Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор - Страница 47

• Предыдущая
• 47/88
• Следующая

Як Л. Толстой негативно ставився до Жорж-Занда, так не любив Жорж-Занда й Куліш. Хоч качанівське товариство і вважало Жорж-Занда за найкращого письменника, але Куліш мав сміливість протиставити Жорж-Зандові Квітку та його «Марусю».

В Качанівці Куліш — метр. Він проповідує себе, проголошуючи як гасло ім’я Квітки. Квітчина «Маруся» служить йому засобом викликати сльози й зворушити чутливість тих щирих сердець, що, незважаючи на модний жорж-зандизм, ще знаходилися в принадній владі сентиментальних традицій.

«Приїхали в Качанівку, — розповідає Куліш у листі з 20 серпня, — у восьмому часу ввечері. Тут був Юзефович, брат його, сестра хазяйки, сестра хазяїна, їхні дочки та ще сторонніх з десяток, так що всіх з сім’єю душ 30. Це ж іще мала компанія. Був тут і Гагів батько [М. Маркевич, історик і етнограф]. От зараз та давай обніматься та цілуваться тощо. Почали де про що розмовляти. А потім забравсь зі старим Василем у куточок, і розмовляли про своє. Тим часом панночки поодягались у християнську одежу і прийшли нібито просить старого на весілля. Гарні панночки; високі й чорнобриві, тільки деякі недавно з інституту, то поприморювані. А знаємо дурний розум, то й дома живучи, не здолають поправиться. Ну, Бог з ними.

«На другий день, це вже буде 18 августа (а вчора я розговоривсь, то це виходить 19, а куди дівавсь день — не знаю), забавлялись на ґанку балаканням, а потім прочитав я мирянам, которі старші, дві проповіді. Зраділи дуже, почувши здорове слово. От і розохотились іще чого-небудь послухать, та й натрапили на «Марусю» Основ’яненкову.

«Просять мене прочитать, бо рідко хто читав її, а декотрі й не чували, що то за „Маруся“. Ну, добре! Почав я читать і розділив читанку на троє, зупиняючись у таких місцях, де слідує подумать і окинуть одним поглядом усе, що чоловік чув.

«Щирим землякам дуже прийшлась по смаку перва часть; нещирим — так собі, а панночки, позаморювані в інституті, аж не здолали до кінця дослухать — устали й вийшли до другої хати, щоб сказати, що це нісенітниця і що George Sand пише лучче од Основ’яненка.

«Дарма! Сідаємо обідать; після обід їдемо трьома возками гулять по полю (панночки самі правлять конем, крутяться, пустують, як діти); вертаємось додому і ввечері знов за читанку.

«Читаю аж доти, поки Маруся попрощалась із Василем на кладовищі. Панночки кріпляться, слухаючи, а далі одна не втерпіла — закрилась платочком, а там друга, третя, — і всяке почуло, що хватає за саме серце. Як зупинивсь, — почали всі в один голос хвалить „Марусю“. Двоє було воєнних, один на милицях, бо пулі з обох ніг йому повиймали, і тії хвалять, дарма, що один з них німець. Постій же, думаю, ще не так вас розбере! Якже почав читать остаток, то інституточки розревлись, як телята, а там і чоловіки почали сльози втирать, старий Василь заховавсь за колони, а Юзефович давай підсміюваться над дамами, а у самого сльози по щоках течуть, бо нема душі такої, которій би Маруся не доводилась би родичкою; в кого жінка, в кого дочка єсть на неї схожа, а інший любить дівчину так щиро, як Василь, а інша любить так, як Маруся козака: то обізветься та любов і кохання з самого дна серця, і на місце Марусі стане всякому перед очима та душа, котора до його святії нікому більш не говорені речі промовляла, і сльози заллють йому очі. Щодо мене, то я всіма силами старавсь, читаючи, об тобі споминать, тілько моє старання мені не помагало. Маруся говорила в мене твоїм голосом, і не раз мені треба було зупиниться і закриться книжкою. Все-таки я видержав, поки все почало плакати, а вже як лились кругом мене сльози, тоді вже стало не вмоготу. Сашуню! Я свого серця сам не знаю…» (20/VII—1856.)

Із Сокиринець же всі гуртом їздили в Лебединець, де Галаган збудував собі будинок в українському стилі.

Внесення національного елементу в будівництво, як і взагалі в побут, «проблема національного побуту» дуже цікавила тодішнє суспільство, і для історика українського громадського руху мають певне значення ті думки, що їх висловлює з того приводу Куліш.

У листі з 21/VIII—1856 читаємо:

Наведений лист дає нам багато для з’ясування Кулішевої ідеології тих часів.

Вихідна теза в Куліша — негативна оцінка цивілізації. «Цивілізація» то є ярмо, нав’язане насильством ззовні; вона є елемент пригноблення, прикмета економічного зиску й соціального розшарування, вона чужа «своєнародньому», неприродна й їй бракує простоти. «Простота» властива тільки сільському життю. Розвиток «своєнароднього» повинен привести до примирення двох ворожих верств, поєднати простоту й заможність, усунути протилежність панського й мужичого, звільнити від прихильности до всього чужого. В цьому полягає завдання націоналізації життя та різних його проявів. Внесення національного елементу в зовнішні форми життя — то крок до примирення двох верств, що приведе й до дальшого, внутрішнього примирення.

Думки, що їх висловив Куліш у наведеному листі, знайшли собі вираз і розвиток в основних твердженнях статті Жемчужнікова: «Из записной книжки 1856 г.», надрукованій в «Основі» р. 1861. Ідея нації як ідея особи, місцевих умов і потреб, couleur local, ідея своєрідності як ідея традиції, наслідування старовини, історизму, отже, ідея нації як ідея ствердження простого й народного, простонародно-селянського і як негатизація цивілізації, негатизація чужоземних впливів і залежности, отже, ідея самозамкненого буття народу, нації в собі, — ось ідеологічна схема «народности», що її проповідував Куліш і під його безпосереднім впливом Л. Жемчужніков.

Як від дівчини Куліш вимагає простоти, природности, близькости до народного життя, засмалених рук, вміння відрізнити гарне полотно від ледачого, пошити й вишити сорочку, так і в усьому іншому він шукає простоти.

— Мені потрібні колискові пісні, — каже Вертер у Ґете. — Я їх знайшов в усій повноті в Гомері. Як часто заспокоюю я ними свою схвильовану кров, бо ж нема нічого хиткішого й несталішого, як моє серце.

— Місто — неприємне, але природа поза ним — невимовно чудесна!

— Місцеві простолюдини вже знають мене й люблять.

Ці нотатки правлять для Ґете за інтродукцію, що ними він підготовлює виклад історії кохання Вертерового й Лотти.

Як бачимо, Куліш у своїх шуканнях співзгучного дівочого серця обертається в сфері типових Вертерових, романтично-сентиментальних настроїв, але розвинених і ускладнених: природа, простий люд, село, тікання з міста, народна пісня…

Отоді в Тарновських, повернувшись із Сокиринець від Галагана до Качанівки, Куліш зазнайомився з двома калюжинськими панночками Милорадовичівнами.

У листі до дружини з 29 серпня р. 1856 Куліш писав:

— У Тарновських прожив я, вернувшись із Сокиринець, днів зо два. Приїхали туди дві панночки Милорадовичівни, котрих застав я в Сокиринцях. Гарнії панночки! Знають рідну мову й співають рідних пісень. Познакомивсь я з ними добре і, здається, надовго, бо душі щирі й простії. Старша обіщала положить на ноти всі пісні, які знає; а музикантка вона дуже добра. Гаг[22] знає їх, розпитай, то побачиш, як буде хвалить.

• Предыдущая
• 47/88
• Следующая