Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович - Страница 48
- Предыдущая
- 48/82
- Следующая
Увечері я пішов до отця ігумена, як він мені й велів. Зустрів мене доброзичливо.
— Такого тут про тебе начувся, — сказав. — Коли це правда, то немалий єси переступець. Зневажив пані сотникову Дмитрищиху, незаконно брав із мужиків та козаків за вінчання й поминування, самоправно захопив колодницю[11] із ланцюгом із канцелярії… Що з тобою сталося, пане Михайле? Завжди був мирний і тихий.
Я промовчав.
— Чого ж мовчиш?
— Коли оскаржений каже правду в оборону собі, — мовив я печально, — гадають, що він викручується. Коли ж людину оклепано і вона це заперечує, її шанують ще менше, бо суд уже відбувся. І люди мають рацію: для злочинця злочин не є злочином, його часто чинять безвідносно до власного сумління — він перед собою чистий, а перед людьми — ні.
В ігуменовій келії стояли сутінки. Отець Іларіон посадив мене на услона, а сам сів навпроти.
— Але мені можеш оповісти правду, хай навіть свою правду, — сказав він. — Я тебе не судив, я тебе не милуватиму, хіба поставлю на іншу роботу, не таку важку, — покуту свою все одно маєш відбути.
— Правда така ж мала, як і вина моя… І нецікава, — відповів.
— Не вів би цієї розмови, коли б не знав про твою чесну й праведну душу, — мовив отець Іларіон. — Розумна й тонка ти був завжди людина. Чи ж так уже опростився, що живеш малою правдою та виною? Чому покинув школи? Чи, може, рушив на більші науки?
— Хотів побачити світу. Та й більшої науки хотів. Зібрався до Люблина, але мене попередили: щоб учитися там, треба було затаїти, якої ти віри. І я тоді подумав: більша чи менша наука — це все одно. Адже «ніхто не прийме переможну вітку, зле воюючи», тобто дурячи. І я пішов блукати по школах малих.
— Не такій голові, як у тебе, тинятися нищим[12] і між простого та грубого люду, — сказав ігумен. — Великий птах шукає високого і великого гнізда, а малому добре в траві і в очереті.
— Всі ми очерет, — відказав я. — Мислячий. Одне хотів у цьому світі: прожити без гріха. Гадав, що жити без гріха — це жити без диявола. Думав, що диявол — це не те, що поза нами, а те, що в нас. Вмовив собі, що диявол — це і є гріх. Не хотів бути великим птахом, не бажав почестей, слави, доброго й ситного місця, принад світових та його зваб, нікого в цьому світі не ненавидів, не крав, не брехав, з білими головами діла не мав, нікого не бив і не вбивав та й не зневажав. О, я зумів, ваша велебносте, так жити! Але знаєте якого скутку дійшов?
Ігумен німо на мене дивився.
— Дивного скутку я дійшов, і це, може, і є мій гріх, — сказав я. — Того, що жити без диявола, — однаковий скуток, як жити у гріху.
— Що ти говориш, несамовитий! — вигукнув уражено ігумен.
— Так, ваша превелебносте, може, й неподобні речі кажу, але так думаю. Зараз я поясню… Зараз…
Потер лоба, бо мені починала боліти голова. Коли ж у мене починає боліти голова, мені важко стає мислити.
— Бачите, ваша превелебносте, дійшов я такого переконання, що жити без зла — це значить поставити себе над світом, бо світ зітканий із добра та зла і ті зло та добро в людській душі мають змагатися. Без такого змагання людина починає нидіти і нарешті вмирає. Пам’ятаєте вірш Атанасія Кальнофойського, ваша велебносте, — епітафію Янові Єльцю, що прожив двадцять чотири роки і помер у 1603 році:
Але найбільше мене вражає кінець цього вірша:
Отож я й подумав: жити без зла чи без диявола — то не жити, а йти у смерть. Це значить утратити в собі віру й можливість покаяння. Це значить стратити призначення людини, бо її послав Господь на землю, щоб покутувати й очищуватися. А той, хто не покутує й не очищується, — не живе, він не для світу і світові непотрібний. Ось він, початок мого жаху, ваша превелебносте, і я ношу його в душі вже не один рік.
Ігумен сидів мовчки. Був, здається, вражений.
— А чи не здається тобі, що в такий спосіб диявол захотів тебе опанувати? Адже і Йсуса Христа бажав спокусити, а той же був сином Божим?
— Коли не піддатися дияволу й померти — для чого ж жити? — спитав я, а що ігумен мовчав, продовжив: — Я ж не захотів вмирати, а запраг жити. Запраг увійти у світ і стати для світу. Почати війну зі злом, а це значить — почати жити у злі. Не захотів, щоб зла доля вирвала мене з рук із ясного поля життя, захотів його, ваша велебносте, полюбити. Ось чому я тут.
Останні слова ледь прошепотів, бо дуже втомився, говорячи такі речі, і то від того, що боліла мені голова.
— Здається, починаю тебе розуміти, — сказав отець Іларіон. — І не тільки розуміти, й пізнавати: саме такого знав тебе в alma mater. Але, хочеш того чи ні, ти в цьому світі птах немалий. Не для тебе важка робота й покута в пекарні. А чи не згубив ти по своїх дорогах здатності до краснописання? Пам’ятаю, ніхто ліпше за тебе не краснописав у alma mater. Посаджу тебе переписувати слова Дмитра Туптала, а вечорами приходь до мене, поки я тут, і ми цю розмову продовжимо. Цікавий знати про тебе все. Ні, немалий ти у світі птах, хочеш того чи ні.
— Здатності до краснописання я не втратив, — мовив. — Але не хотів би, щоб мені зменшували покуту через жалість до мене. Я на цю покуту заслужив.
— Любиш згадувати мудрі вірші, то і я згадаю Івана Величковського, — мовив ігумен, трохи помовчав, а тоді продекламував:
Отже, вважай, що покуту тобі не зменшено, але духу твого вбивати чорною роботою не бажаю. Хай буде кожен той, чиє серце в ньому, а ти народжений не для чорної роботи, а для роботи ума. Саме такі, як ти, на мою думку, — сіль землі. Пам’ятаєш із Матвія: «Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона ні на що, хіба щоб надвір була висипана і потоптана людьми». Ходи з Богом. Хочу над тим, що ти сказав, подумати.
Я покірливо звівся. Боліла мені голова, очевидно, на зміну погоди. А може, й на думки мої, адже були це думки, котрі болять.
Що ж таке сталося, що я сюди потрапив і був закутий у заліза? Мав рацію: правда така ж мала, як і вина моя. Три роки тому я прийшов у містечко Жданівку, де, як мені казали, було місце дяка при школі, бо попередній надто віддався пиворізству і поволочився далі, тут його не злюбили. Я вчив дітей і служив при Святоуспенській церкві, створивши при ній непоганий хор із школярів та прихожан, який набув навіть аж такої слави, що нас приходили слухати звіддалік. Трунку я не пив, жив спокійним та сумирним життям, догоджуючи наміснику церкви Андрієві Покорі, так само тихому й сумирному старцеві, допомагаючи йому в службі. Школярі мої не ходили красти, ані чинили бешкетів, бо я навчав їх здобувати хліб милостинею, співаючи божественних псальм і проказуючи мої ж таки вірші або розігруючи інтермедії чи вертеп, тобто життя моє тут пливло у доброчесній злагоді; зрештою, так починав я життя не раз у кожному новому місці. І от яка дивна річ: майже скрізь виходило, що моє тихе, безгрішне і невибагливе життя тільки на початку всім подобалося. Минав час, і в мене з’являлися вороги, які починали мені пакостити, і часто аж так, що я змушений був покидати пригріте місце й рушати далі; часом уїдався проти мене хтось із церковного притчу, або ж злостиві школярі, або ж хтось із заможних, які починали вимагати в мене прислуг собі. Того я не міг учинити, не порушуючи своєї свободи. Часом поставав проти мене священик, якого моє тихе життя дратувало, бо він, чинячи неподобні вчинки чи здирства, проти мене починав виглядати зле або ж хотів мати з мене свого підданого.
- Предыдущая
- 48/82
- Следующая
