Выбери любимый жанр

Біс плоті - Шевчук Валерий Александрович - Страница 3


Изменить размер шрифта:

3

Розділ I

Вона була прегарна. Зовсім так, як у четвертій пісні «Пісень над Піснями»: її очі — немов голубки, — співав я подумки, — зоріли з-за серпанку; її коси — немов стадо кіз, що хвилями сходять із гори; її зубки — немов отара овець пообстриганих, що із купелю вийшли, і немає між них неплідної; її вустонька — немов кармазинова нитка, красні, мов частина гранатового яблука, — співав я подумки, — скроня її за серпанком, а шия — неначе башта, на зброю збудована. Два перса її, мов ті двоє близнят у козулі, що випасаються поміж лілеями. Уся вона була прекрасна, і плями не міг відшукати на ній.

Отаке я співав, коли думав про Юстину, бо світ мені через неї освітився, бо через неї і я освітлювався, ніби вогнем, і начинявся, наповнювався, немов глек, сонцем. І де не ішов я, ішла зі мною вона, і на що не дивився, звідусіль дивилась вона.

Простував вулицею до замку, знизу вгору, туди, де мав сидіти за паперами й писати, але цей хід для мене став теж ніби пісня, бо знав: дорога моя тече вгору повз дім, у вікойці якого сидить вона. Але на мене не дивилася, бо що для неї, хоч і не багацької, але заможної дочки, малий, трохи прищавий, нікчемний писарчук. Отож коли дивився на неї, помічав її я, а не вона мене. Виливав у її бік море любові своєї, але до неї воно не докочувало своїх хвиль.

Дивно було те, що дотіль бачив і знав її, але ані вражався, ані по-особливому помічав. І ось одного дня, коли сонце чудовно світило, коли ранок випав осинений, яскравий і молодий, уздрів, як іде вона в церкву, і вразився від її задуманої відстороненості від світу, а ще більше від її краси. Спинивсь і не міг іти далі, бо ноги мої вросли в землю, а тіло ніби завмерло. Вона зирнула на мене ненароком, але не викликав я в неї ані захоплення, ані радості від того, що ми зустрілися. Просто стояв якийсь кущ, повз який проходила, і хоч на верховітті куща і цвів єліотропіон, тобто соняшник — моя голова, не помітила вона соняшника, як і сяйва, що до неї виточував.

Відтоді й почалося: я снив нею, видивлявся, шукав нагоди, щоб здибатися, але вона проходила повз мене відчужено, ніби тінь, хоч радше тінню був я, а не вона: тінь безплотна, тінь прозора, через яку проходять, не помічаючи. Тоді я й засмутився. І коли це сталося, увіч відчув, що побіч мене хтось присутній, тобто тінь була, але не Юстина нею є, ані я — хтось третій. І той хтось третій ніби засміявся, хоч як може сміятися той, кого нема? Притулив до мого вуха мокрі вуста (справді мокрі, слиняві) і сказав, ачи шепнув:

— Зневажила вона тебе, хі-хі!

Відтак навадження зникло, і я побачив порожню вулицю, що підіймалась угору до замку, обсаджену двома рядами садиб за парканами, і тільки три живі істоти на тій вулиці: дівчину, яка віддалялася, маючи одежами, — біла тканка звивалася їй за спиною, ніби дим, — і двох собак, що бігли одне за одним: песиця попереду, а за нею крок у крок пес, втупившись носом у підхвістя песиці. Тоді до мого вуха знову приклеїлися слиняві вуста, хоч я вважав, що проява зникла, і шепнули:

— Оце ти — другий, а ото вона — перша! — і знову ніби засміявся, десь так, як сміється одна із сусідок наших, Домна Жданиха Щенявська, про яку кажуть, що й повідьмувати не проти.

Я засоромився, повернувся й пішов геть, зовсім не маючи лихих замислів, і відчув, що за мною, слід у слід, зовсім так, як ті собаки, рушив той невидимий, той чи та, а може, й ні, бо до вуха знову приклалися мокрі вуста і шепнули голосом Домни Жданихи:

— Озирнися й побачиш, що тобі тра робить!

Очевидно, мені не потрібно було озиратися, а побільшити в собі той сором, що його відчув (так згодом сказав мені дядько Кипріян, коли я прийшов до нього вилити душу), але озирнувся й побачив, що вулиця так само порожня, немає на ній і тієї дівочої постаті, що скаламутила моє єство, але є двоє собак, притому пес, що ступав ззаду, вискочив на песицю, обхопивши її лапами, і пристрасно хилявся, розсуваючи задоволено пащеку з блискучими зубами, тоді як песиця смирно й байдуже стояла, не без смутку озираючи світ. І мені здалося, що я — казанок киплячий, а той невидимий, чи та невидима, що з’явився біля мене, зламав лозину і, всунувши в казанка-мене, почав більше мене каламутити, шепчучи у вухо слинявими губами:

— Зроби так само, і буде покірна тобі, і дістанеш, чого бажаєш! А ти ж цього бажаєш, цього?

І коли той голос таке мені виповів, собаки миттю зникли, ніби розчинились у повітрі, натомість на вулиці проявилася дівоча постать із розвіяними одежами, що хутко від мене віддалялася. Тоді відчув я, що не малий, ані прищавий, ані нікчемний писарчук, а груди в мене колесом, а м’язи й плоть набубнявились, а очі дивляться по-соколиному, а ноги грають, як у баского коня, ніздрі роздуваються. І подумав я, а може, це сказали мені на вухо ті мокрі губи голосом Домни Жданової Щенявської:

— Чого це ведеш себе, як хлопчак несміливий і соромливий, чи ж дівчата люблять таких? Сильних, хоробрих і храповитих люблять, бо вони, як кожна фортеця, прагнуть, щоб їх здобував потужний войовник!

При цьому я подивився на житомирського замка, що стояв на Замковій горі, старий і ветхий, з проломами в парканах, з однією обваленою баштою, з дірявим дахом на другій, осілого й готового розпастися. Тож засоромився вдруге і бігцем подався до нього, адже наш гродський писар, а ще більше пан житомирський підстароста, вельми не любили, коли їхні писарчуки не при ділі пробувають, — за таке кожен із нас уже діставав лозової каші, а то й канчуків.

Інтермедія перша

Запис в актах Житомирського уряду

Отож я поспішив чимдуж угору до замку, бо мав прийти до того, коли порога уряду переступить пан житомирський підстароста Іван Станишівський, той, що володів селом униз по річці Тетерів, яке так і звалося Станишівка.

Кімната уряду висока й простора, у ній на стільці із різьбленою спинкою за столом сидів пан підстароста, і саме йому вносилися скарги із проханням уписати їх до замкових книг. Тут-таки, за столом, сідав писарчук, який скорописом записував мовлене. Після переслухання він перебирався до столу в кутку покою, де переписував усе начисто, при цьому справлявся про незаписане чи недобре почуте в позивача, який підходив до його столу. В цей час пан підстароста, коли бувало завізно, приймав другого скаржника, свідчення якого записував другий писарчук. Перший тим часом переписував свого скорописа ще раз начисто і подавав його панові писарю, що сидів за поважнішим столом на поважнішому стільці, але меншому й не такому пишному, як стілець пана підстарости. Перед паном писарем лежали «Книги записні справ замку житомирського государського за держави його милості короля Стефана Баторія і уродженого його милості пана Симеона Матвієвського, старости житомирського», туди він переписував перепис писарчуковий; по тому закликав позивача, а коли треба — свідків, і вголос читав їм зазначене для остаточного ствердження. Чернетки, як правило, викидалися, але я їх забирав собі невідь-навіщо, а отепер використовую у цій книзі, в якій описую свої гризоти, жалі й болісті душевні, викладаючи як інтермедіуми до дійства мого життя, одне — через те, що вони — частина мого дійства, раз я їх записував, а друге — цікаво роздивитися будь-якому розумному читальникові, яке життя кипіло довкруги мого малого світика, в якому пробував.

Отож у цей сьогоднішній день, року Божого 1582, я записав скаргу пана Стефана Пилиповського на землянина повіту Київського пана Богдана Стрибиля про те, що року тепер йдучого 1582, не дбаючи на суворість права посполитого, пан Стрибиль пограбував підданого пана Стефана і взяв коня з возом і з хомутом, а на тому возі була бочка пива та інших речей чимало.

Отож пан Стрибиль зовсім не дбав про суворість права посполитого, а налетів зі слугами на воза, що спокійно собі трусився дорогою, запряжений благим конем, сліпим на одне око, і з візницею, підданим пана Стефана, Юхимом, який сподівався, привізши бочку, що пан йому вточить дзбанка пива, і в передчутті того їдучи усміхався. І був той візниця, як і його кінь, сліпий на праве око, а нахідці напали саме з правого боку, тож ані кінь, ані Юхим не встигли й сколихнутися, натомість сколихнули візницю якісь сильні руки, і він відчув, що вже не їде, а летить, розкинувши вбоки ноги й матиляючи п’ястями. І поки він летів, драпуги скочили на воза, вдарили канчуком мізерного й сліпого на праве око коня, і той помчав, наскільки міг. У цей час Юхим із гухом приземлився, аж здвигнувся увесь, аж на короткий час його сліпе око почало бачити, а побачило воно червоне розсічене коло, яке спалахнуло вогнем і в мент згоріло, бо візниця Юхим на мент знепритомнів. Коли ж отямився, помітив, що тримає в руці батога, і з розпачу підхопився і почав бити тим батогом по пилюці, а за хвилю покрився нею з ніг до голови, і сліпе, і зряче око його ворочались ув очницях, як колеса, а рота було роздерто у крикові, і з того рота випадали, як тлусті великі черв’яки, лайливі слова та прокльони в честь землянина Київського повіту пана Богдана Стрибиля.

3
Перейти на страницу:
Мир литературы