Око прірви - Шевчук Валерий Александрович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/55
• Следующая

Тоді ієромонах Автоном прокинувся, але отямився не відразу, бо голова йому паморочилася й крутилася, і він сам ніби продовжував обертатися разом із ложем і відчував рукою на грудях привішену торбину, запустив туди пальці й витяг золоте яблуко, яке чудово засвітилося й запроменіло, а ще чудовіше запахло. Відтак цілком зникли запамороки і ложе зупинилося, а він сів, тримаючи яблуко в руці. По тому витяг із торбини ще два й поклав їх на ліжко. Довго на них дивився, не маючи сили збагнути, що ж із ним сталося. Але треба було спішити до церкви, тож покинув яблука на ложі й поспішив на утреню; вельми його при цьому цікавило, чи прийде кухар Калістрат. Отож не пішов, а побіг на службу, а коли вступив до церкви, закляк уражений: Калістрат стояв на співанні утрені. Відтак приступив до нього Автоном і спитав пошепки:

— Яви, Калістрате, де був цієї ночі?

Калістрат подивився на нього спокійно й так само пошепки відповів:

— Прости мені, отче, був там, де мене бачив. Тоді сказав Автоном із притиском:

— Клятвою упереджую тебе, зголоси Божу величність, не потаї сказати істину.

Калістрат тихо мовив:

— Ти, отче, просив Бога, щоб показав тобі мзду воздаяння за добродійність після смерті. Зволив Господь звістити через мене, недостойного, тож знайшов мене там.

— Чому тебе, останнього в обителі цій? — спитав Автоном.

— Мабуть, тому, що останній, — сказав покірливо Калістрат.

— А що дав мені, отче, в раї, коли попросив тебе?

— Те, що лежить у келії твоїй, на ложі… Але негоже, панотче, службу балачками труїти. Дай помолитися, і себе тим не обділи. І вибач мені, бо я — черв'як, не чоловік…

Автоном вислухав службу, щиросердно молячись, а коли під кінець озирнувся, Калістрата не побачив на його місці. Після закінчення служби підійшов до ігумена і сказав:

— Ходи, отче ігумене, до мене в келію, щось маю показати. Вони пішли, а за ними ув'язалися й деякі ченці, серед них і Кузьма. Коли ж уступили до келії Автономової, побачили на його ложі три великі й красні яблука, що висяювали від себе неземне світло. І розливались у мешканні неземні пахоти, від яких солодко завмирало у грудях серце.

Розповів Автоном про свій сон, і про зустріч із Калістратом, і про розмову їхню у церкві. Всі почудувались із того вельми, тим більше що ніхто тієї утрені брата Калістрата у церкві не бачив, але могло так бути й тому, що ніхто на нього не звертав уваги, як на останнього в цьому світі, хіба хотів скористатися його послугою чи вилити на нього своє зло. І всі вони, в тому числі й Кузьма, кинулись у поварню, щоб уклонитися рабу Божому, але й у поварні його не було. Інші кухарове сказали, що не був він на роботі й учора. Тоді побігли всі до його келії і там знайшли задубілого його трупа. Але виглядав зовсім як живий, навіть усмішка застигла на мертвому обличчі. Тоді всі жахнулися непомірно, а найбільше ієромонах Автоном, бо розмовляв у церкві не з живим, а мертвим Калістратом.

Потім він оповів, що зайшов до церкви і на тому місці, де відбулася їхня розмова, побачив бридкого, червоного черв'яка, який ще звивався на кам'яних плитах. Узяв його в долоні й виніс на світло, заніс до монастирського саду і за копав під однією із яблунь. Відтоді та яблуня довго й щедро плодоносила.

Запала тиша, ми мовчки переживали цю історію.

— А що сталося з тими яблуками? — спитав Павло.

— Яблук більше ніхто не бачив, — відповів Кузьма. — Можливо, їх сховали монастирські старші, а може, забрав із собою Автоном.

— Забрав куди? — спитав Созонт.

— Може, туди, звідкіля їх узяв, — мовив Кузьма, бо ніхто відтоді Автонома не бачив: чи покинув монастир, чи щось із ним сталося. Але після похорону Калістрата він відразу ж з монастиря зник, нікому й слова не сказавши. Відтоді невідомий був, адже сам сказав: не може потрапити до раю живий чоловік, навіть уві сні, перетворившись у птаха. Отож, можливо, він птахом у цьому світі став. Чи маєш сумнів в оповідженому, брате Созонте?

— Маю, — сказав Созонт. — Історія надто гарна, щоб бути справжньою. А все гарне короткотривале у світі, бо тлінне. Отож історія твоя, якої я й справді не зустрічав у книгах, тлінна, бо гарна.

— Бійся Бога, брате Созонте, — сказав, невідь-чому розгнівавшись, Кузьма. Згадай слова Якова: «Хто має сумнів, той подібний до морської хвилі, яку жене й кидає вітер». А щодо краси сказано у Псалтирі: «Прив'яжи до стегна свого, сильний, красу свою», та й Сіон називався верхом краси.

— Отже, цю байку склав ти, Кузьмо, коли так її захищаєш? — спитав Созонт.

— Ти сатана, — зашипів Кузьма. — Справжній сатана.

— Ні, Кузьмо, — сумно відгукнувся Созонт. — На жаль, я той, що подібний до морської хвилі, що її жене й кидає вітер.

– І цим хвалишся?

– І цим печалюсь, — мовив так само сумно Созонт. — А печалюся тому, що хробак сумніву гризе і тлить не менше, як хробак марновірства. А там, де точить хробак, хто говоритиме про вічне й нетлінне? Ми ж люди, думки наші і тіла, справи наші й будівлі, чуття наші й навіть казки чи байки — паша для хробака. Хоча є й інша правда.

— Чому Калістрат назвав себе хробаком Божим? — спитав Павло.

— Бо хробак так само Боже створення, як і ми, адже створений Богом. Чинить із нас гній, але в гною проростає зерно наше. Зерно наше й нове покоління всежеручих хробаків. І на цьому, любі мої книжники й фарисеї, творить свої основи вічність. Оце, здається, і є та інша правда.

— Якщо так, то й притчі наші, — сказав Павло, — якими б не здавалися неправдивими, є зернами тієї вічності.

— «Коли мої думки болючі, — сумно мовив Созонт, — у нутрі моїм множаться, то розради веселять мою душу». Пса лом дев'яносто третій.

Зовсім рано, ще тільки встало сонце, хтось рішуче застукав до хати, в якій ми зупинилися на ніч. Я лежав найближче до дверей, тому перший і вийшов. І побачив юнака, вдягненого в дивну хламиду із селянського, вибіленого полотна, грубо зшиту міцними нитками, взутий він був у постоли і мав вельми красне обличчя, як в янгола, але було воно жовтаве, як у мертвого, найбільше мене вразили його очі — так само ніби мертві.

— Мені сказали, — мовив тонким, майже дівочим голо сом юнак, — що ви перегрини до святого Микити, чи не так?

— Так, — сказав я, позіхаючи, бо ще не прочумав від сну.

— Звідси простої дороги до святого нема, треба йти бездоріжжям, а тоді через болото, — мовив юнак.

— Нам уже це казали, — відповів я.

— Можете не наймати провідника, бо йду туди й можу вас провести. Але треба рушати зарання.

Тим часом вийшов і Созонт, стояв на вийсті й слухав нашу балачку, пелехата голова його була закучмлена.

— Скільки з нас візьмеш? — спитав він.

— Плату беруть найняті провідники, а я учень святого Микити, проведу за так.

— Чому звеш Микиту святим? — спитав Созонт. — Святими канонізують людей по смерті, і робить це церква.

— Святий не чиниться від канонізації, а своїми ділами й чудами, церква святого тільки визнає чи не визнає. Микита живе життям святого, — сказав категорично юнак, причому жоден м'яз не здригнувся на його обличчі.

— Твоя правда, — сказав Созонт й пішов у двір. У прочілі з'явився Кузьма.

— Чому на тобі така одежа? — спитав диякон, розглядаючи юнака. — Чи ти інок, чи послушник?

— Я учень святого Микити, — мовив юнак. — А одежа така, яка може бути. В нас нема кравців, шиємо як уміємо з полотна, що його жертвують селяни.

З'явився і Павло, чухмарячись — у хаті були блощиці й, певне, допекли йому. В мене самого свербіло тіло.

— Чи багато людей приходить до Микити? — спитав Созонт.

— Приходить досить, коли більше, коли менше. Але не всіх до нього допускаємо; зокрема жінки, які хочуть прохати його заступництва, мусять стояти віддалік од святого місця, і жодна в загорожу ввійти не може.

— Чому ж так? — запитав я.

• Предыдущая
• 17/55
• Следующая