95-16 - Рудзький Ян - Страница 17

• Предыдущая
• 17/35
• Следующая

— Ви взяли чемодан?

— Ні, він якось дивно зник з камери схову. Хтось прийшов, сказав, що в ньому є, і забрав перед самісіньким нашим приїздом.

— Отож і воно! — повторив Лютце.

Журналіст був розчарований. Він розраховував на допомогу цієї людини і ошукався у своїх сподіваннях. Лютце, заляканий тим, що сталося, боявся говорити відверто. Шелю раптом стало ніяково. Від нього нічого не залежить, він тут зовсім самотній, безсило тупцяє на місці, а чиїсь очі невідомо звідки весь час стежать за ним. Куди б він не звернувся, до чого б не доторкнувся, все лопається, наче мильні бульбашки.

Дивлячись на безкровне обличчя хворого, Шель шукав способу зламати вперте мовчання. Доктор Менке ні в чому не допоміг, перед умовленою зустріччю Лютце попадає під машину, квитанцію про здачу чемодана в камеру схову приносить поштар, чемодан зникає, старий чиновник на вокзалі твердить, що нічого не знає, а тепер Лютце відмовляє в допомозі. Шель безпорадно стиснув кулаки.

— Пане Лютце! — сказав він. — Ви можете бути цілком певні, що я збережу таємницю. Ви — єдина людина, яка може допомогти мені розв'язати цю заплутану справу. Вірте мені. Чого Леон хотів од мене? Чому наклав на себе руки? Де шукати справжньої причини його смерті?

Лютце облизав пошерхлі губи.

— У вас немає іншої турботи?

— Це все, що ви можете мені сказати?

— Ні, не все. Я дам вам добру раду: нікому не вірте і якнайшвидше виїздіть із Гроссвізена.

Шель усе ще не здавався.

— Хто на вас наїхав?

— Машина.

— Хто?

— Не знаю.

— Чому ви надіслали квитанцію поштою, а не чекали до ранку?

Хворий пильно глянув на журналіста.

— Ніч довга… — відказав і одвернувся.

Шель зрозумів, що нічого більше не доб'ється. Підвівся.

— Вам щось треба?

— Спокою і… півлітра чистої, — прошепотів Лютце.

Бар'єр, що перетинав велику кімнату посередині, відгороджував місце для відвідувачів од столів поліцейських-вартових. У повітрі стояв нудотний сморід тютюнового диму. Входячи, Шель одразу ж помітив поліцейського, який супроводив інспектора Грубера вранці.

— Знову зустрічаємось, — обізвався журналіст, підходячи до бар'єра.

Поліцейський підозріливо глянув на нього.

— Ви були з нами на вокзалі? — сказав він непевно.

— Авжеж. Потім разом їхали на Ейхенштрасе, — нагадав Шель.

— Справді. Ви прийшли поговорити з інспектором? На жаль, його немає, поїхав кудись зразу ж після вокзалу і досі не повернувся.

На столі вартового задзвонив телефон.

— Polizeiamt[32], — відказав вартовий. — Інспектор? Ні, кажу вам втретє, не знаю, куди поїхав, і не знаю, коли повернеться! — Він поклав трубку. — Нахаба якийсь, — пробурмотів. — Допитується від самісінького ранку.

— Мені зовсім не обов'язково бачити інспектора, — повів Шель далі перервану розмову. — Я тільки хотів запитати.

— Слухаю.

— Я приїхав до Гроссвізена вчора і пробуду тут, очевидно, ще день, а може, два. Не знаю, чи треба мені прописуватись, як ви гадаєте?

— На три-чотири дні? Не треба. Зрештою, інспектор вас знає.

— От і добре, спасибі, — подякував Шель і, зробивши нерішучий жест, ніби хотів уже йти, додав: — П'ять днів тому мій приятель, Леон Траубе, покінчив самогубством. Я хотів би знати, хто у вас вів цю справу і, якщо це можливо, поговорити з ним. Може, покійник залишив якісь речі?

— Те, що Траубе залишив, не має ніякої цінності. Клуночок з одягом, книжками і особистими речами лежить у нас на складі. Справу вів асистент інспектора Грубера, слідчий Земмінгер. На жаль, його немає.

— Дуже вам вдячний.

Шель вийшов з поліцейського участку і попрямував до «ІПнайдере Люнх Штубе». Замовив омлет і каву. Їв і думав, аналізуючи кожну деталь дивовижної і заплутаної історії.

Весь вільний час після обіду Шель провів у таборі для переселенців на Веберштрасе. Ці відвідини справили на нього надзвичайно сумне враження.

Вишикувані рівними рядами бараки колишньої військової частини вермахту вміщали близько 400 чоловік. Журналіста зустріли зацікавлено і з недовір'ям. Розмова стала невимушеною тільки через якусь годину. В кожній розповіді чулося одне й те саме: розчарування по приїзді, виснажливі формальності, бюрократизм розпоряджень, неприязнь місцевого населення і — ніяких надій на майбутнє.

Люди жили в цьому таборі місяців по дев'ять, але іноді, траплялося, й роками. Літні майже не сподівалися дістати роботу, молоді мріяли виїхати за океан — у Канаду, Австралію…

Під пласкими дахами занедбаних бараків мешкали байдужість, пригніченість і… ностальгія.

На місто опускалися сутінки. Прямокутні вікна яскріли жовтим світлом. На фасадах будинків сяяли і мерехтіли неонові написи:

TRINK COCA-COLA… «SUNIL» WASCHT WEISS… NUROPTA LOWE T. V![33]

Монотонно шуміли автомобілі і моторолери, з ресторанів линули звуки музики. Надходила спокійна, погожа ніч. Жителі Гроссвізена сиділи в пивних, гуляли на вулицях, спочивали біля відчинених вікон своїх будинків.

Шель повільно прямував до парку, де містився ресторан «Червона шапочка». Ішов і думав, що дасть йому зустріч з Грубером. Може, той проллє хоч трохи світла на загадкову справу? Може, слідство дало якісь наслідки?.. В парку журналіст ще здалеку почув голоси, сміх, музику. Над терасою і довкола саду висіли гірлянди штучних квітів, кольорові лампочки та ліхтарики: барвисте світло просвічувало крізь листя дерев. Поблизу стояло кілька машин.

Шель уповільнив ходу. Якщо інспектора ще немає, то він от-от має надійти.

На просторій терасі танцювали в ритмі каліпсо. Завивання саксофона й глухі удари бубна зринали в темний парк. Оркестру не видно, він, певно, був усередині приміщення.

Шель оглянувся. До ресторану саме під'їхало дві машини — малий «фольксваген», а за ним чорний «оппель». З першої вийшла молода пара, з другої інспектор.

Якось несвідомо Шель зупинився. Не знаючи чому, він раптом вирішив на кілька хвилин відкласти зустріч.

Грубер перевірив, чи добре замкнув дверцята машини, і попрямував поміж столиків. Пильним поглядом окинув танцюючих, потім обійшов терасу і зник у ресторані.

Журналіст рушив за ним. Зупинився біля дверей і обережно зазирнув усередину. Оркестр розмістився в затишній ніші праворуч. Приміщення було невелике. Уздовж стін тяглися кабіни, відгороджені стінками з розмальованої геометричним орнаментом тканини. Туї та пальми, скупе світло бра створювали враження відокремленості.

Оркестр перестав грати. Танцюристи, сміючись і розмовляючи, поверталися до своїх столиків. Інспектор вмостився на високому стільці за півкруглим баром і щось сказав кельнерці. Жінка всміхнулась у відповідь, кокетливо погрозила пальцем і поставила перед ним наповнену чарку. Сидячи, Грубер увесь час намагався зазирнути в найближчі кабіни. Потім глянув на годинника, випив горілку, вийняв з кишені монету й поклав на прилавку. Збирався вже піти, коли з низьких дверей в кінці залу вийшла Кароліна.

Чоловіки, що стояли біля буфету, перервали розмову. Хтось тихенько свиснув, навіть Шель мимоволі затамував подих.

Кароліна, розуміючи, яке враження справила на присутніх, ніби вагаючись, зупинилася на мить. Глибоко декольтована сукня з зеленої тафти облягала її струнку постать. Граючись сумочкою, жінка повільно озирнулася.

Грубер надто жваво, як на нього, скочив із стільця і, широко всміхаючись, підійшов до Кароліни. На її обличчі з'явився раптом вираз незадоволення й розчарування. Подала йому руку, й інспектор кумедно нахилився.

«Знайомі! — подумав Шель. — Власне, це не дивно». Не виходячи з своєї схованки, він чекав, що буде далі.

Грубер, мабуть, щось запитав, бо Кароліна похитала головою. Поліцейський кивнув кельнерові, що стояв неподалік. Той миттю підійшов, вислухав його, а потім відсунув заслону окремої кабіни. Грубер взяв Кароліну під руку.

• Предыдущая
• 17/35
• Следующая