас не племінниця, не дочка вашої сестри, а член екіпажу крейсера „Зоря Свободи“. Екіпажу, що був сформований поспіхом, але вже довів свою боєздатність. Саме з цього ви маєте виходити, ухвалюючи рішення.

Клод Брісо довго мовчав у задумі.

— Справді, Рашель, — сказав він нарешті, — ти вже не дитина… Гаразд, капітане Матусевич, я доповім головному командуванню про вашу… гм… ініціативу.

Відповідь прийшла, коли ми вже наближалися до кордону дром-зони.

— Головний штаб приймає крейсер „Зоря Свободи“ до складу Першого Флоту Визволення, — повідомив Клод Брісо. — Вам наказано прямувати до Сатурна і перейти в розпорядження командування Дев’ятнадцятої ескадри. Корекцію курсу починайте не раніше ніж через десять хвилин після виходу з дром-зони. Доти продовжуйте йти по прямій з п’ятдесятикратним прискоренням. Усе ясно, капітане?

— Так точно, сер!

— І побережіть дівчинку, — уже від себе додав дядько Рашелі. — Щасти вам.

— Дякую… До речі, адмірале. Як називається флот, спрямований до Магаварші?

Клод Брісо із сумнівом подивився на мене, але відповів:

— П’ятий Флот Визволення.

— А скільки їх взагалі?

— Це військова таємниця… а втім, уже ніяка не таємниця. Вісім. — З цими словами він простяг руку до консолі. — Віце-адмірал Брісо зв’язок закінчив.

Рівно за десять хвилин після виходу з дром-зони я запустив бічні маневрові двигуни і відхилив корабель на тридцять з гаком градусів від напрямку його руху. Тепер вектори його швидкості та прискорення не збігалися, і він мчав уже не по прямій, а по плавній дузі, яка за п’ять з половиною годин мала привести нас до підсистеми Сатурна.

Оскільки космос попереду був чистий, Шанкар дозволив собі зняти шолом і сказав:

— Капітане, я пропоную вивести на головний оглядовий екран зображення дром-зони. Якщо мій здогад правильний, скоро там розпочнеться дещо цікаве.

Мені теж так здавалося, тому я без зволікань скористався Шанкаровою порадою. Приблизно через хвилину датчики зареєстрували збурення континууму, а на екрані спалахнули нові червонуваті зірки — спочатку маленькі та тьмяні, мов жаринки, але з кожною секундою вони дедалі яскравішали, аж поки не затьмарили решту зірок на екрані. Відповідно до інформації комп’ютера, що постійно розраховував паралакс усіх найближчих об’єктів, ці рукотворні зорі перебували в районі дром-зони.

— Ми ще надто близько й не бачимо всієї картини, — сказав Шанкар. — Зменшіть зображення.

Я збільшив кут огляду до ста п’ятдесяти градусів і ввімкнув спеціальні фільтри, покликані відсіювати плазмові спалахи за кормою корабля. Тепер екран вміщав усю дром-зону цілком, що перетворилася на величезну червону кулю, виткану з безлічі дрібних іскор.

— Заради Бога! — вражено мовив Сіґурдсон. — Та їх там, мабуть, мільярди.

— Насправді понад сто мільярдів, — уточнив Шанкар. — Якби капітан Матусевич не зменшив чутливість датчиків, ми б побачили суцільний червоний диск.

На підтвердження його слів я на кілька секунд збільшив яскравість і продемонстрував їм цей самий суцільний диск, потім знову повернув на екран виткану з іскор кулю.

— О!!! — нарешті збагнув Лайф. — Таж це світяться канали?!

— Ага, — кивнув я. — Всі до єдиного канали першого та другого роду.

Протягом наступної години ми спостерігали за тим, як зменшуються розміри кулі. Відбувалося це не тому, що ми віддалялися від неї з чимраз більшою швидкістю — бортовий комп’ютер враховував наше зміщення і по ходу змінював масштаб зображення. Просто сама дром-зона під впливом невідомих нам процесів повільно, але невблаганно стискалася.

Коли її розміри зменшилися вдвічі, чорна порожнеча між іскорками зникла, і ми знову побачили суцільний червоний диск.

— Покажіть її на весь екран, — порадив Шанкар.

Так я й зробив. Розміри кулі збільшилися, і між іскорками знову з’явилися порожнини. Втім, існували вони недовго і хвилин за десять зникли назавжди — чи то нашим оптичним приладам вже бракувало роздільної здатності, чи то канали повністю перекрили один одного. Найпевніше, друге.

За даними комп’ютера розміри дром-зони вже складали півмільйона кілометрів у діаметрі і продовжували зменшуватися далі. Показники радарів свідчили, що протягом усього цього часу загороджувальні станції рухалися в радіальному напрямку назустріч один одному, тримаючись на відстані кількох тисяч кілометрів від найближчих каналів-іскор. Поза будь-яким сумнівом, саме від них виходили ті загадкові сили, що змушували канали переміщатися в просторі, а всю дром-зону — стискатися.

• Предыдущая
• 32/44
• Следующая