Око прірви - Шевчук Валерий Александрович - Страница 38

• Предыдущая
• 38/55
• Следующая

— Карлик сказав, що вона стогне і сласно кричить.

— Це стогне і сласно кричить у ній біс, — сказав Теодорит.

— У який спосіб святий проганяє біса?

— Через молитву й обряд, — відповів Антоній.

— Як відбувається обряд?

— Так як це чинять отці по церквах та монастирях, — відповів Антоній.

— Чи святий Микита не має сили прогнати біса остаточно?

— Має, — сказав Теодорит. — Але дозволяє бісові вряди-годи повертатися до Марти, щоб сестра могла спитувати дух і досконалитись у боротьбі з бісом, тобто могла боротися з ним сама без допомоги святого.

— А чи не ліпше прогнати біса і звільнити її? — спитав Созонт.

— Святий сталить дух Мартин, щоб могла боротися не тільки з цим бісом, а з іншими, коли покине святе місце, — сказав Антоній.

— Хоче його покинути?

— Так! Хоче піти в черниці, але для цього бажає себе підготувати.

— Чи біс сестри Марти похітливість? — спитав прямо Созонт.

— Так! Через це й прагне умертвити тіло. Раніше це була блудниця.

— Чи міг би я подивитися, як святий Микита виганяє з неї біса?

— Звичайно, — сказав Теодорит. — Коли біс найде на неї під час вашого пробуття у святім місці, вас покличемо. Сказано-бо у Повторенні закону: «Наказав Господь того часу навчати вас настанов та законів, щоб виконували ви їх у краю, куди ви переходите».

— У мене більше немає сумнівів, — сказав Созонт.

— Коли виникнуть про будь-що, не ховай у собі, щоб не виникло кривомисля, — сказав Антоній.

— Воістину, — мовив Созонт і спитав: — Отже, цієї ночі святий Микита має зійти й обійти острів?

— Вам випало щастя це побачити, — сказав Теодорит.

— Чи зможемо, якщо написане мною праведне, завтра із святого місця відійти?

— Коли хто із вас захоче, — мовив Теодорит.

– І коли не записуватимеш того, що побачиш уночі, — додав Антоній.

— А коли запишу?

— Даси нам на звірення — і щасливої дороги!

Ми вклонилися Микитиним учням і відійшли. Коли ж ішли по стежці, Павло завів:

— Що ж це виходить, брате Созонте: святий замість лікувати мою хворобу пропонує мені вмерти…

— Це значить, брате, що вилікувати твоєї хвороби він неспроможний. Чи ж має бути сильніший отців скитських та отців печерських? Зрештою, має сумну рацію: мертвому не болить.

— То це мені так ніхто й не допоможе? — заканючив Павло, він часом подобав на дитину.

— Я не лікар, брате Павле, а правник. Моє діло не значити приписи для уздоровлення, а звідувати й розшукувати. Чи не ходив ти до лікарів?

— Ходив ще коли не постригся у ченці. Увесь маєток на них видав, але не знайшли вони мені ліку, хоч давали пити й глитати всіляку бридоту, натирали мене мастями.

— Тоді піди до знахарок.

– І до знахарок ходив. Ті м'яли мені тіло, ледве кісток не переламавши, розбивали яйце в головах, шепотіли й охали. Але й від них не дістав помочі. А може, те, що казав святий Микита, правда?

— Маєш розум, щоб розсудити, — мовив Созонт. — Я тобі ума свого всадити до голови не можу.

— Не прибіднюйся, брате Созонте! — вигукнув Павло. — Твій розум куди більший мого розтерзаного і сколошканого! Чи ж істинні речі говорив Микита?

– Істинні щодо чого? — спитав Созонт.

— Відповідно християнського вчення.

— На жаль, Павле, єдиного християнського вчення нема. І західна церква, і східна, а в останній грецька, і наша, й московська, і протестанти, сектанти й різні ордени в церкві західній — усі вважають себе істинними, а інших фальшивими, єретичними й блудними, через що й гризуться між собою, як пси, а всі разом хворіють на найбільший із великих гріхів — гріх нетерпимості. Відтак і в догматиці творять різниці інколи цілком поганські та смішні, наприклад у науці, як накладати хреста.

— Слів «терпимість» і «нетерпимість» у євангеліях нема, — сказав я. — Є «терпеливість», «терпіння», а це не завжди те саме.

— Маєш рацію, брате Михайле, вони замінені там слова ми «любов» та «ненависть», а часом «терпеливість» і «нетерпеливість». І деякі надмірно гарячі розуми християнські не без допомоги диявола, яким скаламучуються людські думки, зрозуміли терпеливість як потребу терпіти муки і йти на смерть, через що в християнстві настало два способи думання — мізантропічний і, як тепер кажуть, гуманістичний. Микита сповідує саме мізантропічний спосіб мислення, будований не на любові, бо й любов у нього мізантропічна, а на ненависті до великого Божого творення — людини та її світу, і саме між цими двома способами пролягає прірва, а не в умовлених маломисельними людьми догматичних різницях. Як на мене, тяжко грішить той, хто ділить любов на плотську та до Бога, бо і в плотській любові присутній Бог, а дочасність і перехідність — запорука вічного, як це бачимо в зерні, котре зігниває, а зігниваючи, проростає і дає не тільки новий плід, але й подесятиренний чи й сторичний. Тяжкий гріх, як на мене, заперечувати любов до світу й краси любов'ю до Бога, бо й світ — Боже творення в ім'я посланої ним на землю людини. Як уже казав, не із помсти та ненависті, а із любові Бог усамітнив людину, виславши із раю для земного життя, щоб із тлінного творила вічне. І коли Христос сказав: «Терпеливістю вашою душі здобудете»[25] чи коли казав Яків: «Терпиливість має чин досконалий, щоб ми досконалі й бездоганні були», то терпеливість тут треба розуміти не як заклик плекати в своїх ранах хробаків, а як терпимість або ж любов. Сказав-бо Ісус: «Як Отець полюбив мене, так і я полюбив вас. Перебувайте в любові моїй». Кого полюбив? Таж людей у світі, котрі пробувають у добротворенні, а коли й так, то й роблять добротвореним світ. Два світи на землі творяться: добротворений, Божий, і лихоносний, дияволовий, — і це теж учинено з волі Божої, щоб добротворність мала свою видимість у протиставленні до зла й ненависті. Прірва ж з'являється тоді, коли людина перестає бачити біле білим, любов називає ненавистю, ненависть любов'ю, тобто неважить Божі заповіді, замінюючи своїми, гаданими. Тоді й починається блюзнювання і блюзнірство і, як сказано у Приповістях: «Надутий злодійник — блюзнірець ім'я йому» і «Блюзнірець — огида людині», «На блюзнірців кари готові повсюди і удари на спини безумним».

Слухаючи Созонтову проповідь, ми прийшли на місце нашого осідку, я з Павлом тут повлягалися, а Созонт стояв, поки не закінчив. Сила його слова була для мене приступнішою й пожаданішою від Микитиної, але Павло, очевидно, думав інакше, бо побачив на його обличчі недовіру.

— А що таке наука вмирання? — спитав він, коли Созонт закінчив.

— О, то велика тема! — сказав Созонт. — Казав уже вам: чи хтось із учнів Микити, а може, й сам Микита пізнав немалу в тому світі, який зненавидів, науку і напевне вчився не на нашій землі. Чи чули ви про ars morіendі?

— Мистецтво вмирання? — спитав я.

— Саме так. Або ars bene morіendі — мистецтво доброго вмирання, про які говорили ще Сенека, Епікур та Ціцерон. Ціцерон ужив вислову morі descere — наука вмирання.

— То це не християнська наука чи мистецтво? — спитав Павло.

— Усе суще має корінь у тому, що було, — мовив Созонт. — Ще Кипріян, котрий жив у третьому столітті після Різдва Христового, картагінський біскуп, у трактаті «Dе moralіtate» навчав, що ніхто не має лякатися смерті, коли хоче з'єднатись із Христом, бо тільки через смерть можна ввійти в Царство Боже. Про мистецтво вмирання писав святий Амбросій, Іван Хризостом і святий Августин. Писав ще Руперт із Деутца в одинадцятому столітті; є це і у псевдоавгустиянському трактаті «Speculum morsіs» із тринадцятого століття, а особливо докладно в Ансельма із Кантебури в трактаті «Admonіtіo morіentі», який написано у формі запитань та відповідей. Ансельм радить тому, хто вмирає, здобути собі жаль за гріхи й прагнути прощення, а своє спасіння хай завдячує смерті Христовій. Можна вважати цей трактат за перший, у якому викладено мистецтво вмирання. Писав про те святий Йосип, пізніше німецький домініканин Генрік Сеус у «Horologіum sapіetіae», а особливо Іоанн Герсон у трактаті «Opusculum trіpatіtum», а з ляхів Матвій із Кракова в трактаті, який так і звався «Ars morіendі». Коли тобі цього мало, назву Доменіка де Карпаніку з його книжкою «Speculum artіs bene morіendі» — цей жив ближче до нас, у минулому столітті.

• Предыдущая
• 38/55
• Следующая