Око прірви - Шевчук Валерий Александрович - Страница 54
- Предыдущая
- 54/55
- Следующая
— Гріх твій у тому, що полюбив красу світу й служиш цій мамоні, а краса світу — один із найулюбленіших бісів диявола. І, хоч писав ти Святе Письмо, не Бог палив твою свічу, а диявол. Святе Письмо не потребує краснописання, пишних малюнків та орнаментів, воно велике й красне змістом своїм, і цього для нього досить!..
Я дивився на дивоглядну справу рук своїх і слухав той голос. І голос почав тихшати й тихшати і не докінчив звинувачення, а завмер на півслові і зник.
І тут я почув голос Созонтовий, який сказав:
— Прірва твориться тоді, коли людина перестає бачити біле — білим, а чорне — чорним, а починає біле звати чорним, а чорне — білим, любов називає ненавистю, а ненависть — любов'ю, тобто зневажає Божі заповіді, замінюючи їх своїми. Тоді й починається блюзнювання і блюзнірство. Не бажай, щоб світ, і краса його, і творення його пропали, коли сам пропадаєш, а молися за темних, які несуть у собі ніч, щоб перейшли у день, тобто прозріли для добра й любові. Вір, що краса світу — образ Божий у ньому, а почварність — тло, на якому він бачиться, нетривкість же краси — тло, на якому пізнається вічність.
Я сидів задубілий, чітко й виразно прозвучали ці слова, цілком противажні між собою, Микитині й Созонтові, і не міг покласти свого камінчика на ті чи інші шальки ваг. Але очі мої знову впали на Пересопницьке Євангеліє, я прошепотів:
— Хто тьма, хай буде тьмою, хто світло — світлом; не бажає нічна птиця літати вдень, а птиця денна засинає із настанням пітьми. Для птиці нічної сонце — місяць, а для птиці денної — сонце не місяць. Не пізнався б день, коли б не було ночі, і навпаки. Все дивно взаємозв'язане між собою дивною залежністю, все одне одне отіняє й ояснює. В цьому істина — не прірва, але дна тій істині розуму людському не знайти. Дно-бо — таїна Господня, і вона непізнаванна.
І я відчув себе покріпленим у дусі. Не марну річ створив, а добропотрібну. Через це її й копіює отець Димитрій, та й учень Петро надихнувся нею і творить свою справу життя, покріпившись. Це значить, що тлінь діла мого живить новопробудженого ростка.
Так це сказав Созонт:
— Знай, що створене тобою добро у світі і є росток, який гряде із прогнилої плоті у майбутню прорість. Знай, що тлінь твоя викинута бути має, але без неї не проросте зерно, бо і тлінь твоя — творення Боже, як і світ.
У силі цих слів я й переконався, коли переглянув Пересопницьке Євангеліє.
У Пересопниці вже не було мені чого робити, і я повернувся до Житомира. Після того на довгі місяці зачинився від світу, пишучи цю книгу. Але перед цим попросив дозволу в отця Григорія писати її не простим записом, а красно, з малюнками та орнаментами. Тобто я записував один із розділів її начорно, а тоді переписував красно, замальовуючи. І до мене повернувся творчий вогонь, я не тільки писав цю новочасну Євангелію, але й багато й натхненно малював: було тут зображення Ока Прірви, яке мені привиділося на Микитиному острові, були тут мої співподорожани, Микита зі своїми учнями, Марта, карлик Мусій, уломні і почварні, був тут уявний звір, що ніби жив в озері й пожирав кинуті йому жертви, були берізки й осики на болоті, гадюки, купини, купи очерету, стовп із хаткою — все-все, що бачило моє око і що в ньому затверділо в образ. Отже, я горів зовсім так само, як спалювався, коли творив Пересопницьке Євангеліє, але образи, малюнки, лінії й орнаменти були тут інакші, ніби творив тут інший чоловік.
Так само горів, творячи Житомирське Євангеліє, учень Петро.
Часом його відвідував, і ми вели довгі балачки на теми творення. Петро виявився тямковитим і вбирав мою науку, ніби пив; зрештою й учнем його називати годі — в мене на очах виростав справжній майстер — це й справді був новий росток, але виростав він таки з моєї тліні. І це втішало, більше того, надихало у власній праці. Тобто не тільки він напоювався від мене, але і я від нього, бо мав він наді мною перевагу молодості своєї.
І от нарешті написав я свою книгу. І саме в цей час, в один погожий ранок, ще до ладу не прокинувшись, побачив я чи сон, чи видіння. Созонт сказав би, що це був сон.
А примарилося мені, що вирішив послухатися Симеона, Микитиного учня, і повернувся до Ока Прірви, щоб там, на острові, відбути до кінця дні свої. Вже перейшов болото і знову побачив загадкове й дивоглядне плесо, чи озеро, чи заводь, чи око, внурене в болотяний розлив. Але коли захотів намацати привісну стежку через нього, то кілків, які тримали її, не знайшов. Тоді вирішив через озеро пливти, а що мав страх, аби не ковтнуло воно мене так, як моїх співподорожан, нарізав сухостійного очерету і зробив, як це роблять татари, переправляючись через ріки, два снопи, які прив'язав до тіла і з ними поплив — снопи тримали моє тіло на плаву. Вже допливав до темного кола посеред Ока Прірви, коли ж вийшов на округлий берег сліпий Теодорит. На ньому була та ж таки хламида, але ветха, подерта, крізь яку світило тіло, десь така, як колись на Кузьмі. Виставив у мій бік сліпі очі і ніби принюхувався — весь був напружений і на струнчений.
— Хто це там пливе? — схвильовано гукнув він.
— Я, брате Теодорите, — відгукнувся. — Михайло Василевич, що відвідував вас минулого літа.
Побачив, був-бо вже близько, що напруження й наструнення у тілі Теодорита зникло — він ніби не того чекав.
— Не мене чекав, брате? — спитав я, підпливаючи до берега.
— Не тебе, — сказав Теодорит. — Але я радий будь-якому гостю.
— Чому сказав: я радий, не ми раді?
— Бо я тільки з усіх тут і є, — мовив печально Теодорит.
— А святий Микита? — спитав я, вилазячи з води і відв'язуючи від себе очеретяні снопи.
— Святий Микита помер, — відповів Теодорит. — Хочеш розкажу, як це сталося?
— Радий тебе послухати, — сказав я, віддихуючись, для того й на траву присів.
— Помер, коли Симеон із Мартою покинули острова. Власне, покинув Симеон, Марта подалася за ним. Чомусь тебе боявся, брате Михайле…
— Боявся, що не загинув в болоті й дістануся землі?
— Знаєш про це? — спитав Теодорит, сумно всміхаючись. — Не сподівався, що повернешся. Боявся, що штуки його відомі стануть… Через кілька днів подалися за ним Георгій з Никифором, бо то були не Микитині, а Симеонові учні. Євагрій, Антоній і я були учні Микитині. Але Євагрій не втримався біля нас і теж пішов.
— Тоді Микита й помер? — спитав я.
— Чи тобі вже хтось цю історію розказав? — спитав Теодорит.
— Ні, брате, — мовив я. — Але знаю, що Микита вже й минулого літа вельми хворів.
— Але про це ніхто не знав! — вигукнув Теодорит.
— Він нам показав покрите виразками тіло своє, — мовив я. — У ніч на Тройцю, коли спускався.
— Одного дня, у п'ятницю, півень закричав зранку на пробудження, а на проповідь не закричав.
— Бо півнем тим і був Микита, — сказав я.
– І це знаєш? — стрепенувся Созонт.
— Здогадався Созонт і повів мені.
— Симеон дуже боявся того вашого Созонта… Вважав, що його прислано на звіди.
— Знаю, — зітхнув я. — Тому й ковтнуло його Око Прірви. Продовжуй.
— Уломні та почварні зібралися, — розповідав Теодорит, — і ми з Антонієм, але Микита голосу не подавав і завісок не відгортав. Тоді я поліз на стовпа, але тихо було там.
— Отче, благослови нас, — сказав я, — бо народ унизу чекає.
Він же відповів. І знову кажу йому:
— Чому, отче, не відповідаєш чаду свойому?
Він же мовчав. Тоді дика думка стрілила мені до голови і, грішний, подумав я, що й преподобний з острова втік, як малодушні учні його. Почав мацати довкола й натрапив на блаженного. Стояв він ніби на молитві, руки біля грудей склавши. Тоді зрадів я, що стоїть, бо коли стоїть, то живий іще, тож сказав:
— Може, образив тебе чим, отче? Мовчав він. Тоді промовив я:
— Простягни хоч руку до мене, хай поцілую.
Але не було відповіді. Я подумав: невже до Бога відійшов?
Прихилив вухо, і не було дихання, а густий запах тліні від нього виходив, хоч не мало бути так: вранці він ще півнем кричав. Тоді я пізнав, що почив він у Господі й поклав прихилене до стовпа тіло його, а сам заплакав гірко. Отак він, брате Михайле, й відійшов…
- Предыдущая
- 54/55
- Следующая
