Боб. Історія з книги «Месопотамія» - Жадан Сергій - Страница 4
- Предыдущая
- 4/5
- Следующая
Але навіть закладеним носом він усе одно відчував запахи й дими цього міста, його серпневу шкіру — випалену сонцем, вибілену океаном. Дивився на вуличних птахів — навдивовижу спокійних, як на такі галасливі умови, дивився на йогів та монахів, спостерігав за драконами на дахах і гієнами при сміттєвих баках, прикривався рукою від кривавого ранкового проміння, кутався в обвислий від дощу піджак, а проте не ставало йому ні затишніше, ні тепліше. І коли вже виникла думка їхати на летовище й чекати там добу до завантаження, покликав його гурт життєрадісних пияків, які завважили його ще раніше, проте з притаманною справжнім пиякам делікатністю не наважувалися відірвати від самокопання та печальних світанкових рефлексій. Аж ось, коли побачили, що справи зовсім погані і що вигризають чоловіка сього зсередини біси ранкової невтіхи, тоді гукнули вони його, і покликали, запрошуючи до загальної учти, і пригостили дивним напоєм. Як називається напій, не знали й самі аборигени, сказали лише, що отрутою цією торгують поляки у своєму магазині, назву ж її не можуть вимовити навіть вони — польські продавці. У польській мові стільки шиплячих, — захоплено кричали вони Бобу, все підливаючи й підливаючи, — що ми навіть боїмося собі уявити їхню службу Божу! Бог, мабуть, прокидається щоразу від псалмів із такою кількістю шиплячих! — казали вони Бобу, і той їм навіть щось на це відповідав, проте його ніхто не слухав, усі лише говорили й говорили, і гієни перебігали в затінок, а жовті змії звивали собі гнізда в металевих смітниках. Сонце палало над дзвіницями й рекламними щитами, відбивалося у високих вікнах, де стояло тепле повітря, де кімнати наповнювалися життям і на пожежних драбинах гуляли серпневі протяги. Жінки, ідучи вулицею, всміхалися до нього, привітно махали йому хустками й капелюшками, вигукували щось радісне й ніжне, щось, настільки щільно зліплене з шиплячих та йотованих, що Боб не наважувався торкнутись цих золотих щільників їхньої мови, наповнених радістю й насолодою. Саме з потребою радості й насолоди він і прокинувся, саме їх він потребував якнайбільше, саме за ними він, підвівшись і знайшовши поруч неторкану ніким стару татову валізу, рушив крізь пізні вечорові сутінки вперед — у пошуках громадського транспорту, у пошуках братерської любові.
Знайшов він їх у Бронксі, куди дістався, перетнувши ріку. Стояли вони під будівлями банків та зачинених магазинів з одягом. Можна було навіть подумати, що саме в цих магазинах вони й одягаються. Боб завмер, насторожено повів носом, як бувалий вуличний пес, подумав розвернутися й рушити назад, однак розумів: якщо не тепер, то вже ніколи, буду потім картати себе за слабкодухість, буду шукати виправдання своїм страхам і комплексам. Давай, Колумбе, воруши ластами, — підштовхнув він себе назустріч усім пуерториканкам та суринамкам Бронкса. Перехопила його, втім, якась невисока на зріст, фарбована в чорне, гостроноса й худюща риба-тріска з неправдоподібно великим і, відповідно, принадним бюстом і таким оксамитовим голосом, що серце його знову озвалося з небуття. Хочеш відпочити? — запитала тріска довірливо. А що ти робиш? — запитав її у відповідь Боб, із завмиранням серця прислухаючись до западання її голосу. За півсотні зроблю тобі добре, — пообіцяла вона, роблячи рукою такі рухи, ніби чистила зуби. — За двісті — все інше. Не бійся, усе чесно, усе легально, тут поруч. Тебе як звати? Боб відповів, вона не запам’ятала. Своєю чергою повідомила, що її звати Мел. Мем? — перепитав він. Забудь, — сказала вона, — неважливо. Зійшлися на півсотні. Мел-Мем упевнено взяла його під руку. Повела вулицею. Подружки її відводили від них очі. Далеко ще? — запитав Боб. Триста метрів, — заспокоїла вона. — Але мені важко йти. Боб нарешті звернув увагу на її високі підбори. Іти їй, мабуть, справді було нелегко. А йти було потрібно. Я викличу таксі, — запропонувала вона. Боб напружився, проте не заперечував. Вона махнула рукою. Таксі ніби на це й чекало. Сіли, проїхали два будинки, зупинились. Заплати йому, — тихо попросила вона. Боб тицьнув таксистові десятку. Той весело подякував. Таксист його чомусь заспокоїв. Міг же завезти за місто, — подумав Боб, — і там розчленувати. Я би принаймні так і зробив. За китайським рестораном пірнули в браму, пройшли подвір’ям, оминули блискучі металеві баки зі сміттям. Піднялися сходами, відчинили темні непримітні двері. При вході на стільцях сиділи двоє охоронців. Ковзнули недобрими неуважними поглядами, повернулись до своєї розмови. Вона вихопила в одного з них ключ, потягла Боба крутими сходами нагору. Стінами висіли червоні ліхтарі, підлогу застелено було білим кудлатим килимом. Нагадувало фотолабораторію. Особливо запахами. Пройшли в кінець коридору, вона відчинила двері, зайшла першою, він зазирнув слідом. У кімнаті було вогко й напівтемно. Ліворуч стояв невеликий порожній столик, праворуч темніло величезне ліжко з якимись дивними дерев’яними закрутами, шовковими покривалами та іншою хрінню. Подібне ліжко стояло в спальні дяді Алекса, — раптом згадав Боб, і стало йому від цього спогаду ще сумніше. Збоку прочинені двері вели до невеликої душової кімнати. Там горіло світло, висіли чисті рушники. Вона відразу ж узялася порядкувати, як гостинна господиня. Значить так, — сказала, — ти хочеш у душ? Третю добу, — відповів Боб. Добре, — погодилась вона, — дай мені трішки грошей, я куплю алкоголю. Тут потрібно купувати алкоголь, — пояснила. Який алкоголь ти будеш? Є що-небудь польське? — поцікавився Боб. Дізнаюсь, — пообіцяла вона, узявши гроші. — А що в тебе з носом? — зреагувала на застуджене Бобове шмаркання. — Наркотики? Бокс, — пояснив Боб, — пошкоджена перетинка. Вона мовчки розвернулась і вийшла.
Звісно, що вона не повернеться, — думав він, лежачи на ліжку й розглядаючи тіні на стелі, — ясно, що вона давно залишила цей будинок і розчинилась у невідомому напрямку. Певно, що я ніколи більше її не побачу. Звісно, що при зустрічі я її просто не згадаю. Мем, мем, де ти тепер? Нащо ти затягла мене на ці пекучі простирадла? Нащо ти кинула мене посеред цієї задушливої ночі — без любові, без співучасті, навіть без алкоголю?
Двері тихо відчинились, і вона прослизнула всередину. Як ти тут? — запитала. — Що душ? Працює, — коротко відповів Боб. Вона не зрозуміла й простягла йому його склянку, повну золотої отрути. Якщо не помру — здобуду безсмертя, — подумав Боб і випив. А далі вона взялась до справи. Взялась завзято, проте було в цьому завзятті щось механічне, щось декоративно-оздоблювальне, невтішне й цілком безперспективне. По-перше, вона примусила Боба лягти й не рухатись, загалом, складалося враження, що вона боялась його активності, боялась його здатності самостійно пересуватись, насторожено слідкувала за його гримасами, прислуховувалась до клекотання в його горлянці, обережно промацувала — ніби між іншим, ніби задля його ж задоволення — кишені його безумних шортів: чи немає там, бува, яких-небудь психотропних засобів або, на крайняк, такої-сякої холодної зброї. По-друге, вона відразу ж узялася стогнати. І це — не перериваючи процесу! Стогнала заведено й затято. Боб якоїсь миті відчув себе немовлям, яке заколисують. Навіть підвів голову, аби подивитись, чи з нею все гаразд. З нею все було гаразд, на відміну від нього: вона старанно трудилась над ним, допомагаючи собі у дві руки, ніби добувала вогонь із відсирілого дерева. Зрештою теж підвела голову, перехопила його погляд. Важко зупинилася, закинула назад пасмо волосся, що спало на обличчя. Що, — запитала, — забагато алкоголю? Так, — відповів розчаровано Боб, — і його теж. Ну, послухай, — вона поставилась до справи відповідально, чимось цей ковбой з ірландськими оленями на капелюсі її таки зачепив, не хотілося відпускати його ні з чим, — давай так: докинь ще півсотні, дозволю взятися за груди. Що дозволиш? — не зрозумів Боб. Але вона вже вивільнила свій дивовижний космічно-синтетичний бюст. І вже гойдала ним у синьо-рожевих сутінках цієї фотолабораторії, і що йому лишалось робити. Доберуся до літака зайцем, — подумав Боб. Мем, — сказав тихо, проте впевнено, — ось усе, що лишилось. Тут немає півсотні, але ж і я нічого вже не хочу, погодься. І вона погодилась. Узяла його останні м’яті купюри й знову стала до праці, ніби востаннє, з твердим наміром не відступати до переможного кінця. А коли й це не допомогло, знову відірвалась на мить і сухим (але таким оксамитовим, таким глибоким!) голосом працівника нотаріальної контори повідомила, що коли він протягом ближчого часу не кінчить — доведеться платити ще, а оскільки платити йому немає чим (і вона прекрасно це розуміє!), то вона навіть не знає, чим усе це закінчиться. Ну, самі знаєте, як це зазвичай буває. І тут можна було б сказати, що він почав пригадувати якісь потаємні, якісь приховані й недомовлені видива й переживання, що сталися з ним у цьому житті, що він розгледів у прозорій незворушній темряві, скажімо, найкрасивіші жіночі обличчя, що вийняв із закамарків минулого свої найбільші мрії та сподівання, але ні, нічого подібного: механіка жіночої ніжності, тяглість інтимної праці роблять зазвичай своє солодке діло, тож не минуло й кількох хвилин, як усе щасливо для всіх присутніх завершилось, без жодних фінансових ускладнень, без жодних несплачених боргів і невиконаних обов’язків. Вона витирала його паперовими рушниками, він дивився на її темний обрис і згадував, як пальці його натрапили на тонкий, ледь відчутний шрам під її грудьми, очевидно, після того, як вона закачала собі під шкіру весь цей пластилін, від чого груди її стали ніжними й пружними, ось тільки шрами нікуди не зникли. І не зникнуть уже ніколи.
- Предыдущая
- 4/5
- Следующая
