Жменя вічності - Авраменко Олег Евгеньевич - Страница 26

• Предыдущая
• 26/44
• Следующая

— Так, капітане, — відповів той. — Надсилаю виклик.

Екран монітора зовнішнього зв’язку ввімкнувся, і на ньому виникло зображення чоловіка, мого ровесника, може, трохи старшого, широкоплечого блондина з грубим, але не позбавленим своєрідного шарму обличчям і пронизливими синіми очима.

Побачивши його, я не втримався й полегшено зітхнув. Зате він, як мені здалося, досадливо поморщився, ніби кажучи: „От тобі й на, з вогню та в полум’я!“

— Крейсер „Зоря Свободи“, Військово-Космічні Сили Терри-Ґаллії, — представився я. — На зв’язку капітан Матусевич.

— Пілот Лайф Сіґурдсон, — навзаєм відрекомендувався він. — Приватна яхта „Валькірія“, порт приписки — Лонґ’їр, Шпіцберґен, Земля.

На ці слова мені відвисла щелепа. Рашель тихо охнула, Ріта втупилася в екран очманілим поглядом, а Шанкар затрусив ментошоломом — певніше, головою, на яку був надягнений цей шолом.

Тим часом пілот Сіґурдсон, ніби нічого не сталося, продовжував:

— У локальному просторі Зорі Барнарда нас атакував військовий корабель з невідомими позивними. Він без попередження відкрив вогонь, але нам вдалося втекти через канал першого роду. Відтоді ми здійснили вже тринадцять стрибків, але корабель продовжує гнатися за нами. Його ходові двигуни значно потужніші за наші, і цього разу, боюся, ми не встигнемо дістатися каналу.

— Система Барнарда належить ґлісарам, — прокоментувала Рашель.

Лайф Сіґурдсон розчув її слова і сказав:

— Атож, у позивних корабля йдеться про якихось ґлісарів. Хто вони, в біса, такі?

Я врешті опам’ятався й ошелешено промовив:

— Ван-вінкль, хай йому грець! Ви — ван-вінкль!

Мій співрозмовник кивнув:

— Так, ми вже це зрозуміли. Але ще не знаємо, як надовго вклепалися. Який зараз рік?

Я назвав. Обличчя Сіґурдсона, і до того не дуже рум’яне, геть сполотніло й видовжилося.

— Herregud!..[2]

Нашій подальшій розмові завадив черговий сиґнал тривоги. Бортовий комп’ютер сповістив про нове відкриття каналу в тій самій частині простору.

З’явилося блакитне мерехтіння. Я одразу прийняв рішення і запустив реактивну тягу з п’ятдесятикратним прискоренням. Одночасно віддав наказ:

— Операторе! Позитронні ракети. Дві одиниці. Приціл. Розрахунок виходу. Вогонь!

— Виконую! — озвався Шанкар, а наступної секунди від корабля одна за одною відокремилися дві позитронні ракети і з прискоренням 200 g помчали до ще не сформованої горловини каналу.

— Ще дві ракети на старт, — наказав я. — Плазмову зброю — до повної готовності.

— Дві ракети на старті, капітане, — негайно доповів Шанкар. — Плазмотрони до бою готові.

Перша із запущених нами ракет прилетіла зарано і пірнула в канал ще до того, як у ньому з’явився ворог. А оскільки вона не була оснащена резонансним ґенератором, то відправилась у вічну мандрівку в гіперпросторі, щоб колись, у нескінченно віддаленому від нас майбутньому, вибух її позитронної боєголовки приєднався до чергового Великого Вибуху, що має започаткувати новий Всесвіт.

Друга ракета мало не спізнилася і лише зачепила корму крейсера трохи більших ґабаритів, ніж наша „Зоря Свободи“, який вийшов з каналу, гордо розсилаючи в довколишній простір позивні про свою приналежність до флоту ґлісарів. Його командир почувався надто самовпевнено, вважаючи, що женеться за хистким неозброєним суденцем, тому був заскочений зненацька нашою атакою. І така недбалість дорого йому обійшлася.

Хоча значна частина енерґії вибуху другої ракети пішла намарне, однак і того, що отримав ворожий крейсер, виявилося досить, щоб уся його хвостова частина запалахкотіла сліпучим жовтим полум’ям.

— Ушкоджений головний ходовий двигун, — тут-таки поставив діаґноз Шанкар. — Почалася неконтрольована термоядерна реакція.

Втім, конструкція крейсера враховувала таку можливість, і автоматика негайно від’єднала задню частину судна, де розташовувалися ходові двигуни і баки з основним запасом дейтерію. Тепер ворожий корабель мав для маневрів лише ґравітаційний привод. А також, ясна річ, всіляке озброєння, за винятком найнебезпечніших для ближнього бою плазмових гармат: їх обслуговував головний термоядерний реактор, а його ми знищили першим же пострілом.

— Відставити ракети, — скомандував я, оскільки ми наблизилися до ворога мало не впритул за космічними мірками. — Плазмотрони, вогонь!

Супротивник якраз випустив у наш бік ракету, у відчайдушній надії, що ми проґавимо її. Проте вона миттю згоріла в потужних потоках плазми, що вогняним вихром налетіли на „огризок“ ворожого крейсера. Його силові екрани, позбавлені енерґетичної підтримки від головного реактора, протрималися лише кілька секунд. Врешті вони відмовили, і беззахисний корабель охопило полум’я температурою в сотню мільйонів градусів.

— Ось, маєте! — захоплено вигукнула Рашель. — Ящірки кляті! Гарний ґлісар — смажений ґлісар.

Я дав бічну тягу, щоб ухилитися від зіткнення з палаючими останками ворожого крейсера і направився слідом за яхтою „Валькірія“, яка чимдуж мчала до найближчого каналу першого роду.

На екрані зовнішнього зв’язку й досі залишалося зображення Лайфа Сіґурдсона. Він дивився трохи вбік — очевидно, стежив за підбитим кораблем ґлісарів. Загибель переслідувача принесла йому відчутне полегшення, та разом з тим він ще не міг оговтатися від шоку, що його викликала названа мною дата. Запитання „хто такі ґлісари?“ свідчило про те, що він був аж ніяк не звичайним ван-вінклем. Наші епохи розділяло щонайменше сімсот років.

Краєм вуха я почув, як Ріта запитала в Рашелі, що таке ван-вінкль.

— Корабель, що загубився в часі, — відповіла Рашель. — Інколи, дуже рідко, трапляється так, що при гіперпереході ґенератор починає „захлинатися“, збиватися з нормального ритму. Тоді корабель застрягає в каналі на роки, десятиліття, а то і сторіччя ґалактичного часу. Найдревнішим з відомих в історії ван-вінклів був…

Я перестав слухати її пояснення, бо й так знав усе про ван-вінклів, і звернувся до пілота яхти:

— Містере Сіґурдсон, ви певні, що вас переслідував лише один патруль?

— Здається, так. У дром-зоні Барнарда були й інші кораблі, але за нами погнався тільки один з них. Та й, зрештою, хіба для нашої беззбройної яхти цього замало?… — Його обличчя набуло офіційного вигляду. — Капітане Матусевич, ми дуже вдячні вам за допомогу. Сподіваюся, тепер ви дозволите нам летіти далі?

— Що?… — Зізнатися, цього я не чекав. — І куди ж ви збираєтеся?

— На Землю, звичайно.

— На Землю?! Та ви з глузду з’їхали! Адже Земля… — тут я розгублено замовк. Сіґурдсон та інші люди, що були на яхті, прилетіли до нас із далекого минулого, і отак відразу, без підготовки, ошелешити їх всією неприхованою правдою про нинішнє становище людства було б надто жорстоко. Та й хтозна, як би вони повелися тоді. — Зараз іде війна, містере Сіґурдсон. Велика війна. І ми не маємо даних, що в Сонячній системі все спокійно. Крім того, по дорозі до неї ви можете втрапити в таку ж халепу, як біля Зорі Барнарда. Подорожувати космосом на вашому суденці рівнозначно самогубству. У будь-якій населеній системі вам може зустрітися ворог.

— А ви, виходить, друзі? — скептично запитав Сіґурдсон.

— Ми ж врятували вас від ґлісарів.

— Гм-м… Але тут така справа, капітане… перед цим і ваші повелися з нами не найкращим чином.

— Наші? Які ще наші?

— Ну, ґаллійці. Ми вийшли до Псі Козерога, збираючись зробити останній стрибок до Землі, і натрапили на ваш флот… Чи, радше, то був навіть не флот, а ціла армада — тисячі й тисячі кораблів. Вони, втім, не стали відкривати по нам вогонь, проте наказали лягти в дрейф і приготуватися до прийому інспекції.

Рашель тихо зойкнула. Шанкар щось невиразно забурмотів. А в мене важко загупало серце: Псі Козерога сполучалася з Сонячною системою каналом першого роду, і концентрація таких величезних сил на підступах до Землі могла мати лише одне пояснення…

• Предыдущая
• 26/44
• Следующая