Око прірви - Шевчук Валерий Александрович - Страница 30
- Предыдущая
- 30/55
- Следующая
— Навідаю пані Олену Пулевську. Чому блаженний по думав, що тут диявольська сила діяла?
— Бо жінка — посудина диявола, і блаженний мав би це пам'ятати, освячуючи горошину. Тому й прирік себе на по каяння, тяжко від того страждаючи й катуючи своє тіло, — мовив Антоній.
— Народжувати дітей — це Боже призначення людині, — мовив Созонт. — Сказано у Псалтирі: «Сини, що народжені будуть, устануть і почнуть розповідати своїм дітям».
— Але повів Осія: «Вони зрадили Господа, бо породили чужих дітей», а блаженний не міг і не бажав бути чужоложцем. Через це й прийняв це собі за гріх та остереження, щоб не втручатись у справи, де має діяти Господь, — мовив Теодорит. — Відтоді не розрішає безплідності, щоб не мати з жінками справунків.
— Мене переконав, — сказав Созонт. — Блаженний учинив достойно. Коли ж так, хто був батьком тих дітей?
– Її чоловік при молитві святого отця.
— Тоді в чому гріх блаженного?
— В тому, що до нього по-гріховному осмілилися про мовляти жіночі вуста, — сказав Антоній. — А достойність блаженного: він гріх учасно відсік ще до того, як той став гріхом…
Я озирнувся. Довкола зібралася юрба уломних та почварних. Оточили нас звідусіль, як темна стіна, і були вони мов нічні страхи чи як чортовиння за окресленим святою крейдою колом; більше додавало непевності й тривоги те, що вони всі мовчали. Мені навіть здалося, що й не дихали. Я все ще милувався з їхньої дивоглядності, але здавалося, що досить Теодориту чи Антонію махнути рукою, як та жахка отара заверещить і кинеться на нас, щоб роздерти і спекти на вогнищі собі на вечерю. Зирнув на своїх співподорожан: Созонт, як завжди, був спокійний, навіть чимось задоволений, він лежав біля вогню на боці, вільно розкинувшись; Павло сидів навпочіпки, його сині очі захоплено світилися — був, очевидно, цілком заполонений розповідями й не бачив нічого довкола. Вогонь палав високо і рівно, Микитині учні вряди-годи підкидали до нього хмиз — тільки тепер я по мітив, що той хмиз підносять весь час кілька карликів, але поміж них не було того, котрий з нами розмовляв, — Мусія.
— Воістину повчальні історії повідаєте, — сказав Созонт.
— На цих історіях навчаємося святобливому життю, — сказав Теодорит, його сліпі очі в полисках вогню якось дивно, червонясто відсвічували. — Оповідай ти, Євагрію!
— Про подвиги святого несповідимі що скажеш? — мовив Євагрій. — Коли силу вони перевищують людську, то й оповісти їх неможливо. Розкажу хіба таке…
І він розповів, що від довгого стояння утворилася у пре подобного виразка й на другій нозі і почала витікати із неї кров, від чого одна із сосон зовсім покривавилася, а кров текла і текла, ніби тіло блаженного було джерелом, що ніколи не витікає. Але це не відвертало його від богомисля, все терпів мужньо. А виразку свою змушений був показати, і то з такої причини.
Прийшов якось у святе місце священик із Житомира, людина добра й богоодуховлена, і сказав:
— Питаю тебе заради пізнання істини, що притягла до себе рід людський, кажи мені: чи ти людина, чи істота безтілесна?
Спитав тоді преподобний:
— Навіщо запитуєш про те мене? Священик же каже:
— Чув про тебе, що не їси й довгий час не пив, а це тільки тепер трохи п'єш, але мало, не спиш, а це властиво людині, і не може людина жива бути без харчу, достатнього пиття та сну.
Тоді сталося таке, чого ніколи не бувало: звелів преподобний, уперше за весь час, зійти священику, тобто одному із прибульців, до себе на стовпа й допустив побачити загнилу виразку, повну черви на одній нозі й криваву — на другій, з якої безперервно витікала кров.
І здивувався священик, як міг стояти самовільний цей мученик із такими ранами.
— Чому не лікуєш виразок своїх, маючи таку силу молитвенну? — спитав священик.
— Хай мені їх полікує той, котрий мені їх дав, — відповів блаженний.
— Чи не боїшся померти від цих ран? — спитав священик.
— Для того я тільки й живу, — відказав Микита. — Смерть для мене пожадання і звільнення, бо сподіваюся, що доступлюся горніх чертогів.
— Чи впевнений, — спитав священик, — що Бог хоче цього від людини, а не мирного, чистого й добропорядного життя у трудах, призначених собі, із добродійним рощенням своїх нащадків.
— Не може бути чистого й добропорядного життя у світі — вмістилищі гріхів, звад і тлінності, проклятому Богом.
— Коли б люди не жили в труді, — сказав священик, — і не дбали про нащадків своїх, згинуло б життя на землі і люди вимерли.
І сказав святий із радістю великою:
— Вони б вимерли, а отже, повернулися б у рай, спокутувавши попередній гріх, щоб знову там оселитися й за містити місце повсталих і прогнаних ангелів. Все, що тлінне, має зітліти.
І вразився священик зі слів святого, спустився вниз і оповів учням усе, що почув. І сказав, що не повернеться більше у страшний світ — умістилище печалі, а залишиться навіки у святому місці.
– І він залишився? — спокійно спитав Созонт.
– І він залишився, — гордо повів Євагрій.
— Це був ти? — спитав Созонт. Євагрій скромно потупив зір.
— Оповіжте мені устав життя преподобного, — попросив Созонт.
Вогнище палало, відбиваючи сполохами на лицях зібраних тут людей. Я помітив, що уломні й почварні нечутно наблизилися до нас і стали майже впритул замкнутим колом і стіною. Тепер я чув їхнє зачаєне дихання: випадало, що оповідки, котрі тут велися, заворожували їх. Микитині ж учні вели себе так, ніби не помічали того юрту, а вели гутірку тільки з нами.
— Устав життя преподобного такий, — сказав Антоній. — Усю ніч та ранок він стоїть на молитві, аж до першого звіщення півня, після того розтуляє очеретяні завіси, і його кожен може побачити на ранковій молитві. На друге звіщення півня, коли сонце трохи підіб'ється, творить повчання тим, що присутні, — на цей час усі сходяться, за власним бажанням, його послухати, за винятком жінок. По тому, коли такі є, творить духовне зцілення тим, котрих біс посів, хто душею хворий, мучиться безпричинно, печаллю з'їдається, хто страхом обійнятий. Часом приходять до нього селяни на розсуд у сварах, він свари і змагання людські припиняє. Після того знову стає на відкриту молитву — всі можуть побачити, як молиться і б'є поклони; люди, коли хочуть, моляться і б'ють поклони разом із ним. Тоді затуляє завіски й молиться, вже усамітнившись, — так триває до наступного ранку. Провадить у такий спосіб усе життя, що для людського життя здається за незручно носиме, а тим самим наближається до Господа через ненастанні молитви свої.
— Скільки років так живе й молиться преподобний?
— У подвигах на стовпі провів дванадцять літ, — сказав Антоній.
— Чи ви, учні, всі пробули тут цей час, крім брата Євагрія?
— Учні преподобного приходять, вони й відходять, — сказав Теодорит. — Відходять ті, що згасили голод науки, тож вирушають у пустелі та монастирі для власних подвигів, приходять до науки спраглі. Я тут з Антонієм від початку, Симеон — сім років, Никифор — шість, Євагрій — три, а Георгій тільки рік.
— Чи хто помер тут із учнів преподобного? — спитав Созонт.
— З учнів не помер ніхто, — сказав Теодорит, — бо ми пробуваємо в особливому захисті молитов преподобного… Розповідай тепер ти, Никифоре.
І Никифор оповів історію про болотяного вовка. Був це звір незвичайної величини і нещадимої лютості. Жив у болотах, отож ніхто не міг перейти болото ані влітку, ані взимку, бо всіх загризав. Тому люди в той час перестали приходити на святе місце; говорили навіть, що в звіра втілився сам диявол, аби обложити святе місце й викорінити його. Ходили супроти нього мисливці, але гинув хтось із них чи й кілька, а вовка забити не вдавалося. Наприкрявся не тільки святому місцю, але й довколишнім поселенням, загризаючи худобу, не раз людей, особливо дітей. Супроти нього йшли із псами, але й зграя псів, навчених на полювання, не могла його осилити — багатьох із них загризав, а сам відходив неушкоджений. Міг ходити по трясовині і ховатись у воді. Вистрибував перед людиною, коли переходила болото, як водяний стовп, і людина мерла не так од вовчих зубів, як од страху. Був усюдисущий і ніби перелітав із місця на місце. Наш острів обходив, але зважився нарешті напасти й сюди, щоночі загризаючи й об'їдаючи когось із уломних та почварних.
- Предыдущая
- 30/55
- Следующая
