Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович - Страница 54
- Предыдущая
- 54/82
- Следующая
І мені раптом здалося, що Дмитро Туптало так само, як я, страждав, бо він чудово відав, що таке душевна вагота і що воно таке «житло бісам та пристрастям». Усі ми бідні у цьому світі, кому суджено прокляття мислити. І всі наші сприти спастися через слова, молитви і закляття — ніби дитяча гра в піджмурки: один шукає, а інший ховається, в одного очі заплющені, а в іншого розплющені, і спокою не знає ніхто. Всі ми в череві апокаліптичного звіра.
Щось таке я думав, блукаючи по монастирському дворі, який кипів працею, і трохи заздрив тим людям, котрі були зайняті ділом, яке любили й уміли робити, бо я, окрім писати вірші та служити службу Божу, нічого не вмів. Так, у глибині душі я заздрив ремісникам, котрі були справжніми майстрами, вони недаремно не відали пристрастей, сум’ять, хвилювань, які маю я, і то з простої причини: вони в цьому світі жили, а я у ньому — лише свідком. Через це так часто світ здавався мені нереальним, ніби був низкою інтермедій, доля яких бути зіграними і зникнути в часі, як дим.
Назустріч мені простував якийсь чернець: повільно, статечно, я звернув йому з дороги, щоб не зустрічатися, бо не хотів під цю хвилю ні з ким здибуватися. Але коли вигулькнув з-за стосу дощок, ще зовсім нових, жовтих і пахучих, то побачив того ченця просто перед собою, і в мене все затерпло в тілі — переді мною стояв Іоанн Москівський і приязно до мене всміхався.
— Доброго дня, панотче Михайле, — сказав тепло і привітно. — Чого уникаєш зустрічі зі мною?
— Йдіть своєю дорогою, а мені своя, — мовив я зимно.
— Сердишся на мене, а даремно, — спокійно мовив Москівський. — Ти тоді мене перелякав. Чомусь боїшся мене й уникаєш, а я повен до тебе приязні, а може, й любові. Запрошую тебе до своєї келії, вип’ємо по чарці чи й порозмовляємо і без чарки, як тобі завгодно, — не гоже тримати до ближнього зло неприязні.
— Чого від мене хочете? — спитав я з мукою.
— Дружби твоєї, — проказав поважно Іоанн Москівський. — Щось нечисте про мене думаєш, коли так жахаєшся, а я тільки добре серце до тебе маю. Не треба боятися, бо я не страшний.
— Невільно мені ні до кого ходити в гостину, — сказав я, — бо в покуті пробуваю, не дозволено мені ні з ким, крім духовних отців, зустрічатися. Окрім того, маю роботу, ніколи мені розбалакувати.
— Чого ти тоді так кричав? — спитав з інтересом Москівський. — Щось привиділось у мені?
— Нечистий привидівся, — мовив я сердито. — Зійди і згинь, сатано!
— Бачу, хворий ти духом, панотче Михайле, — співчутливо сказав Москівський. — Недобре думати зле про ближнього, а про мене тим більше. Не бажаєш приходити до мене, давай прийду до тебе як отець духовний — поговоримо, бо мені недобре, що зло проти мене тримаєш. Не місце й про сатану згадувати, бо де ти його бачив, сатану?
Він раптом засміявся, якось дивно завертаючи голову. Тоді я набрався хоробрості, випростався, напружився, відчув, що поблід увесь, і сказав:
— Залиш мене у спокої, сатано, і не спокушай! Зійди з дороги і не нівеч моєї душі!
— А коли не зійду? — ошкірився Іоанн Москівський. — А коли нівечити тобі душу мені солодко?
— То розповім про тебе отцю ігумену, що не даєш мені спокійно жити й покутувати гріхи мої. Що переслідуєш мене і що ти не чернець, а таки сатана!
Очі Москівського мідяно засвітилися.
— А досі нічого не розповів у ваших милих вечірніх бесідах? — спитав, усміхаючись. — Ну, коли досі не розповів, то й не розповіси. Бо ти страхополошний! Не захочеш, щоб про тебе думали як про несповна розуму. Бо ти ж несповна розуму, чи не так? А це значить, панотче Михайле, що незвісно ще, хто із нас сатана. Ти чи я? І хто із сатаною має діло: ти чи я?
Відчув, що в горлі в мене знову почав корчитися чорний клубок крику. Очі мої розширилися, я стояв і тремтів. Знав, що треба було від нього втекти, але ноги мої мовби до землі прикипіли. Проти мене мідно палали очі Москівського і зневолювали, знесилювали мене…
І він з-перед очей моїх раптом зник. Почав робитися прозорий, спершу спрозоріла його одежа, постав перед моїм зором зовсім голий. Потім спрозоріли його руки й тулуб, і залишилася висіти в повітрі сама голова. По тому залишилися його мідні очі, самі очі, що стояли в повітрі, тремтіли й мінилися, пострибували й палали мідним полум’ям. Після того одне й друге око почало набухати, розростатися — і раптом розірвалися, вибухнувши із сухим тріском, від чого я на мент осліп. Коли ж Господь повернув мені зір, я стояв, прихилившись до стосу дощок, і важко віддихав.
— Ти хворий, панотче Михайле, — сказав турботливо Москівський, підтримуючи мене під руку. — Допоможу дійти тобі до келії. Обіприся об мене.
Я покірливо пішов, а він підтримував мене за плечі. Од нього густо пахло козлиним духом, але не мав сили опиратися. Так він і довів мене до келії.
— Спочинь і отямся, — сказав прихильно. — І не забирай дурного до голови. Хочу тобі тільки добра.
Боявся, що знову зайде до мене в келію і тут почнеться щось страшне, чого я, може, й не витримаю. Але він у келію не пішов. Забрав із пліч руку, яка вже й припікати мені почала, зітхнув скрушно і сказав:
— Не думай нічого лихого й не бери до серця. — І раптом додав слова, які я сам любив говорити: — Всі ми очерет у цьому світі. Мислячий.
Отже, що сталось у мене із панею сотниковою Дмитрищихою? Нічого особливого чи значного, але великі біди починаються з малих приключок. Річ у тім, що вона мала дати зізволення, як пані містечка, на моє висвячення священиком; саме для цього їй треба було дати презента, про що ця груба й нахабна істота заявила мені увіч. Я ж не мав не тільки ніякого майна, а й грошей, хіба що вбогу одежину, те, що лишилося після отця Покори: кілька курок і невеликі гроші — все пішло на наше весілля. Але Дмитрищиха немилосердно заявила, що без презента свого зізволення на моє висвячення не дасть. Я пішов до отамана Івана Зуя і щиросердно все оповів. Отаман почухав голову і сказав:
— Що з тобою робити? Зберемо гроші між козаків, і я щось докину.
Отож Іван Зуй із козаками дали їй за мене презента, але зробили ту помилку, що не я вручив його їй із поклоном, а вони самі. Дмитрищиха презента прийняла, а проти мене роз’ятрилася і того-таки дня написала до архієрея письмове прохання, що я, мовляв, недостойний священства, хоч прикладів моєї недостойності не подала. Архієреєві передали листа саме тоді, коли його розбирали з мантії після служби Божої у столовій при полковому старшині, писарі Савицькому, який на той час нагодився, а коли листа вичитали, архієрей прикликав до себе посланця Дмитрищихи Павла і сказав:
— Скажи-но своїй пані, що вона хай знає хлопа, а єпископ пoпа. А коли не захоче Вовчанського в руку цілувати, то хай його в зад поцілує.
З тим посланця й було відправлено, а писар Савицький голосно при цьому реготав.
Отак я й нажив собі ворога. Той ворог мав широке, тлусте тіло, на якому репалася одежа, кругле обличчя з подвійним підгарлом; серед того обличчя стримів пувичкою закандзюблений носик, а над ним розставлено було два чорні, круглі очка, під кожним із яких висіло по сальному капшучку. Губи ж у моєї ворогині були такі тонкі, що їх і непомітно було на лиці, але вельми широкі, отож коли ця особа репетувала, то рот її ставав велетенський, зуби ж у неї — як у коня, жовті, великі й міцні. Отож коли я приходив, за звичаєм, до неї додому з молитвою і в свята із хрестом, то вона в дім мене не пускала, а випливала на ґанок, як величезний лантушисько, клала руки в боки, і її рот широко розтулявся, а по тому стулявся — вона лаяла мене попівським недолужком, шкільним вилупнем та жебраком, тупала ногою, взутою у широчезного чобота, й наказувала зійти зі своїх очей, інакше вона натравить на мене собак, а часом тих собак на мене натравляла, і я мусив, схопивши рясу в руки, давати драла за ворота, а раз пси мені рясу подерли, і вона щасливо з того на ґанкові кудкудахкала. Вдома за ту рясу вилаяла мене жінка, латаючи її, бо другої ряси в мене й не було. Але я все це мовчки терпів. Бувало також, що вона мене закликала, садила за стола, ставила штофа горілки, знаючи, що я не п’ю, і накладала безліч їжі, знаючи, що я вельми помірно їм, і примушувала мене їсти й пити, дивлячись на мене, як вуж на жабу чи мишу.
- Предыдущая
- 54/82
- Следующая
