Павутинка - Акутагава Рюноскэ - Страница 2

• Предыдущая
• 2/55
• Следующая

Отож, напруживши ноги, слуга притьмом скочив з драбини на горище і, притримуючи меча за руків'я, сягнистою ходою кинувся до старої. Що й казати – стара перелякалася до нестями.

Уздрівши слугу, вона підскочила, як опечена.

– Ти куди, стара відьмо ?! – лайнувся слуга, заступаючи їй дорогу, коли вона, спотикаючись об мерців, поривалася тікати. Стара все силкувалася відштовхнути слугу й прослизнути мимо, але він одіпхнув її назад. Якусь мить обоє мовчки борюкалися серед трупів. Зразу було ясно, чия візьме гору. Нарешті слуга скрутив старій руки й силоміць жбурнув її на поміст. Її руки – сама шкіра й кості – скидалися на курячу ніжку.

– Ти що тут робиш? Кажи! Бо як не скажеш, то ось тобі! – І слуга, стоячи біля старої, враз витяг із піхов меча і помахав білою крицею перед її очима. Але стара мовчала. Руки її тряслися, мов осиковий лист, вона засапалася, очі мало не вискакували з орбіт, і вперто мовчала. Цієї миті слуга ясно усвідомив, що життя і смерть старої в його руках і залежать од його волі. І те усвідомлення непомітно остудило люту ненависть, що була зайнялась у його серці. Залишилася тиха радість і задоволення, ніби від вдало завершеної роботи. Тепер, поглядаючи на стару згори вниз, слуга трохи полагіднішав:

– Я не урядник з канцелярії кебіісі[6]. Я просто подорожній, що випадково заскочив під цю браму. Тож не збираюся в'язати тебе мотузкою й тягти до суду. Ти тільки мусиш сказати, що ти робиш на цьому горищі такої пори, і все.

Стара ще більше витріщилася на слугу. її гострий погляд з-під почервонілих повік скидався на погляд хижого птаха. Потім, наче щось пережовуючи, вона заворушила губами з захованим у зморшках носом. Було видно, як на тонкій шиї сіпався гострий борлак. Цієї миті з її горла, як вороняче крякання, здавлено вихопилось:

– Я висмикую… висмикую волосся… на перуки.

Така несподівано проста відповідь геть-то розчарувала слугу. І воднораз серце його знову пойняла недавня зненависть, змішана з холодним презирством. Стара, мабуть, це помітила, бо, не випускаючи з руки висмикнутого волосся, прошамотіла, скрекочучи як ропуха:

– Воно, може, й справді гріх висмикувати волосся з мерців. Але оці небіжчики – загалом люди, які того варті. От, приміром, ця жінка, з котрої я висмикувала волосся, розрізувала гадюк на невеликі шматки, сушила їх і носила продавати двірцевій сторожі замість сушеної риби. Якби вона не упокоїлася від пошесті, то і досі чинила б так. А ту сушену рибу, що її продавала жінка, всі ще й вихвалювали і завжди купували до рису. Я не вважаю, що вона тим згрішила. Інакше вона з голоду вмерла б. Тож і в моїй роботі не бачу нічого поганого.

Іншої ради нема: якщо цього не робитиму, то теж умру з голоду. І гадаю, що ця жінка зрозуміла б і простила б мені.

Ось так відповіла стара. Вклавши меча в піхви і притримуючи його за руків'я лівою рукою, слуга з холодним серцем прислухався до її розповіді, а правою рукою тим часом обмацував великий червоний гнійний прищ. А слухаючи виправдування старої, він набирався відваги, відваги, якої йому бракувало під брамою. Вона спрямовувала його думки в інший бік, протилежний тому, що він лаштувався робити, коли піднявся на горище й спіймав стару. Тепер він уже не вагався, чи вмирати з голоду, чи стати розбійником. Його душевний стан тепер був такий, що недоречна думка про голодну смерть уже не клопотала йому голови.

– То це правда? – кинув слуга глузливо, коли стара змовкла. Ступивши уперед і нараз відсмикнувши руку від прища, він ухопив стару за комір і крізь зуби процідив: – Отже, і ти не гніватимешся, якщо я тебе обдеру. Бо мене теж чекає голодна смерть.

Слуга мерщій зірвав зі старої кімоно, а тільки-но стара спробувала вчепитися йому за ноги, грубо штурхнув її на мерців. До драбини було яких п'ять кроків. Схопивши під пахву темно-брунатне кімоно, слуга миттю спустився вниз і зник у нічній пітьмі.

Роздягнена стара полежала трохи, відтак підвелася з-поміж мерців і, щось бурмочучи, чи то стогнучи, присвічуючи скалкою, підповзла до драбини. Потім перехилилася, аж коротке, сиве волосся звісилося додолу, і глянула під браму. Там було темно, хоч в око стрель.

А за слугою вже й слід загув – тільки його й бачили.

В Ікеноо годі було знайти людину, що не чула б про ніс Дзенті Найґу. А ніс і справді був незвичайний: завдовжки десь з п'ять сунів[7], всюди однаково грубий, він нависав над губами й сягав аж підборіддя. Здавалося – посеред обличчя теліпається ковбаска.

Найґу, якому вже переступило за п'ятдесят, завжди потай страждав через свого носа: і за давніх часів свого послушництва, і тепер, дійшовши посади священика в двірському храмі. Щоправда, назовні він того не виказував – удавав, ніби йому байдуже. І не тому, що вважав турботу про ніс марницею, негідною справою для бонзи, який готується до прийдешнього життя на тому світі. Скорше тому, що йому страх не хотілося, аби й люди бачили, як його непокоїть той ніс. У буденних розмовах Найґу навіть згадки про нього боявся.

Було дві причини, чому Найґу не знав куди подітися зі своїм носом. Перша та, що довгий ніс завдавав йому клопоту. Передусім Найґу не міг сам наїстися. Бо тільки-но він брався до страви, як кінчик носа занурювався в рис у металевій мисці. Отож, як наставав час їсти, Найґу садовив послушника , по той бік столика і той підтримував носа дощечкою завширшки сун і завдовжки два сяку[8]. Однак з таким трапезуванням обом була морока: і бонзі, й послушникові, що підтримував носа дощечкою. Тоді саме навіть у Кіото ходила чутка, нібито одного разу хлопець на побігеньках, що заступив був послушника, чхнув, рука його труснулася і Найґів ніс заїхав у кашу. Але то була не найповажніша причина, чому Найґу так мучився. Насправді його турбувало те, що ніс шкодить самоповазі, вщерблює його гідність.

«То велике щастя, що носатий Дзенті Найґу не мирянин», – казали мешканці Ікеноо, бо вважали, що за такого носача навряд чи б вийшла заміж яка жінка. Були й такі, що навіть постриження в ченці пояснювали довгим носом. Та сам Найґу не почував, нібито ніс завдає йому менше страждань лише тому, що він, Найґу, священик. А що така поважна справа, як шлюб, не могла не розворушити його вразливої натури, то Найґу поклав собі будь-що загладити шкоду, завдану його гідності. Першою думкою було добрати такого способу, щоб довгий ніс здався коротшим, ніж був насправді. Як поруч не було нікого, Найґу заглядав у люстерко, роздивлявся носа з усіх боків і гарячково шукав рятунку. Іноді, невдоволений поворотом голови, він обхоплював лице руками, випинав уперед підборіддя і втуплювався в люстерко. Але ніс так і не здавався коротшим, аби принаймні Найґу задовольнити. Часом йому видавалося, немов усе йде на гірше: чим більше він думає, тим ніс довшає. Тоді Найґу ховав люстерко у скриньку і, як звичайно, тихо зітхаючи, неквапом ішов читати на пюпітрі сутру про Каннон[9].

Відтоді Найґу безперестанку приглядався до чужих носів. У храмі в Ікеноо часто правилася служба, було чимало чернечих келій, а в лазні щоденно гріли воду. Тож сюди навідувалося багато мандрівних ченців і мирян. Найґу пильно вдивлявся в їхні обличчя, прагнучи уздріти хоч одну людину з його носом і розрадити душу. Тож і не помічав ні темно-синіх суйканів[10], ні білих катабіра[11], ні жовтогарячих шапочок і чорних ряс, що до них звик, – вони для нього не існували. Найґу бачив не людей, а їхні носи. Хоч закандзюблені й траплялися, а от такого, як Найґів, не було. Після таких пошуків Найґу смутнішав. Тож, коли він розмовляв з людьми і несамохіть хапався за кінчик носа й шарівся, немов дівчина, то причиною, і головною, був його ніс.

• Предыдущая
• 2/55
• Следующая