Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/82
• Следующая

Тільки на узліссі я наздогнав того ченця. Першим порухом було вбити його і спопелити. Але щось зупинило мене.

— Гей, отче! — гукнув я, і він злякано озирнувся на мене. Тоді я збагнув: убивця мого брата не він. Убивця десь поруч, але не він. Отож я спитав у ченця про брата. Чи не бачив він того, хто приніс тіло на галявину до пустиці? Я навіть розповів, кого він мав побачити: рудоволосого і вилицюватого.

— Ні, — сказав той злякано. — Я нічого не бачив і нічого не хочу бачити.

Я зирнув пильніше на цього обірванця. Він затремтів під моїм поглядом, плюгавий, висохлий на тріску, з ковтунистим волоссям і шмаркатим, як у дитини, носом. Широко розставлені очі дивилися трохи зизо, і мені раптом жаль стало його — якийсь кривавий туман побачив я у нього за плечима. Кивнув ледь помітно головою — він міг собі йти. Вже навіть хотів, щоб він пішов, — не хотів гаяти задарма і хвилини.

І я знову побіг. Біг, наче летів, я й був у цей мент птахом, котрий облітує ліс. Щоки мені палали, а кулаки мимохіть стискалися: мусив знайти убивцю свого брата, що б там не було, мусив зазирнути йому в очі — інакше життя мені не буде під цим сонцем.

І я наздогнав його. Ішов через ліс рудочубий. Ішов і мугикав пісню, наче щось жував великими щелепами. Я його дуже добре знав, того рудочубого: ми гуляли з ним разом хлопцями, разом училися об’їжджати коней — були колись ми друзі великі, я і той рудочубий.

Веселий свист вихоплювався з-під рудого його вуса — була це якась грайлива пісенька, і мене раптом прорвало.

Вискочив навперейми цьому лихому котові: кіт вигнув спину і закричав — кіт рудий, як вогонь; він кричав, аж стигла мені в жилах кров. Вихопив ножа й пустив мені просто в груди. Ніж просвистів біля мого вуха, але я не рухнувся. Тоді впав він навколішки, як це смішно й дивно — кіт навколішках! — і раптом виблював мені під ноги.

Я поступово дерев’янів. Він корчився у моїх ногах, уже не свистів пісні і не жував; він, цей рудий вогнистий кіт, трусився в мене під ногами, як лист осики, і вже подихав, наче отрути напився. Зірвався вітер, шалений вихорисько, сльози потекли мені з очей, дерева застогнали й земля, я сам застогнав із того розпачу, що мусив переживати. З дерев, як груші, посипалися мертві пташки — сльози цього лісу, біль серця мого, відчай і знемога.

Я повернувся й пішов. Мене нудило. Впав долі, вчепився пальцями в землю і занурив лице у пріле торішнє листя, проросле де-не-де рідкою травою.

Ледве доповз до пустиці, такий був виснажений. Напився води і лежав, висунувшись за поріг і дивлячись у небо. Вечірнє сонце вже сіло на шпичаки сосон і поклало свої навкісні смуги. Я дивився на ті смуги, і здалися вони мені дорогою в небо, якою і мені колись доведеться пройти. Там, угорі, в кінці тої дороги, була хата, світилися білі її стіни, а коло неї стояли сестра моя і батько. Ішов до них ще один чоловік, ішов повільно і втомлено, і на грудях у нього була рана. Тримався рукою за ту рану і всміхався назустріч рідним своїм. Вони плакали, обійнявшись: батько мій і брат, а сестра стояла коло них і журно похитувала головою.

Мені стало боляче на все те дивитися, тим більше, що брат мій був тут, поруч. Я метнувся раптом туди, де залишив його, — він лежав і дивився розплющеними очима в небо. Тоді впав я біля нього і затрусив щосили мертвим тілом.

— Встань, — зашепотів я. — Остапцю, рідний, устань! Я не хочу, щоб ти був мертвий, брате, бо я не встиг з тобою навіть поговорити.

На нас світив місяць, і я не завважив, коли вже і ніч запала; он воно — місячний біль! Я збагнув раптом гірко і просто: місячний біль — це мертвий брат на руках, з яким я не встиг після довгої дороги й поговорити. Я зрозумів, чому хочеться пойнятому таким болем тікати світ за очі.

Полишив брата біля пустиці й пішов. Місячний біль майже зруйнував мене. Вже не був я людиною, а жмутком натягнутих жил — крик вряди-годи виривався протяжно з моїх грудей і вмирав між темних стовбурів. Не відав я свого шляху, та й куди мав іти? Не міг цієї ночі бути розважний — безтямний я був і засліплений.

Бозна-скільки часу я так ходив. Зрештою спинився, знесилений. Довкола чорнів ліс. Я сів на пеньок: наді мною хмарою задзижчали комарі. Пекли мені обличчя й руки, але я не ворушився. Хотів, щоб боліло, бо що важить цей дрібний біль порівняно з тим, у душі? Тож сидів, як кам’яний, і не було в мені й краплини світла. Обличчя стало набухлою маскою, серце камінно стукотіло в камінні груди. Мозок сплющувався під тиском горя й темряви.

Треба було, однак, встати й піти далі. Місяць сидів у мене на шиї, випиваючи силу й світло моє, — став він кажаном, котрий влетів у мій розтривожений мозок. Кажан цей — ніч, подумав я, і дивне, незрозуміле, люте здивування витікало з мене: годі таке вигадати розуму людському!

Збудив мене світанок. Блідий і ледь живий. Я звівся — тисячі голок закололо мені в п’яти. Подививсь угору: там, над обрієм, червоно сяяла хмарка. Я повільно побрів по лісовій стежці. Пустиця виявилася недалеко, брат лежав так само, як я його поклав, і по ньому густо повзали мурахи.

Подивився на пустицю не без жалю: вже ніколи не житиму в цьому лісі відлюдником, не стану й мирним жебраком. Піду звідси й ніколи більше сюди не повернусь.

Я поклав брата на плечі й пішов. По мені повзали мурахи, які обсіли були братове тіло, вони кусалися, але я не відчував болю. Коли мені бракло повітря, я обережно опускав брата в траву і сідав поруч. Наді мною квітло спокійне й умиротворене небо. Пливли, наче білі кораблі, повільні купчасті хмари — цими кораблями я марив колись полинути в далекий світ.

Тепер не дивлюсь я на них замріяно. «Людина повинна мати обмеження своєї сили, — думав я, — інакше вона зазнаватиме нещасть!»

Хмари пливли і пливли. І я дивився на них, виснажений і пригнічений. «Людині не треба виходити поза межі себе!» — сказав я чи небові, чи мертвому брату.

Знову йшов. Мурахи повзали по мені і жалили. Перед очима миготіли якісь квіти й папороть. Трава й кущаки. Я йшов і йшов. Важкий тягар гнув мене додолу, начебто тримав я на карку своєму небо. Пташки не давали спокою моєму мозку. Спів їхній дзьобав мені голову, начебто сидів на ній дятел. Не міг відігнати я того дятла — на плечах у мене мертвий брат. Іду я додому, мене там давно чекають. Не принесу їм радості, ой, не принесу!

— Ти, брате, — казав я, — був дуже кволий. Хотів піти, як і я, здобувати знань світових і чекав на мене. Я тепер вертаюся з тобою разом. Здобувши знань світових і втративши тебе.

Сльози лилися мені на щоки, і через них не бачив світу.

— Я ладен, брате, — шепотів я, — всі знання свої віддати, аби ти устав і пішов поруч цією дорогою. Я нещасний чарівник, брате, і ти вибач мені.

Довбав мені й довбав голову дятел, плакала в глибині лісу зозуля, а там, де крапали мої сльози, жовті квіти виростали — смуток мій і жаль. І такий важкий був на плечах моїх тягар, так тис на мене і пригинав, що я вже впадав у розпач — чи ж вийду з цього лісу?

Нарешті ліс закінчився. Я поклав брата на галявині і сів біля нього. Червоно-жовті кола плавали в моїх очах, поки не прийшов я до тями і не просвітився перед зором моїм той залитий сонцем шматок краєвиду, на який міг дивитися. Довкола тяглася безліса рівнина. Подекуди засіяно хлібом нивки, але більше росло високої, похилої тирси. Вона текла, як зелене море, що хлюпає хвилями на зелені скелі лісу.

Над головою в мене дзвонили радісно жайворонки, а тіло болісно нило. Знав уже: не дійти мені додому — надто важкий і великий тягар клав я на плечі. Тож сидів і сидів. Дрімав чи впадав у забуття. Дерев’янів і ставав нечутливий, як камінь. Дивився на обличчя брата свого і дивувався, що воно таке тихе. І коли до мене прискочили якісь вершники, я побачив тільки морди коней, а все інше втопилось у тумані. Зовсім байдуже було мені і до тих коней, і до людей, що кричали до мене.

Зрештою, я заговорив до них влоською мовою[4]. Повільно й незв’язно. Розповідав історію з братом, тобто що знайшов я у лісі братів труп і несу оце його додому.

• Предыдущая
• 35/82
• Следующая