Поклик Ктулху - Лавкрафт Говард Филлипс - Страница 6

• Предыдущая
• 6/9
• Следующая

Вілкокс усе ще мешкав сам-один у будинку Флер-де-Лі на Томас-стрит, у потворній вікторіанській підробці бретонського архітектурного стилю сімнадцятого століття, чий тинькований фасад кидається в очі поміж привабливими будинками колоніальної архітектури на старому пагорбі під найгарнішою з усіх ґеоргіанських дзвіниць Америки. Я знайшов молодика за роботою в його кімнатах, і з розкиданих скульпторських проб одразу зрозумів, що він і справді наділений глибоким істинним талантом. Колись, я гадаю, про нього почують як про одного з великих декадентів, адже він закріпив у глині й одного дня відіб’є у мармурі ті жахи й вигадки, які викликає до життя проза Артура Мейчена, а Кларк Ештон Сміт демонструє в поезії і живопису.

Смаглявий, тендітний, дещо неохайний, він мляво обернувся на мій стук у двері і, не встаючи, запитав, у якій я до нього справі. Коли я назвав себе, він виявив деякий інтерес - адже мій дідусь збудив у ньому цікавість, коли досліджував його дивні сни, але так ніколи зрештою не пояснив, навіщо це робить. Я не давав йому додаткової інформації з цього приводу, але спробував, дещо схитрувавши, дізнатися, що йому вже відомо. Незабаром я впевнився в повній чесності скульптора, оскільки він розповідав про сни так, що не залишалося ніяких сумнівів щодо їхньої достеменності. Сновидіння і їхній осад на підсвідомості серйозно вплинули на його творчість, і він показав мені огидну статуетку, яка змусила мене затремтіти від жаху, який вона була призначена викликати. Вілкокс не пригадував, чи він бачив її оригінал - хіба що на власному зробленому вві сні барельєфі - але контури ніби самі сформувалися під його руками. Це, безперечно, було те велетенське створіння, про яке він марив у лихоманці. Швидко стало ясно, що про таємний культ він справді нічого не знає, окрім того, що зрозумів із наполегливих розпитів мого дідуся; тоді я став знову з’ясовувати, яким чином могли виникнути у нього ці дивні враження.

Він розповідав про свої сни навдивовижу поетично; з жахливою ясністю я міг уявити собі вогке велетенське місто із слизького зеленого каміння - чия геометрія, як він дивно коментував, була взагалі неправильна - і злякано чути з-під землі голос, чи то справжній, чи уявний: «Ктулху фгтаґн», «Ктулху фгтаґн».

Ці слова були частиною жахливого заклинання, яке нагадувало про те, що мертвий Ктулху чекає уві сні, лежачи в своєму кам’яному склепі в Р’льєху, і я був дуже стурбований, незважаючи на мої раціональні переконання. Я вважав, що Вілкокс десь випадково чув про цей культ, але швидко забув про нього, начитавшися книжок, де йшлося про страшні історії, пов’язані з чортівнею, або натішившися власними мареннями. Пізніше, завдяки своїй неабиякій експресивності, почуте підсвідомо втілилось у снах, у барельєфі й у страхітливій статуетці, яку я тепер побачив у його майстерні - отож, те, що він увів ув оману мого дідуся, можна було пробачити. Юнак належав до такого типу, який мені ніколи не подобався - водночас і дещо збуджений, і дещо невихований, але тепер я був цілком готовий визнати і його талант, і його порядність. Я попрощався з ним приязно і побажав успіхів, яких він зможе досягти завдяки своїм здібностям.

Загадка цього відразливого культу мене усе ще вабила, і часом я мріяв про те, що зможу прославитися, якщо мені пощастить з’ясувати його походження і розповсюдження. Я відвідав Новий Орлеан, поговорив із Леґрассом та іншими учасниками того давнішнього рейду, оглянув страшну фігурку й навіть розпитав тих із полонених нечестивців, хто був досі живий. Старий Кастро, на жаль, помер кілька років тому. Те, що я тепер почув із перших вуст, хоча й було не більше ніж детальним підтвердженням записів мого дідуся, знову вразило мене, оскільки я відчував, що знайшов слід дуже реальної, дуже засекреченої й дуже давньої релігії, відкриття якої зробило б мене відомим антропологом. Я тоді все ще притримувався точки зору переконаного матеріаліста - якби ж таке було можливим і тепер! - і з майже незрозумілою впертістю ігнорував збіги між записами снів і старими вирізками, зібраними професором Енджелом.

Єдине, що я почав тоді підозрювати - а тепер, здається, знаю це напевно - що смерть мого дідуся була аж ніяк не природна. Він упав на вуличці, що піднімається на пагорб від старого порту, який просто кишить покручами з усього світу, - після того, як його мимохідь штовхнув чорношкірий матрос. Я не забув про те, що ідолопоклонники, захоплені в Луїзіані, належали до матроської братії й до покручів, і не здивувався б, якби дізнався про те, що вони володіють таємними методами збереження у секреті своїх ритуалів і вірувань. Леґрасса та його людей, правда, залишили у спокої, але ж один моряк з Норвегії, який побачив зайвого, мертвий. Чи не могло розслідування мого дідуся, за яке він узявся після зустрічі зі скульптором, дійти до недобрих вух? Гадаю, професор Енджел помер через те, що знав забагато або мав можливість забагато дізнатися. І чи не суджено мені піти тим самим шляхом? Адже я знаю вже чимало. 

Якщо небеса колись волітимуть зробити мені милість, вони могли би скасувати наслідки того, що мені на очі зовсім випадково трапився один газетний аркуш, використаний як обгортка. На цю річ я б ніколи не натрапив у звичному плині свого життя, оскільки йдеться про старе число австралійської газети «Сідней Бюлетін» за 18 квітня 1925 року. Це число залишилося поза увагою навіть тієї контори з моніторингу преси, яка на момент виходу активно збирала матеріали для дослідження мого дідуся.

Я вже на загал відмовився від розслідувань на тему, яку професор Енджел назвав «Культ Ктулху», і гостював у Патерсоні, Нью-Джерсі, у свого друга-вченого, куратора місцевого музею і прикметного мінералога. Одного дня я переглядав експонати, недбало розкладені по полицях у сховищі, коли мою увагу привернуло дивне зображення на аркуші зі старої газети під камінням. Це і було число «Сідней Бюлетін», про яке я вже згадував, - адже мій друг мав широкі знайомства в усіх можливих кінцях світу, а картинка була автотипним видруком зображення жахливого кам’яного ідола, майже ідентичного з тим, якого Леґрасс знайшов на болотах.

Нетерпляче скинувши з аркуша цікаві для мінералога камінці, я уважно прочитав замітку до фотографії і з розчаруванням зрозумів, що для мене вона закоротка. Однак те, про що в ній ішлося, мало неабияке значення для мого призупиненого розслідування, і я обережно вирвав її для детальнішого вивчення. Ось що в ній було написано:

• Предыдущая
• 6/9
• Следующая